Віктор Глонь, СМ

Комедія Сета Макфарлейна «Третій зайвий»/ Ted, що в українському кінопрокаті від 2 серпня, дивним чином нагадує інший, не такий комедійний американський фільм…

Два роки тому на американські кіноекрани вийшла незалежна стрічка Blue Valentine. Росіяни переклали назву як «Валентинка», а до українського прокату фільм так і не потрапив – на великому екрані його можна було побачити хіба що під час Фестивалю американського кіна торік. Воно й не дивно, що фільм не зацікавив вітчизняних дистриб’юторів – камерна любовна історія приречена на відсутність гепі-енду та якихось неймовірних поворотів сюжету, лише нелінійний монтаж та операторські експерименти прикрасили буденність оповіді. Тим не менше, «Валентинка» зажила мало не культового успіху серед вузького кола глядачів, а виконавиця головної ролі Мішелль Вілльямс навіть здобула номінацію на «Оскара».

Звісно, будь яке порівняння «Валентинки» з «Третім зайвим» було б притягнутим за вуха, якби тільки не одна деталь – зацікавленість глядачів темою дорослішання, яку піднімають обидва фільми, і схоже, що для американських глядачів ця тема актуальна, як ніколи. Доказом тому слугують хоча б касові збори – за два вікенди «Третій зайвий» у себе вдома заробив понад 200 мільйонів доларів, а це вже дотягує до рівня обожнюваних американцями фільмів про супергероїв з коміксів.

Джон Беннетт – самотній хлопчик, якому батьки на Різдво дарують плюшевого ведмедика, хлопчикові іграшка настільки сподобалась, що він забажав, аби та ожила і стала його справжнім другом. Дивовижним чином, бажання здійснюється. Ведмедик Тед – таким іменем його охрестив Джон – вмить стає національною сенсацією, проте зіркове життя триває не довго, і за якихось 25 років надзвичайним ведмедиком уже нікого не здивуєш. Джон і Тед можуть спокійно проводити час покурюючи марихуану, дивлячись по телевізору «Боба Губка» та обговорюючи улюблений фільм «Флеш Ґордон»… От тільки Джон закохується, і його дівчина Лорі ненав’язливо натякає, що Джонові вже час подорослішати і обмежити спілкування з другом дитинства.

Джон розуміє, що Лорі має рацію, проте дорослішати все ніяк не виходить – і Тед щось постійно затіває, і взагалі чи не всі чоловіки навколо заледве здаються дорослими: від начальника на роботі, що понад усе пишається своїм стабільним доходом і знайомством із актором Томом Скерріттом, до самого виконавця ролі Флеша Ґордона Сема Джоунза, який ще з вісімдесятих тільки тим і займається, що тусується на вечірках своїх відданих фанатів. То що ж тоді означає «бути дорослим чоловіком»? Головний герой «Валентинки» у пошуках відповіді на це питання, «як справжній мужик», трощить речі перед ошелешеними співробітниками своєї дружини, головний герой «Третього зайвого» – бздить у ресторані під час побачення зі своєю дівчиною.

Якраз туалетний гумор є головним, що приверне (або відверне) увагу українців до «Третього зайвого», а от град жартів пов’язаних із популярною американською культурою швидше за все залишиться незрозумілим для більшости наших глядачів. Соціальний контекст сучасної Америки також не дуже наочно адаптується до українських реалій – у той час, як інфантильність нашого суспільства мало в кого викличе сумніви, все ж поки українська «дитячість» не відділена у якесь напозір окремішнє явище, що набуває очевидно-карнавальних форм, як заокеанська. Любов американців до маскараду не викликає сумнівів – від Геловіна до десятків та сотень так званих з’їздів фанатів, присвячених, зокрема, коміксам, науково-фантастичним фільмам, аніме, де учасники вбираються в костюми своїх улюблених героїв та розігрують рольові ігри. От навіть для сатири над інфантильністю чоловічої частини американського суспільства режисерові та сценаристу Сетові Макфарлейну довелося виокремити гіперреального «костюмованого» персонажа – плюшевого ведмедика, якого, до слова, сам Сет в ориґінальній звуковій версії і озвучив.

Власне, плюшевий Тед створює бажаний для комедії контраст, без якого ми мали б мейнстримову але, мабуть, так само драматичну версію «Велентинки». І контраст цей працює на кількох рівнях – внутрішньому, коли дитяча іграшка вдається до антисоціальної поведінки та добірної лайки (щось подібне ми вже бачили, наприклад, у «Поганому Санті» Террі Цвіґоффа), та зовнішньому, коли загалом досить стримана у комедійному плані гра провідних акторів (скажімо так – слепстік тут і близько не ходив) поєднується з ситуаціями, в які вони потрапляють через Теда. На цьому фоні особливо яскравим видається персонаж Джованні Рібізі, що своєю другорядною але важливою роллю став справжньою прикрасою фільму.

Прославившись комедійно-сатиричними мультсеріалами «Ґріфіни» та «Американський татко» Сет Макфарлейн доріс до висміювання вад американського суспільства на широкому екрані. Чи вистачить широти екрану, аби українці змогли також посміятися з власних вад при перегляді «Теда»? Питання радше риторичне.