Галя Василенко, СМ

Ґавен О’Конор бере гарного оператора, пейзажі американських долин, дає Наталі Портмен зброю і з самого початку підстрелює Ноа Еммеріха. Поки останній протягом всієї стрічки вмирає, глядач дивиться красивий, пастельний і вкрай нафталіновий вестерн «Джейн бере рушницю»/ Jane Got a Gun (2016).

Історія американської громадянської війни – істинно невичерпні води сюжетів. Війна Півдня та Півночі й досі лишається відправною точкою в історії Нового Світу. Часом навіть здається, що 1865-го року Америку перевідкрили, залишивши Колумбові і його експедиції втішний приз. Перемога Півночі видається своєрідним рубіконом, перейшовши який, американське суспільство стало таким, яким ми його знаємо. Неначе обабіч лишаються світові війни, глобалізація й можливість Доналда Трампа бути обраним президентом – історія поставила переможну крапку, щойно розпочавшись. Перемога вільного суспільства консервує всю ходу часу, й подальші століття виділені лиш для збереження здобутих трофеїв у братовбивчій війні.

У фільмі “Джейн бере рушницю”, зброю бере героїня Наталі Портмен за якийсь час після завершення війни. Спокій її повоєнного життя розбивається на друзки, коли її чоловік, підстрелений своїми “старими знайомими”, падає з коня біля власного дому. Повертається минуле, і Джейн береться до зброї, аби захистити своє не надто щасливе, але впевнене сьогодні.

Геть нещодавно екрани сколихнула остання стрічка Тарантіно, де повоєнні реалії Америки ХІХ століття було замкнуто в обійсті під час заметілі. Там колишні супротивники та союзники викашлювали залишки війни, намагаючись, поряд із виявленням перевертнів, ужитися в повоєнному світі. Кінцівка, де в калюжах крови колишній конфедерат і чорношкірий мисливець за головами помирають, віддавши останні подихи вершенню справедливости, ставить логічну крапку в історичному поступі Америки: непримиренних ворогів скріплює кров ворога зовнішнього, якого перемогти вони могли тільки разом.

Іншим омажем стосовно Громадянської війни є, по суті, її історична замальовка, де поряд із виживанням континенту під кулями супротивних сторін, виживає і Скарлет О’Гара – уродженка рабовласницького Півдня, символ Америки. Переживши потрясіння війни, героїня “Звіяних вітром” потом і кров’ю бореться за своє майбутнє. І врешті отримавши вимріяний спокій та примарне щастя, вона впускає його через неможливість забути минуле. Рет Батлер – той, що вособлював вистраждане головною героїнею життя після війни, в останньому кадрі йде в туманний ранок, не витримавши її чіплянь за минуле. “Чесно кажучи, люба, мені байдуже,” – каже він на прощання.

Фільм про Джейн пише ще одну історію повоєнної, нової Америки: не таку оптимістичну, як Тарантіно (так, всі помирають, але смертю, достойною справжнього патріота), і не таку невизначену, як у “Звіяних вітром”, де залишившись сам-на-сам з власною тугою за минулим, Скарлет втрачає в тумані силует свого теперішнього. Не буде зайвим спойлером згадка про те, що “Джейн бере рушницю” закінчиться доволі добре. Щоправда, не традиційним гепі-ендом. Але й нерозумно було б очікувати щасливих кінців без тужливих ноток там, де в зачині була війна.

Війна Півночі й Півдня заскочила Джейн щойно зарученою із чоловіком її мрії (Юен Макґреґор – чоловік чиєї завгодно мрії). Однак до «комплекту чоловіка мрії» входить також функція патріотизму, і наречений лишає Джейн, обіцяючи повернутися. Через кілька років героїня з донькою, яку, сам не відаючи того, “залишив” їй її наречений, у пошуках кращої долі застрягає поміж кримінальної банди, яка змушує її до проституції. Звідти Джейн рятує один з власне членів цієї банди, й героїня виходить за нього. Протягом тривалого часу їм вдається успішно переховуватися, втім злочинці так просто своїх боргів не забувають і з часом знаходять Джейн та її новостворену родину.

Не занурюючись у недоречні перекази сюжету, важко второпати, наскільки авторам фільмів не давала спокою потреба ще раз переосмислити повоєнну Америку. Минуле небажано вигулькує в ледь зародженому теперішньому – від своєї історії не втечеш. Наречений, попри переконаність героїні Наталі Портмен, виявляється живим, та й весь цей час шукав її. Принизливе минуле в домі розпусти, здавалося б, старанно заховане під приємною рутиною сімейного життя – але й воно весь час шукало її. На відміну від Скарлет, яка сама намагалася те минуле віднайти (до речі, нема жодних сумнівів, що Портмен змусили передивитися “Звіяних вітром”, бо в деяких моментах її геть не відрізнити від Вів’єн Лі), і на відміну від героїв “Мерзенної вісімки”, яких негодою ув’язнило сам на сам зі своїм минулим, ця стрічка розповідає про неможливість переродження, неможливість справжнього “сьогодні” без урахування “вчора”. Джейн, може, й хотіла б повернення до пастельного в своїх тонах минулого, повернення до втраченого раю – так само як і Скарлет хотіла повернення до нескіченних бальних кімнат, оксамиту дорогих суконь і юнацького кохання. Та якщо остання сама повертає собі своє “вчора”, втрачаючи при цьому своє теперішнє, то Джейн опиняється в ситуації, коли минуле насильно відбирає в неї відвойований спокій сьогодення й настирно проривається у її життя.

А з іншого боку, все вище написане може бути вигадкою і незнайденою чорною кішкою в темній кімнаті. Стрічка, в якій, здавалось би, цілі прерії простору для думок і переосмислень, обмежується кількома красивими планами, вільнолюбним розпущеним волоссям Портмен, коли та скаче на коні, і кількома сценами, на яких, може, й хотілося б заплакати, але якось надто вже не так. Усе це ми вже бачили у “Звіяних вітром”, “Летять журавлі” і навіть у “Перл Гарборі”. Та й преріями здивувати важко – вони красиві, втім, не красивіші, ніж на тлі Клінта Іствуда.

Стрічка красива, вишукана, але порожня. Здається, можна було б більше, глибше, проникливіше; а виходить так, що – “Чесно кажучи, люба, мені байдуже.” І глядач, подібно до Рета Батлера, вдягаючи капелюха, виходить з кінозали в туман.