Анна Купінська, Українська правда. Життя
Контраверсійна стрічка Нікіти Міхалкова "Цитадель" бачиться не просто логічним завершенням метафізичних пошуків попередньої частини фільму "Натомлені сонцем 2. Передстояння", а ще й постає правдивою "енциклопедією російського життя" та, либонь, найкращим російським фільмом на тему Великої Вітчизняної війни.
Картина "Натомлені сонцем 2", яка вийшла рік тому, викликала бурхливу негативну реакцію, насамперед через неканонічний показ "війни" та надмірну "героїчність" персонажа Міхалкова - комдива Котова . "Цитадель" у цьому плані йде ще далі, бо картина присвячена не стільки воєнному конфліктові, скільки внутрішньому становленню російської людини, яка, постійно потерпаючи і від своїх, і від чужих, врешті-решт, досягає духовного просвітлення.
З попередньої частини ми дізналися, що комдив Котов, репресований 1939 року, дивом порятувався із розбомбленого концтабору, проте згодом потрапив до штрафбату. Його антагоніст енкаведист Мітя переконує кохану комдива Марусю, що її чоловік розстріляний і бере її за дружину, проте жінка згодом покидає його. Донька Котова Надя переживає бомбардування під час евакуації піонерського табору, стає свідком спалення селян фашистами і йде санітаркою на фронт. "Цитадель" зведе цих героїв разом і відкриє нам деякі нові сторінки з їхньої біографії.
Якщо "Передстояння" буквально розпадалося на частини, то "Цитадель" є цілісним фільмом, підпорядкованим головній ідеї, заради якої, власне, Міхалков і взявся за дилогію. Він знову досліджує "російську душу" з усіма її гармошками, "шуткамі-прібауткамі", "солдатушкамі-рєбятушкамі", ірраціональністю та душевним надривом, проте несподівано для всіх заглиблюється також і у її темні непристойні глибини, які навряд чи комусь можуть сподобатися. Російська людина у фільмі Міхалкова постає вічно пригнобленою та приниженою істотою. Її істеричність легко пояснити ненормальними умовами існування, коли життя та смерть мільйонів залежать лише від забаганок влади і не захищені жодними нормами та законами. Зрештою, сам Сталін дохідливо пояснює Котову, що відповіді на запитання "чому?" шукати не варто. Владу цікавить лише - "для чого".
Російська людина виявляється настільки щільно затиснутою у лещата деспотичної влади та власної приреченості, що буквально відрікається від свого тілесного існування, вступаючи в пряму комунікацію із трансцендентним. "Цитадель" по-своєму розповідає ту ж історію, що і знаменита французька картина "Мучениці": невимовні страждання дають людині певну подобу святості, і тоді стають можливими найбільш неймовірні речі - бомби оминають вантажівку з породіллею, а палиці виявляються сильнішими за бетонні стіни.
Для самого комдива Котова участь у війні стає своєрідним очищенням. У "Натомлених сонцем" 1994 року ми зустрічаємо його самовпевненим та доволі пихатим "господарем життя" і лише падіння на саме дно, а також подолання спокуси тихого родинного щастя та неймовірної влади дозволяють йому врятувати власну душу. Також "Цитадель" демонструє, що немає цілковито хороших та поганих - у кожного, навіть у німців та у Сталіна, є вище призначення, яке керує їхніми діями.
Як і інші картини Міхалкова, "Цитадель" сповнена різноманітних символів. Тут тобі і метелик-одноденка, який літає над Мітею, і ручна мишка німецького снайпера, і павук Чорна вдова, яка вносить свій внесок у Перемогу. Окремо стоїть і майже довженківська сцена зі "сном наяву", в який впадають російські солдати, витягаючи із багнюки застряглу вантажівку. Проте увесь цей символізм не виглядає в картині штучно привнесеним, а скоріше доповнює цей стан напівсну, напівреальності, в якому перебувають герої фільму.
Парадоксально, але саме "Цитадель" найкраще розповідає про, так звану, Велику Вітчизняну війну та "Велику Перемогу". Ці поняття по-суті є ідеологічними конструктами, ближчими до сфери людських уявлень, аніж до історичної науки. У картині Міхалкова можна шукати і знаходити скільки завгодно історичних неточностей, але тут справа не у фіксації фактів, а у їхньому осмисленні, і з цим завданням режисер справився блискуче. "Цитадель" оголює кістяк величезної культурної традиції, і те, що постає перед нашими очима, викликає скоріше крик жаху, аніж гордість від перемог.
Українська правда. Життя, 06.05.2011