Віктор Глонь, СМ
Дебютна повнометражна робота режисерів Деклана Доннеллана та Ніка Ормерода хоч і не відкриває нових горизонтів у мистецтві кінематографа, все ж є прикладом вдалої екранізації класичного твору. А для нас «Любий друг»/ Bel Ami, що вийшов в український кінопрокат 10 травня, є цікавим щонайменше як наочний приклад того, яким чином роман такого майстра слова, як Ґі де Мопассан можна злегка переробити та скоротити, перед тим, як випускати на широкий екран.
Власне, саме на скороченні сценаристка Рейчел Беннетт і зробила ставку – для неї, до слова, це також дебют у повному метрі. По суті, фільм зосереджується виключно на тих персонажах, яких ми бачимо на постері: Жорж Дюруа (Роберт Паттінсон), Клотильда де Марель (Крістіна Річчі), Мадлен Форестьє (Ума Турман) та Віржині Вальтер (Крістін Скотт Томас).
Дюруа входить у кадр як представник суспільного дна Парижа кінця XIX століття. З виразу його обличчя видно, що бути на дні йому аж ніяк не до вподоби, око його тішиться хіба що від погляду на дешеву повію. Несподівано, він стрічає старого знайомого, Шарля Форестьє, з яким колись служив у війську. Не довго думаючи, давній товариш, тепер успішний журналіст, запрошує Дюруа до себе на вечерю, що стане його перепусткою у вищий світ Парижа. Проте не мсьє Форестьє вручить йому цю перепустку, а три жінки, яких він зустріне під час вечері. Вони стануть його рятівницями і витягнуть нашого героя з паризького дна. Біда в тім, що дно Дюруа завжди забирає з собою, на які щаблі суспільства він би не піднявся.
Фільм одразу бере швидкий темп. Всі три героїні стануть коханками Дюруа – про це відверто натякається ще наприпочатку фільму. Таким чином глядача попереджають про те, що має статися – лишається тільки побачити, як це станеться. Більше того, сам головний герой має це побачити, адже події відбуваються навколо нього, немов перед глядачем у кінозалі. У порівнянні з текстовою основою, зусиль для досягнення своєї мети Дюруа докладає значно менше. Якщо в романі головний герой поступово і не без проблем вчиться орієнтуватися у світі навколо та набуває своєї лихої майстерности, то у фільмі холоднокровна зваженість приходить до нього різко, як остання крапля, що переповнює чашу невдоволення. Натомість, увиразнюється використання Дюруа жінками, апотеозом якого стає практично зґвалтування Дюруа його дружиною.
Крім того, з екранізації вилучено два великих епізоди роману – візит до батьків та дуель чести – які певною мірою описують, сказати б, змужнішання головного героя. У першому Дюруа показує селянам-батькам на півночі Франції свою красуню-дружину, своє соціальне зростання, тобто сам стає нарешті символічним головною сім’ї (хоча дружина не дозволяючи закріпитися цьому головуванню практично вириває Дюруа назад до Парижа – можливо, це і є мопассанівська версія екранізованого «зґвалтування» головного героя). А після дуелі Дюруа вже стає чоловіком в очах усього паризького істеблішменту... У фільмі подібних епізодів ініціації немає.
Фільм позбавляє героя, сказати б, глибинних мотивацій своїх учинків – Дюруа рухає сліпа жага до владарювання над усім, що він бачить, і погляд його повсякчас ковзає екраном в пошуках чергового об’єкту для підкорення. Там де інші кінематографісти згаяли б багато часу і неминуче уповільнили б темп, автори нинішньої екранізації «Любого друга» вдаються до хронікальної манери оповіді: ось Дюруа зневажає бідність в якій перебуває, ось він уже сповнений відрази до свого заможного становища, бо інші навколо нього ще багатші…
Основний тягар акторської гри падає на Уму Турман та Крістіну Річчі, яким чи не єдиним доводиться розвивати, змінювати свої персонажі. Решта не виходять зі своїх амплуа: починаючи від Роберта Паттінсона – перед яким і на екрані, і поза ним відкриваються всі двері, ключі до яких тримають жіночі руки, і закінчуючи другорядними, щоб не сказати епізодичними персонажами, яких ніби забрали з їхніх серіалів, але залишили грати ті ж ролі (йдеться про виконавців ролей пана Вальтера та його дочки Сюзанни, що зіграли майже ідентичних персонажів у телесеріалах «Пекло на колесах» та «Борджіа» відповідно).
Незважаючи на те, що глядачі бачать спрощене прочитання Мопассана, авторам фільму вдалося закумулювати вагу твору, вдаючись до досить мінімалістичних кінематографічних – майже театральних – засобів. Тим не менше, знімальна група на театральний спектакль фільм не перетворює – або, радше, самі виконавці цього не допускають. Розповідь не втрачає динамізму, струнний саундтрек, що перемежовує головні сцени фільму додає показаному зловісної невідворотности і закільцьованости. Невдоволення Дюруа зростає з кожною новою перемогою…