Ігор Грабович, molodist.txt

Ситуація, у яку потрапило українське кіно під час Євромайдану, і з початком антитерористичної операції є унікальною.

Загалом вона пов’язана зі статусом вітчизняного кінематографа. Дотепер цей статус був дивним, загалом його важко навіть описати. Бо, з одного боку, ми мали таке-сяке кіновиробництво, себто певні потужності і кадри, з іншого, ініціатива у цьому кіновиробництві належала (і належить) стороннім людям. 

2011 року деякі українські кінематографісти почали брати ініціативу до своїх рук, зокрема, Володимир Тихий, який ініціював короткометражний кінопроект «Мудаки. Арабески», згодом «Україно, goodbye!", а потім і «Вавилон’13».

Тобто вітчизняні кінодіячі самі стали замовниками власного кіно. І вони максимально наблизилися до реальності, яка виявилася доволі дискомфортною для багатьох – непідготовленого глядача, влади, деяких кінематографістів старшого покоління.

Далі був  «Відкритий доступ», який показав, наскільки Україна залишається закритою країною, насамперед для самої себе. Проте відкритість, прозорість, зрозумілість суспільних та усіх інших процесів є фундаментом для створення кіно. Суспільство має проглядатися наскрізь. Кінематографіст повинен оперувати реальністю, яку впізнає, і з якою може співвіднести себе глядач.

Проте якщо реальність схована за високими парканами, оперують вигаданою реальністю, контекст подій стає умовним, персонажі втрачають земне тяжіння і разом з глядачем живуть в абстрактних  емпіреях.

Євромайдан, власне, і виступив проти закритості політичних та усіх інших процесів у країні. Відтак закономірно, що події Майдану, а згодом і війна на Сході фільмувалися і фільмуються вже без участі державних грошей, виконуючи при тому не стільки естетичні, скільки просвітницькі, мобілізаційні навіть пропагандистські функції. 

Кінематограф нарешті став справою не стільки кінематографістів, скільки самого суспільства, яке  окремі стрічки сприймає не стільки як кіно, закликане творити ілюзію, скільки як продовження реальності.

Виявилося, що кіно – це те, що треба пересилити, причому у всіх його іпостасях, і насамперед як продукт цілком відчуженого творення. За останній рік була остаточно зруйнована основа звичної комунікації між українським фільмом та його аудиторією. Фільм втратив хронологічні рамки, комунікація з ним може тривати безмежно довго; фільм породжує мітинг, стає актом політики, а не естетики.

Це можна спостерігати на показах чи не всіх стрічок про Майдан та війну на Сході. Реакція публіки стає сильнішою, якщо у залі знаходяться безпосередні учасники подій. Люди слухають їх стоячи, співають гімн України. Часто саме на кінопоказах виникають громадські ініціативи.

Можливо, звідси виростає і певне неприйняття «Майдану «Сергія Лозниці, який знімав свій фільм, виходячи з власних естетичних принципів, а не з тих політичних завдань, які висуває історичний момент.

Українське кіно сьогодні – це просто ще один учасник війни, хронікер подій, фіксатор реальності. Він робить те, що ніколи не робив, вдивляється в реальність, не прагнучи рефлексії. Мені здається, що рефлексія зараз неможлива, можливі тільки рефлекси.

Якщо ж вдивлятися у нові фільми, то здебільшого це короткі історії, які відображають певні ситуації, часто конфліктні, проте необов’язково. Дуже часто на перший план у цих історіях виходить слово та люди, які його промовляють. Багато в чому нові фільми дають слово новим людям, у такий спосіб не тільки пересилюючи фальш написаних наперед сценаріїв, але і творячи новий контекст. Часто це фрагменти якоїсь дії, чиє значення чи навіть актуальний сенс ми ледве розуміємо, проте вони важливі для нас своєю правдою, сконденсованим відчуттям унікальності моменту.

Нове кіно приносить на екран нову географію, нову фактуру, нових людей, зрештою, нову країну, яка народжується у непростих умовах.