Віктор Булига
Контакти: [email protected]
З моменту появи на цей грішний світ я започаткував хорошу традицію – робити людям, що оточують мене приємні й неочікувані сюрпризи. Перший з них підніс найдорожчій людині – своїй мамі – Марії Родіонівні, яка з моїм батьком Степаном Петровичем у далекому 1965 році (в день, за деякими свідченнями в який у 1891 році народився Павло Тичина) з нетерпінням чекали на свого первістка, якому навіть вже й ім’я придумали – Сашуня. І ось в час «Ч» моя дорога матуся, перемагаючи біль, з радістю та сльозами на очах дивилась на маленьке червоне створіння, яке відразу після народження стало учасником багатоголосого хору пологового будинку. Але справжній сюрприз на неї ще чекав попереду. Щойно перевівши подих після такої непростої процедури, яку не оминути жодній матері, їй повідомили саме про нього лікарі. Вони мабуть тоді самі навіть і не здогадувалися, що через декілька десятків років за допомогою ультразвукового дослідження будуть не тільки дізнаватися наперед про стать майбутньої дитини, а й навіть виявляти певні вади та захворювання, не кажучи вже про кількість дітей, що перебувають в утробі матері. Саме там в той час чекав своєї черги на вихід і я. Тепер можна уявити стан моєї неньки, яка навіть гадки не мала на протязі усього часу вагітності про такий сюрприз, який вже за десять хвилин разом зі своїм братом теж став повноправним членом зазначеної вище капели.
Місто, в якому ми з’явились на світ відповідно до легенди, було засноване на рівному місці, як не дивно, теж близнюками, які по-братерськи порівну розділили батьківську спадщину, у пам’ять про це і заклали містечко, назву якому дали (не подумайте, що Рим, але дуже співзвучне з ним) – Рівне. Можливо тому й не випадково через багато років я написав сценарії ток-шоу «Між братами» та пізнавально-розважальної телепрограми з робочою назвою «Разом нас багато – нас не розпізнати, або Хто такі БЛИЗНЮКИ?!» і які, надіюсь, колись стануть повноцінними телевізійними проектами, що будуть справжнім сюрпризами для всіх близнюків і не тільки для них, а всіх хто хоче дізнатися більше цікавого та захоплюючого про багатовимірний всесвіт дзеркально схожих людей.
Дошкільні та шкільні роки проходили як і у всіх дітей цікаво й романтично, можливо навіть у двічі підсилено сюрпризами, які приймали від нас з братом батьки, вихователі, вчителі та наші однокласники, а також й усі оточуючі нас люди, часто потрапляючи у пастки наших приколів та розводів. Після закінчення школи ми вперше не надовго розлучились. Під час вступу до Чернівецького університету наші сюрпризи на екзаменаторів не подіяли. Сашкові для того щоб стати студентом денного відділення не вистачило одного балу і він змушений був задовольнитися навчанням на вечірньому, хоча жили ми разом в гуртожитку. Через рік нас призвали до армії, проте служити разом нам теж не довелося. Із-за травми брата, йому дали відстрочку, на яку міг претендувати і я, проте пішов до війська, звільнивши таким чином місце Олександру на денному навчанні. Через півроку він теж вже приміряв солдатські чоботи, а через дві весни ми вже знову вчилися разом, відчуваючи усі принади студентського життя. Місто в якому пройшли найкращі наші роки назавжди залишились в наших серцях. Адже саме з ним нас поєднало досить багато. Перші кроки та уроки дорослого життя, перші здобутки та розчарування, перше справжнє кохання, перші перемоги та поразки, народження мого первістка та звичайно багато інших подій, що відбувалися з нами в столиці Буковини, й без сумніву, допомогли досягти певних вершин у житті. Незабутні враження перебування у одному з наймальовничіших міст України теж через роки надихнули мене на написання кіносценарію «Королівська дорога, або Сюрприз для генерала», події якого відбуваються в Чернівцях.
Після закінчення вузу Сашко розпочав свою трудову діяльність у місцевому музеї, а я, відпрацювавши два роки за держнаправленням у школі, став продовжувачем міліцейської сімейної династії. З появою нового статусу з’явились і нові сюрпризи в наших із братом нових знайомих, які «наривалися» на них майже щодня. Не винятком стали і мої колеги для яких я досить несподівано став «массовиком-затейником», який довів і словом і ділом, що відпочивати після роботи можна не тільки за допомогою чарки та хорошої закуски, а й цікаво підготовленої культурної програми. Саме сюжет однієї з них я з часом втілив в написання першого свого кіносценарію, а непрості будні колег описав у сценарії ігрового фільму «Нелегали на городі» та відобразив у сценарії телепрограми «Нелегали, хто вони?» та «Хабар-шоу».
Брати Олександр та Віктор Булиги
Незважаючи на свою зайнятість завжди старався приділяти достатньо уваги власній сім’ї та трьом своїм трьом дітям, яких теж не міг залишити без сюрпризів. Так спеціально для них створив сценарій фільму «Вперед у минуле», правда який вони теж поки що можуть тільки читати.
З плином часу росли й наші з братом посади. Він став директором обласного музею, знаною та шанованою у краї людиною. Мені не довелося очолити обласну міліцію, проте зміг стати керівником хоч невеличкого, проте боєздатного підрозділу. Вплив брата та його діяльності дали поштовх до поповнення мого арсеналу проектами телепрограми «День в музеї» та сценарію ігрового фільму, написаного разом з братом «Оберіг», що розповідає про історію Пересопницького Євангелія. Мали надію, що до 2011 року, коли на державному рівні відзначатиметься 450 річчя його створення, буде відзнятий за цим сценарієм і фільм, проте не все склалося як гадалося...
Хоч до політики не маю жодного відношення, але після подій останньої (дуже на це сподіваюсь) в нашій країні революції з’явився кіносценарій «Любов і кохання». Політики як такої там не так вже й багато, проте того, що зазначене в назві більш ніж достатньо.
У 2008 вийшов у відставку, так як душа просила досить давно зовсім іншої служби. Саме в цьому році вдалося і реалізувати свій перший телевізійний проект, яким стало уже згадане інтелектуально-ігрове шоу «День в музеї». Дана програма ось уже четвертий рік поспіль з успіхом виходить на Рівненському каналі РТБ, встигнувши стати переможцем ІІ Всеукраїнського музейного фестивалю у номінації «Оригінальний телевізійний проект». Не вдалося розширити географію проекту, а пошуки партнерів у Києві та Москві привели до того, що декілька місяців тому на російському телеканалі «Культура» (який серед інших теж отримував пропозицію про співпрацю) з’явився проект «Ніч у музеї», який копіює ідею мого проекту. Нічого хай бавляться...
Проте 2011-го були і позитивні моменти. Два моїх кіносценарії стали дипломантами конкурсу кіносценаріїв на кінофестивалі «Двері», а робота «Розіграш» здобула Другу премію та срібну статуетку й в даний час вже зафільмована під назвою «Кастинг».
Розумію, що мій вік та моє «минуле» - мої мінуси, але й разом з тим і переваги перед молодими, так як отриманий життєвий та професійний досвід, надіюсь, буде тільки допомагати творити не щось надумане, а правдиву дійсність з усіма її проблемами та в усіх забарвленнях і реальних проявах, тим більше, що відчуваю себе молодим та повним енергії, готовим при необхідності вчитись, спроможним здивувати світ новими сюрпризами, одним з яких сподіваюсь стане ігровий фільм «Бурштинова казка у Новорічну ніч», який 31 грудня зможе побачити уся країна.