Вуді Аллен говорив, що любить чергувати свої фільми: після "серйозної" картини він завше знімає легковажну комедію. Стрічка "Опівночі в Парижі", що в українському прокаті від 6 жовтня, вийшла після драматичного "Високого брюнета" і не претендує ні на що більше, окрім розваги. Щоправда, аби зрозуміти більшість жартів фільму, глядач повинен бути обізнаним у історії мистецтва початку ХХ сторіччя.
Американець у Парижі – це усталений культурний стереотип і він не раз знаходив своє вираження у кіно. США та Франція пов’язані давньою напівдружбою, напівворожнечею. Молода, недалекоглядна, прямолінійна, пуританська, проте працелюбна Америка є своєрідним антиподом старої, інтелектуально та культурно витонченої сибаритки-Франції, тож мешканці Нового Світу завше вирушали до Парижа, як до своєрідного заповідника високого мистецтва, правдивої культури, а також вільного кохання.
Таким є і герой стрічки Вуді Аллена – голлівудський сценарист Ґіл (Овен Вілсон), який все життя мріяв бути письменником у Парижі, але "продався" вульгарній "фабриці мрій". Він вважає, що народився занадто пізно і шкодує, що золотий час Парижу – 1920-ті роки ХХ століття – вже давно минули.
До Франції Ґіла запросив його майбутній тесть, який поїхав у столицю підписувати ділову угоду. Проте ані його наречена Інес (Рейчел МакАдамс), ані її батьки, не ставляться серйозно до письменницьких амбіцій Гіла. Татко Інес думає лише про банківський рахунок майбутнього зятя, її мати – про дорогі меблі для будинку дочки, а сама Інес мріє про будинок у Малібу та "дивіденди" від шлюбу із перспективним сценаристом.
Одного дня, захмелілий від дегустації вина Ґіл, вирушає прогулятися нічним Парижем. Несподівано біля нього зупиняється стара машина, в якій сидять…Скот Фіцджеральд та його кохана Зельда. Письменник запрошує Ґіла поїхати з ними на вечірку, де грає Кол Портер. Той погоджується і потрапляє в омріяні двадцяті.
З того для Ґіл щодня вирушає на нічну прогулянку, сідає у таємничий автомобіль і зустрічає своїх нових друзів: Ернеста Гемінґвея, Сальвадора Далі, Луїса Бунюеля та Гертруду Стайн, яка визвалася рецензувати його роман. До того ж він закохується у натурницю Пікассо Адріану (Маріон Котіяр). Причин повертатися додому в нього стає все менше…
Париж, змальований Алленом у цьому фільмі, виглядає якраз таким, яким його хочуть бачити туристи: яскравий, охайний, мальовничий та дуже гостинний. У цьому місті немає ділового центру та новочасних кварталів, а його мешканці тільки те й роблять, що сидять у вуличних кав’ярнях. Вулицями тут пересуваються винятково білошкірі європейці – жодного мусульманина, або ж чорношкірого. А ще у вигаданому Парижі Аллена надзвичайно люблять американців, яких там, здається, навіть більше за французів.
Реальність проривається у фільм хіба що через графітті, якими змальовані деякі будинки Парижа. Щоправда, незрозуміло хто ж ці графітті намалював – довкола ж тільки милі та охайні європейські буржуа. Тож, важко знайти картину, зняту не в жанрі фантастики, настільки відірвану від реальності, як "Опівночі в Парижі". До речі, подібні критичні зауваження адресувалися й іншій стрічці режисера – "Вікі, Крістіна, Барселона".
Та найкраще, що вдалося Алленові – це його традиційно глумливі та абсурдистські діалоги. Він настільки витончено знущається зі свого нещасного героя Ґіла, що просто дух захоплює. У приниженні своїх улюблених персонажів – затурканих інтелігентів та ідеалістів – Аллен, здається, перевершив самого себе. Ґіл потерпає не лише від своїх вульгарних свекрів, але й від нав’язливого друга Пола (Майкл Шин) – пустоголового базікала, який вважає себе інтелектуалом.
Та, врешті-решт, стрічку "Опівночі в Парижі" вінчає гепі-енд, знятий із суто голлівудською повчальністю. Можливо, Аллен і знімав пародію на образ "американського туриста в Парижі", проте він дотримався у своїй стрічці усіх штампів романтичного кіно. Мало хто не захоче після цього фільму прогулятися паризькими вулицями під дощем.
УП. Життя, 07.10.2011