Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Про Серджо Леоне розповідати водночас просто і складно. Просто тому, що його фільми сьогодні відомі величезній кількості людей, вони широко тиражовані та доступні з усіх можливих точок зору. І ці стрічки можна передивлятися безконечну кількість разів, настільки потужною є їхня енергетика та виразними художні засоби. Леоне вдалося створити по суті безсмерті картини, бо кілька десятиліть поспіль вони не застарівають ні з боку кіномови, ні через оприявлені в них конфлікти. Леоне зафільмував абстрактні, художньо досконалі та водночас незмінно актуальні кінострічки, якими не можна не захоплюватись.
А складно розповідати про Леоне тому, що надто скупою була його зовнішня біографія. До сьогодні про нього відомо досить мало. Син одного з піонерів італійського кінематографа, кінорежисера Вінченцо Леоне, він прийшов до італійської кіноіндустрії цілком закономірно, і багато років грав на других ролях: писав сценарії, був помічником режисера та другим режисером. Його ім’я не часто з‘являлося у титрах і по суті мало що говорило широкій авдиторії. Леоне багато працював у так званих пеплумах – американських картинах, які переповідали античні та біблійні сюжети. До фільму «Останні дні Помпеї» він навіть писав сценарій.
1961 року Серджо Леоне фільмує свою першу повнометражну картину у жанрі пеплума «Колос Родоський», де цілком відтворює усі штампи такого кіна. Головний герой картини грецький полковник Дарій прибуває на острів Родос і одразу потрапляє в епіцентр інтриг. Тут повстанці воюють із царем Родоса Ксерксом, а сусіди фінікійці мріють прибрати острів до своїх рук. У фільмі багато сутичок, атлетично складених героїв, наявна невиразна любовна інтрига та катастрофа у фіналі. Власне, катастрофа була обов’язковим складником пеплумів, бо ніби виявляла усю марноту людьких зусиль в історичній перспективі. У «Колосі Родоському» у фіналі відбувається землетрус, який мирить ворогів та руйнує самого Колоса, одного із семи чудес стародавнього світу.
У цьому фіналі, при бажанні, можна вгледіти своєрідний пролог до пізніших картин Леоне. Руйнування Колоса – це, власне, руйнування символічної споруди, яка позначає собою велич влади, велич великої політики та згодом і великої культури. Можна сказати, що у першій своїй картині Леоне зруйнував історичний міф, аби згодом створити свій власний, індивідуальний міф, який не матиме нічого спілього ні з державною величчю, ні з престижем, ні навіть хоч із якимись колективними цінностями. Він виведе на екран героя не просто без найменшого культурного багажу, а навіть і без імени.
Саме таким стане герой «доларової трилогії» у виконанні Клінта Іствуда. Зрештою, інші персонажі усіх трьох картин також відгукуватимуться виняково на прізвиська, а крадій військового золота у картині «Хороший, Поганий, Злий» утікатиме від переслідувачів, змінюючи імена, а саме золото закопає у могилі невідомого.
Власне, у такій анонімності можна вгледіти основу кінематографа Серджо Леоне, осердя його ідентичности. За деякими переказами, Леоне був анархістом за переконаннями, себто не особливо толерував державну владу та взагалі істеблішмент. Усі його картини так чи так, проте підтверджують нігілізм кінорежисера стосовно політики та панівної культури. Від них Леоне нічого доброго не очікує.
Апофеозом цього ставлення можна вважати картину «За жменю динаміту», яка дає широку панораму Мексиканської революції 1910-20 років. Як завше у Леоне, в картині зійшлися двійко героїв. Один – простий мексиканський бандит, батько численної родини, що він усі свої зусилля скеровує на особисте збагачення. Інший – ірландський терорист, власне, анархіст, який розчищає собі дорогу динамітом. Їхні стосунки, що розвиваються од відкритої ворожости до зворушливої дружби, пронизують усю картину. Проте велику частину екранного часу Леоне присвячує діям державної влади Мексики, яка що й робить, то розстрілює своїх підданих. І обидва герої, зрештою, виявляються противниками самої держави, що вона здатна тільки на безконечне множення трупів.
Ну а фільм «За жменю доларів» – перший спаґеті-вестерн і перша стрічка «канону Леоне». Один найманець та дві ворогуючі банди. Класичні мізасцени перестрілок та жорстокі сцени побиття. Індивідуальний двобій, як змагання між спритністю, твердою рукою та розумом. Правдива балада про життя та смерть. Вестерн, у якому нема психологізму, зате є психологічне напруження. Стрічка, яка звертається до базових людських інстинктів, що вони лежать поза культурою та впорядкованою цивілізацією. Фільм, який не можна оминути. Картина, що завше приносить надхнення.
Остатньою великою картиною Серджо Леоне стала стрічка «Якось в Америці». Сюжет фільму обертається навколо дружби двох чоловіків. І ці чоловіки мають імена, хоча відгукуються на прізвиська. Вони обоє бандити і виростають у єврейському ґетто на Мангеттені, де й засвоюють засадничі правила поведінки. Згодом один із них піддався спокусі піднятися на вершину політичного успіху, а інший не захотів цього робити. Їхні дороги розходяться, аби знову зійтися через тридцять років.
«Якось в Америці» – картина багатопланова, зі складною композицією та величезною кількістю дійових осіб. Вона водночас побутово достовірна та залишає місце для фантазії. Вона абстракта та конкретна, у ній переплітаються соціальна злободенність із ліричними епізодами, які не відіграють особливої ролі в сюжеті, проте додають картині сповідальної, інтимної інтонації. Власне, це і робить «Якось в Америці» одним з найособистіших фільмів в історії світового кіна.