Юрій Шевчук
спеціяльно для KINO-KOЛА та Сценарної Майстерні
Нью-Йорк, Н.Й.

З 15-го до 25-го квітня в Нью-Йорку проходив 14 міжнародний кінофестиваль «Трайбека». Жоден український фільм не потрапив до програми цього тепер найбільшого як не найстарішого міжнародного нью-йоркського кінофесту. Проте Україна була присутня тут завдяки принаймні двом документальним повнометражним стрічкам, що їх зробили в инших країнах. 

Кожна з них по своєму подає нашу сучасність й історію, кожна багато говорить і про народ, який, не зважаючи на пильну увагу до себе світової преси, залишається по суті незнаним. Це твердження здасться дивним для багатьох, але з огляду на відсутність в Україні власного національного кінематографа, національного телебачення, українцям ще належить знайти власний голос та можливість самим розказати світові про себе. Після всіх революційних і квазі-революційних подій останніх місяців незмінним лишається одне – за Україну продовжують говорити инші, її образ в уяві світу створюють инші.

Цей факт по різному засвідчують два фільми-конкурсанти “Трайбеки”: “Нацистська спадщина. Що зробили наші батьки” (A Nazi Legacy. What Our Fathers Did), режисер Дейвид Еванз, автор сценарію Філіп Сендз, Велика Британія, та “Крокодил Геннадій” (Crocodile Gennadiy), режисер Стів Гувер, США.

“Нацистська спадщина…” – чи не тисячна спроба західних кінематографістів осмислити жахіття Голокосту. Щороку таких спроб лише в США робиться, як в жанрі ігрового, так і документального кінематографа, принаймні, півтора-два десятки. Здавалося б, скільки можна! Але тут так питання ніхто серйозно не ставить, адже кожне людське життя – це всесвіт, кожне містить в собі хоч одну захопливу історію. Потрібно лишень талант, який міг би її переповісти. Подібно, що на це не бракує ані талановитих і зацікавлених фільмарів, ані фінансувальників їхніх проєктів. От і переповідають.  

Британський фільм оповідає про взаємини між двома поколіннями людей, батьками та синами. Батьки – два високопоставлені нацисти, що причетні до організації індустріяльно налаштованого знищення европейського єврейства, відомого тепер чи не кожному під назвою Голокост. Один батько – губернатор окупованої нацистами Польщі Ганс Франк, другий – губернатор Галичини Ото Вехтер. Перший був схоплений, засуджений за злочини проти людськости на Нюрнберзькому трибуналі і страчений. Другий переховувався до 1949 р. і помер ще до того, як його могли заарештували і покарати звитяжні союзники. Обидва лишили по собі синів – Нікласа Франка і Горста Вехлера. Власне, морально-етичні взаємини цих синів з тим, що вчинили їхні батьки, складають оповідь фільму.

Ніклас Франк беззастережно й не вагаючись засуджує власного батька і як політика, і як людину. Він його відкрито зневажає й ненавидить. Натомість Горст Вехлер відмовляється засудити батька. Він уперто заперечує причетність свого батька до Голокосту. Мовляв, усе, що робив Ото Вехлер, - це сумлінно виконував накази зверхників, будучи добрим солдатом. Навіть побіжне дослідження вказує на те, що Ото Вехлер належав до суперечивих фігур Третього Райху, не підпадаючи під категорію абсолютного монстра, позбавленого людських рис. Але цей сірий аспект його діяльности лишаєтся поза фільмом, хоч саме він допомагає зрозуміти вперте небажання його сина виректися батька.

«Нацистська спадщина. Що зробили наші батьки» /reellifewithjane.com

Ця моральна колізія: осуд і виправдання нацистських злочинів є основою всієї драматургії кінострічки. Її двигуном стає третій англієць Філіп Сендз, відомий міжнародний юрист з прав людини. Він, як і два инших, має особисту причетність до Голокосту. Сeндз походить з єврейської родини, що до Другої світової війни жила в історичному українському містечку Жовква, неподалік Львова. Свого часу його дід із сім’є?ю виїхав до Великої Британії і тим самим врятував себе і свою родину від знищення. Вісімдесят инших близьких і далеких родичів Сендза загинули в Жовкві від рук німецьких нацистів.

Весь фільм – це розмова на кількох рівнях між цими трьома персонажами: двома синами високопоставлених нацистів, що бруталізували східноевропейське єврейство й одним нащадком їхніх жертв, що завдяки випадковості врятувався від Голокосту. Принаймні так виглядає режисерський задум.

Сендз проводить Франка-молодшого і Вехтера-молодшого по місцях, пов’язаних із кривавими справами їхніх батьків. Тут Вавель, королівський замок в Кракові, що його взяв собі за резиденцію Ганс Франк. До речі, він вкрав із краківського  музею “Суконниці” шедевр Леонарда да Вінчі портрет Чічілії Ґалерані, відомий ще як “Мадонна з горностаєм”, прикрасивши ним свій кабінет. Тепер його син Ніклас вперше після війни знову побачив цю чудову картину. Йому вона нестерпно нагадала кошмар війни і криваві діяння батька. Це і зала Нюрнберзького трибуналу, і камера, в якій до страти тримали Ганса Франка. Це і Відень. Це, нарешті, Львів, Жовква та низка инших міст України, що пов’язані з Голокостом історично, але теж за логікою авторів фільму. Подорожуючи втрійку з одного міста до иншого, персонажі фільму ведуть між собою розмову, намагаючися осягнути явище, яке не піддається осягненню людським розумом: як в цивілізованій начебто Европі могло статися холодно сплановане і методично виконане вбивство мільйонів лише за те, що вони належали до однієї етнічно-релігійної спільноти.

Здійснюючи цю подорож водночас реальними пунктами східноевропейської географії і закамарками індивідуальної та колективної пам’яті німців, австрійців і євреїв, кожен з трьох персонажів переслідує свою мету. Ніклас Франк прагне абсолютно однозначно і остаточно засудити батька і нацизм за їхні злочини і в такий спосіб позбутися хоч ритуально, як не реально власних демонів. Горст Вехтер навпаки відмовляється це зробити, хапаючися за будь-яке виправдання своєму батькові – реальне чи швивдше уявне, на яке лишень здатна його свідомість. Філіп Сендз прагне якоїсь, хай хоч символічної, справедливости, що належиться його замордованій родині, як і всім жертва Голокосту, прагне віддати їм шану пам’яті, нагадавши вкотре про жахіття, яке сталося. Кожен переслідує свою мету свідомо чи, швидше за все, ні, вдаючися до тактики випаленої землі. Кожен за всяку ціну хоче досягнути її, навіть якщо для цього слід пожервувати самою правдою. Як не іронічно, але починаючи з морально протилежних позицій: Горст Вехтер як апологет абсолютного зла (принаймні, таким його роблять автори фільму), а Сендз як голос гуманізму, історичної справедливости закінчують свою моральну виправу в одному й тому самому місці, де висока мораль виявляється моральним релятивізмом, чесність – лицемірством, а історична справедливість – фабрикацією і просто брехнею.

Філіп Сендз /reellifewithjane.com

На пересічного українця, який дивитиметься “Нацистську спадщину …”, чекає неабиякий шок. Чи то намагаючися надати зайвої гостроти й актуальности своєму творові, чи то просто йдучи за успадкованими стереотипами про українство, які десятиліттями поширювали не без участи совєтської пропаганди “прогресивні” й ліві діячі на Заході, автори показують кадри революції на Майдані. Остання цікавить їх не як чудовий вияв боротьби за права людини і самопожертви на благо народу, а як вияв … нацизму – тим разом новітнього українського.  Мовляв, ідейне вістря фільму, засудження ідеології і практики нацизму має не лише історичний, але й актуальний теперішній аспект, бо ось живі нацисти на Майдані Незалежности в Києві. Революція Гідности для режисера Еванса і його сценариста Сендза – це вияв нацизму. Принаймні, таке виразне враження дістає глядач вже в першій частині фільму. Далі більше.

Сендз везе своїх двох співрозмовників з одного місця в инше, то показуючи і розпитуючи в них, то виступаючи з ними перед вщерт заповненими західними авдиторіями. З кожною новою розмовою Ніколас Франк і Горст Вехтер все більше перетворюються кожен на носія маніхейськи однозначного абсолюту, перший – добра, а другий зла. Заради одного індивідуального носія зла, навіть дуже страшного, ледве варто знімати фільм. І тут авторам знову на допомогу приходять українці. Виявляється, що новочасний апологет нацизму Горст Вехтер, який вперто відмовляється засудити власного батька, має масу однодумців в Україні. А його батько є навіть об’єктом своєрідного культу серед тих же українських нацистів. Далі ми бачимо дивну сцену. Троє головних протагоністів фільму стають свідками урочистого ритуалу перепоховання десь під Львовом останків чи то вояків УПА чи дивізії Вафен СС “Галичина”. Камера по черзі затримується на обличчях малосимпатичних людей, зодягнених у військові однострої з національними українськими і нацистськими символами вкупі. З уст одного, другого, третього, … десятого новітнього українського нацика лунають прихильні характеристики Ото Вехтера.

Далі більше – глядач переноситься в місця, де нищили євреїв, звичайно ж, не без допомоги поліції, набраної з місцевого населення. Ці місця незмінно занедбані, без гідних пам’яті жертв монументів чи хоч  меморіяльних дощок. Руїни старовинної синагоги в Жовкві, заросле високою травою масове поховання жовківських євреїв, серед яких і вісімдесят родичів Філіпа Сендза. Україна у фільмі подається глядачеві як заповідник нацистів й антисемітів. А намагання українців віднайти й осмислити власну історію Другої світової війни, очистити її від кремлівської брехні, подаються як реабілітація нацизму, святкування його діячів. Відтак цілком у руслі старої й новітньої російської ідеології автори фільму трактують український рух опору однозначно як пронацистський і колабораціоністський. За логікою фільму, тисячі юнаків, які вступили до дивізії “Галичина”, зробили це винятково щоб нищити євреїв і допомагати німцям. Те ж стосується й вояків УПА.

Вже з самого початку фільму стає зрозумілим, що авторів геть не цікавить історична правда, вияснення справжніх мотивів людських вчинків чи досягнення порозуміння між людьми, батьки яких були непримиренними ворогами. Їм насамперед залежало на тому щоб подати чорно-білу версію подій, в якій діяли або абсолютні негідники й кати, цілком позбавлені людських рис, або ж абсолютно святі і невинні жертви, теж цілком позбавлені впізнаваних людських рис. В такій ідеологічно забарвленій антиісторіографії за визначенням не може бути місця фактам, особливо тим, які псують чистоту картинки.

Дейвид Еванз /reellifewithjane.com

В двох окремих розлогих інтерв’ю з режисером і сценаристом “Нациської спадщини…” я питав кожного по черзі, чи знають вони, що тисячі українців ризикували власним життям і життям своїх сімей, рятуючи і переховуючи євреїв? Що мільйони українців билися зі зброєю в руках проти нацистів у складі як совєтської армії, так і антисовєтського руху опору? Що сотні тисяч українців були силою вивезені як раби на підневільну працю до Німеччини? Що концентраційний табір Аушвіц-Біркенав визволяли вояки Першого українського фронту?  У відповідь я почув, що автори фільму цього не заперечують, і що фільм не про це. Фільм про геноцид східноєвропейських євреїв і про ту відповідальність, яку за це несуть не лише ті, хто це знищення організовував і проводив – німецькі нацисти, їхні українські поплічники, але і їхні нащадки, включно із сьогоднішніми українцями.  Подібно, що в наміри авторів не входило об’єктивно, безсторонньо і чесно розібратися в складній історії. Натомість ми дістаємо історію сфабриковану, за якою цілий народ вкотре зображають нацистським поплічником. Свого часу щось подібне пропаганда нацистської Німеччини чи імперської Росії робила з євреями, зводячи весь народ до здегуманізованої карикатури. Ця практика затаврована раз і назавжди як антисемітизм, особливий різновид расизму. Як назвати аналогічну практику, що застосовують автори фільму відносно українців?

У традиції совєтської імперської ідеології українець міг терпітися тільки, якщо він беззастережно лояльний до імперії. Йому дозволялося навіть трохи побавитися в українську мову та культуру, повишивати і помалювати писанки?, повіршувати про вічну братню дружбу. А як бути з тими, які відмовлялися дружити із совєтським режимом? Робити вигляд, що їх немає було нереально навіть в умовах самоізоляції московської імперії від решти світу. Такі були не лише на Заході, вони були і самій Україні, їх було мільйонами. Вихід був старий і випробуваний – дегуманізувати національно свідомих українців, звівши всіх без розбору до одного спільного і можливо якнайогиднішого знаменника – нацисти, чи в совєтській практиці “фашисти”.

Топос національно самоусвідомленого українця як бандита, зрадника свого ж народу, генетичного антисеміта, запроданця з’являється у совєтському кінематографі ще в 1920-х роках. До нього дуже швидко приліплюють і улюблене словечко імперських пропагандистів “фашист”. Останнє заміняє инше смертельне тавро “кулак”/“куркуль” незабаром після Голодомору. У 1930-х роках знищили мільйони “куркулів”, мільйони, але не всіх. Свідомі українці лишалися, тоді і придалося несподівано корисне слово “фашист”, щоб уже під ним продовжувати геноцид проти українства. Просте рівняння “українець=фашист”, “український націоналізм=фашизм” виявляється для Кремля і його симпатиків по всьому світові справжньою знахідкою. Воно особливо дієве у контексті, коли всі знають, що таке фашизм, водночас нічого чи майже нічого не знаючи, що таке українці й Україна. Воно фантастично дієве ідеологічно, бо змушує покоління чесних і гідних людей виправдовуватися за “злочини”, які їм приписують і які вони ніколи не робили. Бо позбавляє їх не лише історії, а й людської гідности, коли мільйони життів, покладених у боротьбі з реальним нацизмом і його ідейним братом комунізмом абсолютно нічого не значать і нікого ні до чого не зобов’язують, як не зобов’язали вони британських авторів фільму “Нацистська спадщина…” і режисерів великої кількости західних і російських фільмів, в яких українців зображають під одним тавром. Тавро “фашиста” було і тепер знову є летальним для українців у сьогоднішні українсько-російській історії, коли Кремль використовує його як виправдання фізичного знищення українців у розв’язаній Москвою агресії. Адже знищувати фашистів не просто потрібно, це моральний обов’язок кожної людини, чи не так?

Головним виправданням російської агресії проти незалежної України тепер є фантастичне і брехливе твердження Кремля, що в Україні відбувся фашистський переворот і до влади прийшов фашистський уряд. Фільм Дейвида Еванса й Філіпа Сендза у значно субтельніший спосіб проводить ту саму за своєю логікою ідею, щоправда без відкритого заклику до фізичного знищення “нацистів”. Шляхом увипуклення одного аспекту історії і замовчування десятків инших Україна й українців у фільмі по-расистськи редукуються до старого і зручного імперського стереотипу. Глядача лишають із думкою, що Україна – це нацистський заповідник і нічого иншого.

Є щось водночас іронічне і трагічне в тому, що Філіп Сендз, відомий у світі юрист, що спеціялізується з захисту прав людини, опинився в одному липкому від брехні ліжку із Владіміром Путіним. Юрист, який зробив собі репутацію поборника прав людини у світі, виступаючи в пресі і беручи експертну участь у гучних справах проти чилійського диктатора Піночета, сербського Слободана Мілошевича, вимагаючи від США гуманного ставлення до в’язнів в Ґуантанамо, якось не роздивився, не помітив, не оцінив боротьбу українців за такі ж права людини на Майдані й після нього. Не здивуюся, якщо фільм “Нацистська спадщина …” з’явиться у російському прокаті чи на телебаченні.

“Нацистська спадщина …” представляє ряд цікавих явищ у взаєминах західної культури з українською. Це насамперед наявність серед західних інтелектуалів потужного лівого крила, яке з одного боку пропагує ідеали свободи, рівности, гідности – всього, що обіймає сполука “права людини”, водночас відмовляючи українцям у самому праві на існування як народу і в людській гідності. Селективна подача історії будь-якого народу, мала частина правди замість збалансованої і цілої правди виявляється тією ж самою брехнею. В західному кінематографі, і ширше в ЗМІ, існує чітка традиція знеславлення і очорнення українців як таких. Це редуктивне зображення всієї української нації як генетичних антисемітів, нацистів чи нацистських колаборантів, просто людей неповноцінних.  Частково це пояснюється расизмом і упередженням авторів таких творів, частково їхнім невіглаством, поєднаним з упередженням, частково бажанням створити чорне тло, на якому неоднозначна історія власного народу виглядає одноначно героїчною чи хоча б менше суперечливою чи сумнівною. Гадати про глибинні мотиви такої творчости справа і невдячна, і непотрібна.

Дефамація України, її “нацифікація” на екрані можливі через те, що українці до сих пір не мають власного національного кінематографа. За малим винятком, українці не мають фільмарів, які послідовно виражали б національну точку зору, оповідали б українські історії про українців українською мовою і тим самим творили власне український кінематографічний наратив. Я тут маю на увазі кінематографістів реалізованих, тих, що знімають, а не ходять безробітними, марґіналізованими, позбавленими можливости робити фільми часто саме через те, що стоять на національних позиціях. В результаті світ і далі дізнається про Україну від инших, часом прихильних, часом не дуже чесних, часом відверто брехливих, часом ідеологічно заанґжованих кінематографістів.

Україна не має національного кінематографа, бо не має уряду, який стояв би на позиціях української державности, не має політичного класу при владі, який би мислив державними, а не олігархічними категоріями. За відсутности національного кінематографа продовжується гра в одні ворота. На Україну може будь-хто повісити найпримітивніший стереотип, сказати про неї найфантастичнішу брехню, яка лишиться без спростування. За неї і від її імени може говорити кожен, хто забажає, говорити, що забажає. Спростувань не буде. За відсутности власного національного голосу укаїнці приреченні або без кінця виправдовуватися і відмиватися від ганебних ярликів, мовляв ми не антисеміти, ми не колабораціоністи, ми не фашисти, ми не неандертальці, і т.д., або, як це частіше буває, мовчати. Про всі ці факти ще раз нагадує фільм “Нацистська спадщина …”

Друга особливість культурної хемії між Заходом та Україною полягає в тому, що остання продовжує лишатися у свідомості першого якоюсь “утопією”, в її первинному значенні “немісця”, “некраїни”. Багато з тих, хто знімає чи пише про Україну, продовжують дивитися на неї, як на географічну територію без власної історії, власного народу, власної мови і т.д. Навіть доволі просте твердження про те, що українські міста і люди мають власні, а не російські назви й імена виявляється неможливою до засвоєння для багатьох журналістів чи кінематографістів. Фільмарі, що їдуть в Україну, не знаючи про неї нічого, не здатні бачити чи чути найочевиднішого. Вони відкриті до маніпуляцій з боку будь-кого, чи то місцевого реґіонала чи перекладача, привезеного “до хохлів” із “Бєлокамєнной”. Нікому з них не спадає на думку як не вивчити мову, то хоча б взяти когось, хто нею володіє. Така настанова до України, як до будь-якої країни, є колоніялістською. Годі уявити собі аналогічну поведінку по відношенню до Франції, Німеччини чи Росії.

Фільм “Нацистська спадщина …”  знову гостро ставить важливе, хоча й вочевидь риторичне питання. Хіба не можна віддати шану жертвам Голокосту, подаючи всю правду, а не лише малу її частину? Хіба не можна увіковічнити пам’ять одного бруталізованого народу, не оббріхуючи инший? Хіба не можна відстоювати універсальні права людини для всіх, а не вибірково. Захищати право на власну гідність, державність, культуру і мову для всіх людей, а не вибраних? Це питання можна звернути не лише до режисера Дейвида Еванса й сценариста Філіпа Сендза. На жаль, є всі підстави звернути це питання до великої частини західної лівиці і так званих “прогресивних”, які опинилися серед апологетів нової російської аґресії проти України.