Нова стрічка російського режисера Алєксандра Сокурова "Фауст", що від 29 березня в українському кінопрокаті, отримала "Золотого Лева" на 68-му Венеційському кінофестивалі 2011 року. Вона є останньою частиною "тетралогії влади", до також якої входять інші стрічки Сокурова: "Молох", "Тілець" та "Сонце".
Попри те, що попередні картини із циклу розповідали про реальних політичних діячів – Гітлера, Лєніна та останнього імператора Японії Гірогіто – нова стрічка режисера бере за основу німецьку легенду про доктора Фаустуса. Частково у "Фаусті" з’являються мотиви однойменної трагедії Йоганна Вольфґанґа фон Ґете.
Для Сокурова вибір героя був цілком природнім, адже постать Фауста у європейській традиції втілювала потяг людини до знань, пошуки істини та непереборну жагу влади. Режисер стверджував, що Фауст – це юність Гітлера, Лєніна та Гірогіто.
Лєнін хотів створити нову людину, Гітлер поставив науку на службу теорії про надлюдину, а Гірогіто хотів завоювати світ. Втім, на думку Сокурова, усі вони були нещасними, адже саме нещасна людина здатна на найбільшу жорстокість.
Дія "Фауста" відбувається у маленькому містечку, що стоїть біля підніжжя гори. Воно ніби загубилося у просторі та часі, оточене безлюдними долинами та лісами. Там живе доктор Фауст (Йоганнес Цайлер), який намагається знайти людську душу, розтинаючи трупи зі своїм вірним помічником Ваґнером.
Фауст - знаменитий вчений, але йому бракує грошей навіть на їжу. Якось, тиняючись вулицями, він натрапляє на ятку лихваря – старого огидного чоловіка, якого все місто вважає Дияволом (Антон Адасинський).
У нього чорні пронизливі очі, хвіст та гладеньке місце замість статевих органів. Диявол заманює Фауста у пральню, де той зустрічає юну красуню Марґариту (Ізольда Дюшаук). Чоловік прагне оволодіти нею і просить допомоги у свого нового друга.
Той згоджується та одразу ж робить доктора мимовільним убивцею брата дівчини. Відтепер Фауст пов’язаний із Дияволом кров’ю, йому залишається тільки продати свою душу, закріпивши це письмовим договором.
Стрічка "Фауст", як і інші роботи Сокурова, складна і візуально, і технічно, і сюжетно. Режисер продовжує свої експерименти із плівкою та кольором зображення, а також працює із фактурою своїх декорацій – каменем, деревом, тканиною.
Для "Фауста" режисер та його оператор Брюнно Дельбоннель створили власну оптику і цілком особливу карту кольорів. Це похмура картина, яка розповідає не лише про пошуки душі, але й про кінець світу, від якого немає порятунку.
Російський культуролог та кінознавець Міхаіл Ямпольський свою книгу "Кінематограф та пошуки смислу" присвятив "Алєксандру Сокурову, чиї фільми примушують думати".
І справді, Сокуров є одним із найбільш "інтелектуальних" режисерів сучасності, а його фільми скидаються на справжні філософські трактати, які створені у формі рухомого зображення. У його стрічках немає нічого випадкового та неосмисленого: усе, починаючи від декорації, і закінчуючи музикою та світлом, має свій глибокий сенс.
Ямпольський вважає, що основоположним для розуміння фільмів Сокурова є поняття давньогрецького "кайросу" - моменту перетину серій випадковий подій, які, зіткнувшись, творять нову реальність.
І у "Фаусті", як і в інших фільмах режисера, все відбувається ненавмисне – зустрічі, розмови, навіть убивство, – але ці події мають колосальне значення для подальшої дії фільму. Ямпольський також відзначав, що картини "Тілець" та "Молох" функціонують ніби поза часом, у якійсь фантазійній реальності, і подібний хронотоп ми знаходимо у "Фаусті".
Сокуров не творить "психологічно достовірних" персонажів, він зображає алегорію, і його Фауст, як і Гітлер у "Молоху", втілюють собою смерть, тоді як Ґретхен та Єва Браун – життя. Інше тлумачення слова "кайрос" позначає собою "кінець часів", період перед апокаліпсисом.
І те, із якою несамовитістю бажають смерті своєму світу Фауст та Диявол, може свідчити, що кінець світу – це не тільки зіткнення із планетою Меланхолія, як у Тріра, чи банальне "ненастання завтра" як у Тарра, але й існування десь на перетині реальності і сновидіння, болю та смерті, Еросу і Танатосу, як у фільмі Сокурова.
УП. Життя, 30.03.2012