Сергій Саржевський, перекладач з англійської. Випускник Київського університету ім. Тараса Шевченка, навчався в австралійському Університеті Монаша. Найважливіша життьова місія – відродження рідної мови, послуговується правописом власного робу.
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.»
Ми не знаємо справді, вкраїнці, чи буде нам та земля справжня, наш таки чорно́земний ґунт, чи то буде земля обіцяна, царство, де нема вже «чужоземця й Скита», а, отже, не буде й нам ворога за те, що ми, бач, собі вкраїнці. Знаємо тільки, що поки настала нам гуртова відповідальність, усім настала. Ми вкинулися в неї, коли супостат, теж колективно, солідарно, відповідально, пішов нас воювати, беручи на себе все, що можна, й чого, крий Боже, ніколи не можна брати. «Українська кров на нас і на дітях наших!», — упевнено прогримів хор, грізно заглушивши окремі голоси з тихою окремою думкою.
А відповідальність особиста — оч там, де людина має вибір, і чи то стає до лав сороковим Севастійським мучеником, чи то тікає від долі, що женеться за нею як чаша гіркого, може й смертенного питва? Особиста відповідальність химерна, мінлива: вона, коли бажає уникати, то ховається за курявою воєнного маршу, то шугає понад хмари земного життя.
Хто розбере — хіба суд? Лю́дський, історичний чи Божий? На історичному суді Вкраїна довго стояла як сибірна, недомучена варначка, облудно засуджена й за чужі, й за вигадані провини. Як Попелюшка на балі, що спізнилася втекти — й от уже п’яні, ситі, знуджені гості, гидко глузують із її веретища.
Лю́дський суд у нас і сам — давно вже лю́дське осудовисько, людський посьміх і лю́дська поговірка. Спробуйте-но, скажіте комусь, що піде на лю́дський суд — чи-ж не погляне на вас такий зизом?
А що-ж коли злочини кличуть до Бога, коли пролита кров волає до небес навіть там, де вже ось як кілька сот років нема ні небес, ні Бога? Громаду кортить урядити суд як спільний, сукупний, як і особистий. Бо злочинників позголошувалося — ціла орда, власне, всі, хто пристав до орди, — злочинці.
За часів Союзу, що його вже й язик не повертається назвати нашим словом «радянський», Союзу Совіцького, СССР’у, Нюренберзька розправа — тут ужию старожитьнього нашого слова на те судочинство — виставлялася як тріюмф уселюдського правосуддя, всесьвітньої справдливости: бо таке в Европі чинилося зьвірство, таке злочинство, що непримиренні в свої концепції людини, людства вороги миром, громадою витягли фемидиного меча з заіржавілих піхов і заходилися вже будить хиренну правду, коли не волю.
То була справа звинуваченого (й приреченого), бо переможеного. Виявляється, сильного душогуба, ґвалтівника й гайдамаку треба ще вловити й злапати, щоб потягнути до суду. Лю́дська правда запановує тільки над знеможеним, а сакральна є тільки підозра, що його такого «Бог покарав».
Переможений не викликав нічийого спочуття, але й переможці були не сьвятії, а надто той, у кривавій мантії, що в його пазусі мусила, не пригрівшись, причаїтися Вкраїна:
О варваре! покинь триумфувати,
Та зчервоній од сорома тяжкого:
Що всі сусіде мають що назвати,
А ти своїм не назовеш нічого.
Що захопив єси серед руїни,
Забрав усе великий твій добродій;
Жене тебе неволя з України,
І з рідним словом тулишся мов злодій.
Бідолашне людство — провинне, впале! Не дурно-ж кажемо з-екзистенціяльна, що твоя історія має глузд тільки в тому разі, коли є надія на остаточну кончину сьвітові. Ти саме дожидаєш Страшного суду, де не буде ні оборонців, ні винувачі́в, ні навіть винувачених, а тільки гостре особисте страждання через раптове й цілковите всьвідомлення.
У Стенлі Креймера (Stanley Earl Kramer) фільм, відомий перекладеною назвою «Нюрнберзький процес» у першотворі так і звався «Judgment at Nuremberg», наче Day of Judgement (Судній день).
Фільм чорно-білий, а як-же: сам духовний закон — чорно-білий, а наше життя в нім — палітра сірих півтонів. У перших кадрах ми бачимо Нюрнберґ 1948-ого, що зразу нагадує тепер Маріуполь, не Маріюпіль: не встиг українізуватися, аж надбіг загарбник. І зробивши своє чорне діло, войовник одразу-ж, як у старому кіні, почав лагодити на руїні Маріюпільсько-Севастійський процес над сорока воями. На щастя, перемога не далася наїзникові, а без перемоги нема йому справедливости. Слабки люде тільки й устигли, що припасти скоропадливому володареві до ніг, забуваючи, що й батько його був чоловіконена́видник, людонена́висник: «На переможний суд твій уповаю!»
А що то за суд? Суд народу над народом. Якби він стався, то це був-би суд народу, здатного на все, над народом, здатним тільки на боротьбу за свою свободу. Тут дивно: опір, що його здатен чинити такому потужному кривдникові лиш один народ европейський, викликає не пошанівок, а ще лютіше презирство, шаленішу ненависть. Якби під м’яким ударом хазяйського кия впала, не дай Боже, просьвічена Франція, впорядкована Німеччина чи чарівна Італія, загарбник перший поквапився-б підхопити її з колін:
При кликах войска своего,
В шатре своём он угощает
Своих вождей, вождей чужих,
И славных пленников ласкает,
И за учителей своих
Заздравный кубок подымает.
Але в поразці піднесе хіба сичучу змію: «My country, right or wrong!» Це гасло цитує на процесі докторів Янинґів оборонець, автор концепції «юридичної битви народів». А чом-би й ні?! Як нудно юристому розлядати справу про крадіж приватньої білизни з громадської шворки надворі! Багато цікавіше викрадення цілого врожаю збіжжя з доведенням того незаперечного факту, що злизав його воєнний лиз, і горе переможеному.
Й у Креймеровому кіні відчуваємо смакування в правному чи, власне, правничому моменті: Максиміліянів Шеллів персонаж уповні втішається тим, що герой Бертів Лянкастерів поклав ховати в собі: юридичною штукою для штуки, а вона, звісно, всупереч нашому Франкові, буває. Фільм спитується дослідити змогу интелектуального сходу в нацистську инферналність. Особи, звичні тільки до низинних, плазущих почувань і не відають, що интелектуальний чин — то вершок найтоншої й найпотужнішої емоційности. От чи може корпоративна солідарність, відданість фахові, послідовність ув ідеях завести чоловіка прямісінько в зло? Чи можна судити ідейну людину? Бо ідейна людина, крім ідей, нічого не має, бо ідейна послідовність — то майже сьвятість у сьвіті, де пристосуванство пояснює й виправдовує все, де одурений обиватель, що його «підвела» «держава», «влада», здатен на все й лишається ніби непідсудний.
Що й казати: найновіший досьвід нашої руїни підтверджує тільки банальність і безглуздість зла; великі злобителі й лиходійники — то либонь овоч поетичної уяви й пожива для мистецької творчости. Війну читаємо не як ґотичний роман, а як украй тверезі звіти про безглуздя, в нашому випадкові — цілі справоздання.
Пригадую, як я колись півжартома запропонував одній судді, щоб по судових залях перед очима суддів, на супротивній стіні, але невиди́мо для решти присутніх, вивести гасло: «Не судіть, щоб не сдужено вас.» На теє мудра суддя тільки й одповіла: «То не про нас, то про вас писано.» Ще від Мойсея суддя чинить богівське діло — судить народ. Але в «Нюрнберзькій розправі» судді ніби замикаються в своєму судовому пеклі. Це як залишитися на робочому місці на окупованій території, таке ми тямимо.
Якщо судити про сьвіт судоцентрично чи досудово й передсудово, як це роблять, скажімо, християни, то виявиться, що всі люде, присутні в судовій залі, судовому місті, судовій країні, ба навіть і в судовому кіні, єдине виправдання мають лиш як процесуальні учасники або причасники. Наша-ж нова вкраїнська мрія про справедливий суд, навіть арбітражний, може й не справдитися: лиходій вийшов із лю́дської юрисдикції, він навіть вірить, що непідсудний геть і судові Божому. Ну, тут, як казав один мудрий сліпець, ми ще побачимо.
Поки-ж маємо розпочинати кожен судній день словами «God bless the United States and its honourable tribunal!» У цім сьвіті, хоч-би який він там був, на те покладаєм надію й усі сподіванки наші.
Власне, чи не однаково, що станеться з обвинуваченою Москвою? Ми вже досьвідчили, що душогуб мордує, а крадій краде, що ґвалтівник ґвалтує, а гнобитель утискає, що брехун бреше та й бреше, а злостивий знай собі злостивиться. Нам, як той казав, своє робить. Знати ворога, стояти в готові, в панцері недовіри — то єдина запорука нашого заціління. А процес що? Он і в Кафки він процес. Процес собі справуватиме діло, дзвенітиме дзвіночками, рипітиме коліщатками: «І були колеса видом і роботою, наче блискучий хризолит, і всі четверо були однаковісінькі, а по вигляду їх і по споруді здавалось, неначе одне колесо було в другому колесі.» (Ез.1:16)