В італійському кіно є чудова традиція зображувати життя маленької людини як метафору, спектакль, чи то навіть релігійну містерію. Цей прийом, який уславив неореалістів, був згодом радикалізований Пазоліні та доведений до абсурду Паоло Віладжіо. Іспанець Алекс Де ла Іґлесіа знімає свій фільм "Остання іскра життя" (від 21 грудня в українському прокаті) в дуже схожому ключі. Він переносить трагічну оповідь про життя маленької людина на театральну сцену, проте додає до неї елемент своєї улюбленої циркової ексцентрики та навіть євангельські мотиви.
У фільмі йдеться про безробітного копірайтера Роберто (Хосе Мота), який марно намагається влаштуватися у модне рекламне аґентство. Його підтримує лише дружина (Сальма Хаєк), і саме заради неї Роберто вирушає у містечко поблизу Мадрида, щоби знайти готель, в якому вони колись провели медовий місяць. Проте не місці готелю він знаходить новий музей та археологічні розкопки давньоримського театру.
Блукаючи в темряві, Роберто падає прямісінько на арматуру і опиняється буквально "розіп’ятим" на сцені. Ані лікарі, ані пожежні не знають, як дістати залізяку, не пошкодивши мозок. Цілком несподівано для себе, Роберто стає головним героєм місцевих новин, а згодом – і національною знаменитістю. Він розуміє, що може продати свою історію та забезпечити родині безбідне існування. І ціною у цій грі є його власне життя.
У цьому фільмі немає традиційних для Де ла Іґлесіа гротесково-барокових тіл – уся монструозність ховається за пристойним вбраннях пересічних громадян. Потворами є зрадливі друзі-рекламники, медійні магнати, спраглі до сенсацій журналісти і навіть звичайний поліцейський, який намагається зняти страждання Роберто на свій телефон. Зрештою, герой також частково належить до цього світу,і лише передчуття смерті змушує його переглянути свою систему цінностей. І, за доброю традицією кінематографа Де ла Іглесіа, наймонструозніший на вигляд персонаж виявляється одним із найлюдяніших у картині.
Чимось "Остання іскра життя" нагадує знаменитий фільм "Нічия земля" Даніса Тановича, різниця тільки у тому, що жертва обставин цього разу дуже добре знає можливості мас-медіа та вміє ними маніпулювати. Ця картина не така яскрава та епатажна, як попередні роботи Де ла Іґлесіа. Вона дотепна і саркастична, і водночас сповнена повчальності на тему родинних цінностей, яка інколи голлівудських масштабів. Загалом, це цікава сатира на сучасні ЗМІ та мас-медійні пріоритети, для яких турбота про людське життя стає товаром, а звичайна людина може розраховувати на увагу до себе лише у разі трагічної смерті.
УП. Життя, 21.12.2012