Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Американський актор Стів Макквін помер 7 листопада 1980 року у віці п’ятдесяти років, залишивши по собі близько сорока десятків зіграних ролей, славу одного з найзнаменитіших акторів свого покоління та унікальний екранний імідж, у якому гармонійно переплелися стиль епохи та індивідуальні риси кіноактора.
Макквін народився в американській родині скромного достатку в штаті Індіана. Через шість місяців після його народження батько залишив родину, а мати зловживала алкоголем, тому від трьох років і до підліткового віку Стіва виховували бабусі й дідусі. Зокрема, він жив в одного з них, Клода, у штаті Міссурі. Вуличний хуліган, юний Макквін навчався в інтернаті, згодом служив в американській морській піхоті, звідкіля мобілізувався двадцятирічним і переїхав до Нью-Йорка, аби стати актором.
І всюди, де б він не опинявся, Стів Макквін виявляв насамперед свою непокірну вдачу. Він кілька разів утікав з інтернату, згодом часто порушував військову дисципліну, затіваючи бійки та самовільно відлучаючись із місця служби. Він мав природу одинака і, як сказав один з його біографів, чоловіки для Макквіна завше були суперниками, а жінки – лише спокусливим викликом.
Макквіна прославили ролі військових. Військовий антураж пасував йому, як мало кому з кіноакторів чи не всіхх часів та народів. 1956 року він вперше фільмується в кінорежисера Джона Стьорджеса (з яким загалом працюватиме над чотирма картинами). У фільмі «Так мало ніколи» ідеться про події Другої світової війни у Бірмі, де американські та британські військові воювали проти японців.
У Макквіна тут роль другого плану – нахабного та самовпевненого водія Біла, який з часом стає воєнним героєм. Головну роль у картині зіграв Френк Сінатра, проте сьогодні у спільних епізодах двох акторів погляд насамперед привертає до себе Стів Макквін, настільки органічним і, сказати б, крутим він виглядає у кадрі. Підкреслено незалежний, войовничий та позбавлений найменших сумнівів, герой Макквіна стає своєрідним прообразом воєнних героїв наступних поколінь, включаючи персонажів Сільвестра Сталлоне та Арнольда Шварценнеґера.
"Цинцинатті Кід"
Зрештою, у своїх «мирних», цивільних ролях Макквін не менш войовничий та агресивний. Саме таким є його Ерік Стонер на прізвисько Цинциннаті Кід з однойменної картини Нормана Джуїсона. Кід – професійний гравець у покер. Він молодий та впевнений у собі. Усе його життя присвячене грі, і він мріє стати найкращим.
Картина побудована як історія протиборства молодого амбітного гравця та старого картяра, якого мало кому вдавалося перегравати. І в цьому двобої герой Макквіна робить надто великі ставки, і в грі у покер, і в загальному виборі життєвої стратеґії.
Власне, Цинциннаті Кід виявив у Макквіні його темний бік, який зводиться до певної риґідності характеру, небажанні і навіть нездатності до змін світогляду та поведінки.
Його персонажі фактично ніколи не посміхаються, вони завше серйозні, мовчазні і не схильні до компромісів.
1968 року Макквін грає лейтенанта поліції Френка Булліта в картині Пітера Єтса «Детектив Булліт». Фабула стрічки проста і водночас показова для кінематографа кінця шістдесятих. Поліційне начальство міста Сан-Франциско просить детектива Булліта потурбуватися про охорону важливого свідка з Чикаґо. Проте свідка вбивають і Булліт розпочинає власну гру. Її суть зводиться до викриття корупції в місцевій поліції. Відтак, саме герой Макквіна виявляється чи не єдиним непоступливим захисником закону, який навіть не хоче вести мову про компроміси задля кар’єри.
Картина Єтса в історії кіна відома своїм підкресленим реалізмом, відсутністю звичних кінематографічних умовностей. У фільмі багато дії, по суті, вся її фабула зводиться до одного великого переслідування злочинців детективом Буллітом.
Найефектнішим епізодом картини стала автомобільна погоня, в якій Булліт наздоганяє своїх кривдників. У цьому епізоді Стів Макквін тільки підтвердив свою екранну та позаекранну славу одного з найзнаменитіших автогонців свого часу. Відомо, що актор брав участь у професійних автомобільних та мотоперегонах і досяг у цьому виді спорту значних показників.
Проте із часом герої Макквіна все менше наздоганяють інших і все більше втікають самі. Актор стає ідеальним утікачем в американському кінематографі сімдесятих. Так, 1972 року він грає грабіжника банків Дока Маккоя у фільмі Сема Пекінпа «Втеча». Назва стрічки промовляє сама за себе, і все ж картина прикметна насамперед відвертою ескалацією фізичного насилля, що відігравало визначальну роль у кінематографі Пекінпа, і в яку Стів Макквін вписався ідеально.
"Втеча"
Його персонаж не просто похмурий одинак, який нікому не вірить і при першій-ліпшій нагоді хапається за зброю, він ще й порушує одну з важливих кінематографічних конвенцій, що діяла в всі часи – головний герой картини, з яким так чи так, але співвідносить себе глядач, не може бити в кадрі одверто слабших та вразливіших за себе персонажів, тим паче, жінок. Річ, звісно, не в якихось цивілізаційних чи ґендерних упередженнях, річ у самому показі насилля, яке виглядає в картині не просто як єдино можливий спосіб вирішення конфлікту, а як засаднича складова характеру головного героя, що він не терпить людської слабкости й не здатен до компромісів. У «Втечі» така сцена є, і Стів Макквін зіграв її максимально достовірно.
Звісно, подальший розвиток подій усе ж виявив у герої здатність прощати, проте дарує він далеко не всім, зрештою, майже нікому, крім власної дружини. До певної міри, роль Дока Макквоя стала іронійним коментарем до екранного іміджу Макквіна, звісно, якщо саме поняття іронії трактувати максимально широко, бо Док до самого кінця залишається непередбачуваним та свавільним злочинцем, якому ніхто не сміє вказувати.
Своєрідною вершиною кінематографічної кар’єри Макквіна стала стрічка Френкліна Шеффнера «Метелик», де актор зіграв ув’язненого Анрі Шар’єра, який впродовж багатьох років не припиняв спроб утекти з французької тюрми. Наприкінці сюжету, вже старий та немічний, Анрі робить останню спробу, яка, зрештою, виявляється успішною. Фінал фільму читається як символічне завершення усіх можливих утеч з усіх можливих в’язниць, серед яких найміцнішою є, власне, людське життя.
Третя зі спільних картин кінорежисера Джона Стьорджеса та актора Стіва Макквіна – назабутня «Велика втеча». Власне, із цього фільму й почалася світова Макквінова слава. «Велика втеча» може слугувати квінтессенцією його екранного образу. Перед нами знову роль непокірного військового, знову роль втікача і знову – неперевершеного перегонця, якого зупинити можуть хіба надзвичайні обставини.
"Велика втеча"
У картині герой Макквіна, капітан Гілтс, стоїть окремо від інших персонажів. Військовий офіцер, як і його колеґи, він сповідує свою власну етику та схильний радше до індивідуальних, ніж до колективних дій. Проте саме Гілтс стає правдивим утіленням усіх можливих чеснот американського офіцера, для якого вірність присязі та особиста честь є понад усе. І, попри всю умовність ситуації, цьому герою віриш на всі сто відсотків. Саме тому, що його грає Стів Макквін, леґендарний кіноактор, який зрештою зумів піднятися над кінематографом як таким і стати вагомішим за найпереконливішу кінематографічну ілюзію.