18 листопада 1961 року, рівно півстоліття тому, на американські кіноекрани вийшов мюзикл «Вестсайдська історія», зафільмований режисером Робертом Вайзом і хореографом Джеромом Роббінсом. Осучаснена та стилізована під тогочасні американські реалії версія «Ромео і Джульєтти», в ролях Річард Беймер і Наталі Вуд, відповідно.
Кохання пуерто-ріканської красуні та авторитета банди «білих» іммігрантів розгортається на вулицях Мангеттена, де бійки конфронтуючих угрупувань, агресія яких підкріплена расовою нетерпимістю – звична справа. Небезпечно навіть зайти невчасно на спортивний майданчик, не те що закохатися в дівчину, чий брат головний у ворогуючій банді.
Стрічка, у свій час, не лише взяла Оскар як найкращий фільм року, а й поставила до сих пір не побитий рекорд – отримала 10 Оскарів, найбільшу кількість, яка коли-небудь діставалася мюзиклові. Відзначили не лише звичні музику, звук, декорації та костюми, а й режисуру, оператора, монтажера та акторів. Залишилася лише одна нереалізована номінація за сценарій.
Вже сучасні критики, кінознавці та історики присвоїли фільмові численні звання «найкращості». Так Американський кіноінститут (AFI) в 1998 році назвав фільм на 41 місці серед найкращих американських фільмів за всі часи і на друге серед найкращих мюзиклів, пропустивши уперед лише «Тих, хто співає під дощем». Не обійшли стрічку увагою й такі шановані видання як Guardian, New York Times і Entertainment Weekly, назвавши їх у своїх списках найкращих.
А музичні композиції й танцювальні номери з фільму до сих пір копіюють та пародіюють у кіно- та анімаційних стрічках, від «Баффі – винищувачки вампірів», «Сімпсонів», «Остіна Паверса» і «Шрека» до «Мадагаскару 2» та «Матриці перезавантаження».
Головну жіночу роль у фільмові виконала Наталі Вуд, донька україно-російських емігрантів, яку до початку голлівудської кар’єри звали Наталія Миколаївна Захаренко. Хоча зважаючи на те, що у віці чотирьох років вона вже знімалася в кіно, навряд чи її часто називали на ім’я та по-батькові.
Роль у «Вестсайдській історії» зробила Вуд справжньою зіркою, хоча за неї її не номінували на Оскар. Та це легко пояснити тим, що лише тижнем раніше до «Вестсайдської історії» в кінотеатрах почали демонструвати інший фільм з Наталі Вуд у головних ролях, «Пишність у траві» Еліа Казана, що кохання тут не менш трагічне, а сам фільм (не мюзикл) дає більше можливості для акторського розкриття героїні. За цю роль Вуд номінувалася не лише на Оскар та Золотий глобус, а й на відповідну нагороду Британської кіноакадемії.
Проте «Вестсайдська історія» значно більше полюбилася глядачам, про що показово свідчать касові збори, які практично у вісім разів перевищили бюджет та те, що фільм до сих пір у сотні найбільш касово-успішних.
Стрічка небезпідставно вважається новаторською. Адже до неї в жанрі мюзиклу неозброєним оком помітні певні тематичні обмеження, співають та танцюють переважно у вищому суспільстві і в акторському колі, що обидва однаково далекі від пересічного глядача. В той час як «Вестсайдська історія» «заговорила мовою вулиць».
Саме завдяки цьому фільмові стали можливими такі популярні в радянського глядача стрічки як «Брудні танці», «Бріолін», «Лихоманка суботнім вечором», які були зняті майже на два десятиліття пізніше. Проте й «Вестсайдська історія» з’явилася на радянських екранах так само з майже двадцятилітньою затримкою.
Та ще до виходу на будь то американські, чи радянські кіноекрани «Вестсайдська історія» досягла успіху на бродвейській сцені, мюзикл був уперше поставлений в 1957 році. Сценарій написав Артур Лоурентс, слова – Стефен Сондгайм, а музику – Леонард Бернштейн, батьки якого емігрували з українського міста Ровно.
Усі музичні номери написані Бернштейном здобули неймовірної популярності. Мюзикл зіграли 732 рази, перед тим як відправитись у світове турне. А Бернштейна, звісно, не лише за «… історію», в 2010 році по опиту тематичного журналу про класичну музику BBC Music Magazine назвали другим найвидатнішим диригентом усіх часів і народів, поступившись лише австрійцю Карлосу Клейберу.
У Радянському ж союзі ще в шістдесятих роках кілька разів поставити «Вестсайдську історію», проте лише з 2007 року спектакль здобув офіційну «прописку» в Новосибірському академічному молодіжному театрі «Глобус» і відтоді демонструється на законних підставах і відповідно до авторського права.
Для України ж, напевно, попри вагому участь у створення «Вестсайдської історії» Наталі Вуд та Леонарда Бернштейна українського походження, ближче шекспірівський оригінал. Адже нікого не дратуватиме кохання дівчини з Івано-Франківська і хлопця з Дніпродзержинська, значно реальнішою здається кланова ворожнеча.
Кохання пуерто-ріканської красуні та авторитета банди «білих» іммігрантів розгортається на вулицях Мангеттена, де бійки конфронтуючих угрупувань, агресія яких підкріплена расовою нетерпимістю – звична справа. Небезпечно навіть зайти невчасно на спортивний майданчик, не те що закохатися в дівчину, чий брат головний у ворогуючій банді.
Стрічка, у свій час, не лише взяла Оскар як найкращий фільм року, а й поставила до сих пір не побитий рекорд – отримала 10 Оскарів, найбільшу кількість, яка коли-небудь діставалася мюзиклові. Відзначили не лише звичні музику, звук, декорації та костюми, а й режисуру, оператора, монтажера та акторів. Залишилася лише одна нереалізована номінація за сценарій.
Вже сучасні критики, кінознавці та історики присвоїли фільмові численні звання «найкращості». Так Американський кіноінститут (AFI) в 1998 році назвав фільм на 41 місці серед найкращих американських фільмів за всі часи і на друге серед найкращих мюзиклів, пропустивши уперед лише «Тих, хто співає під дощем». Не обійшли стрічку увагою й такі шановані видання як Guardian, New York Times і Entertainment Weekly, назвавши їх у своїх списках найкращих.
А музичні композиції й танцювальні номери з фільму до сих пір копіюють та пародіюють у кіно- та анімаційних стрічках, від «Баффі – винищувачки вампірів», «Сімпсонів», «Остіна Паверса» і «Шрека» до «Мадагаскару 2» та «Матриці перезавантаження».
Головну жіночу роль у фільмові виконала Наталі Вуд, донька україно-російських емігрантів, яку до початку голлівудської кар’єри звали Наталія Миколаївна Захаренко. Хоча зважаючи на те, що у віці чотирьох років вона вже знімалася в кіно, навряд чи її часто називали на ім’я та по-батькові.
Роль у «Вестсайдській історії» зробила Вуд справжньою зіркою, хоча за неї її не номінували на Оскар. Та це легко пояснити тим, що лише тижнем раніше до «Вестсайдської історії» в кінотеатрах почали демонструвати інший фільм з Наталі Вуд у головних ролях, «Пишність у траві» Еліа Казана, що кохання тут не менш трагічне, а сам фільм (не мюзикл) дає більше можливості для акторського розкриття героїні. За цю роль Вуд номінувалася не лише на Оскар та Золотий глобус, а й на відповідну нагороду Британської кіноакадемії.
Проте «Вестсайдська історія» значно більше полюбилася глядачам, про що показово свідчать касові збори, які практично у вісім разів перевищили бюджет та те, що фільм до сих пір у сотні найбільш касово-успішних.
Стрічка небезпідставно вважається новаторською. Адже до неї в жанрі мюзиклу неозброєним оком помітні певні тематичні обмеження, співають та танцюють переважно у вищому суспільстві і в акторському колі, що обидва однаково далекі від пересічного глядача. В той час як «Вестсайдська історія» «заговорила мовою вулиць».
Саме завдяки цьому фільмові стали можливими такі популярні в радянського глядача стрічки як «Брудні танці», «Бріолін», «Лихоманка суботнім вечором», які були зняті майже на два десятиліття пізніше. Проте й «Вестсайдська історія» з’явилася на радянських екранах так само з майже двадцятилітньою затримкою.
Та ще до виходу на будь то американські, чи радянські кіноекрани «Вестсайдська історія» досягла успіху на бродвейській сцені, мюзикл був уперше поставлений в 1957 році. Сценарій написав Артур Лоурентс, слова – Стефен Сондгайм, а музику – Леонард Бернштейн, батьки якого емігрували з українського міста Ровно.
Усі музичні номери написані Бернштейном здобули неймовірної популярності. Мюзикл зіграли 732 рази, перед тим як відправитись у світове турне. А Бернштейна, звісно, не лише за «… історію», в 2010 році по опиту тематичного журналу про класичну музику BBC Music Magazine назвали другим найвидатнішим диригентом усіх часів і народів, поступившись лише австрійцю Карлосу Клейберу.
У Радянському ж союзі ще в шістдесятих роках кілька разів поставити «Вестсайдську історію», проте лише з 2007 року спектакль здобув офіційну «прописку» в Новосибірському академічному молодіжному театрі «Глобус» і відтоді демонструється на законних підставах і відповідно до авторського права.
Для України ж, напевно, попри вагому участь у створення «Вестсайдської історії» Наталі Вуд та Леонарда Бернштейна українського походження, ближче шекспірівський оригінал. Адже нікого не дратуватиме кохання дівчини з Івано-Франківська і хлопця з Дніпродзержинська, значно реальнішою здається кланова ворожнеча.