«Леґенда №17»/ «Легенда №17» (2013)
«Людина, яка надто багато знала»/ The Man Who Knew Too Much (1956)
«На північ через північний захід»/ North by Northwest (1960)
Мабуть, не відкрию Америки, якщо скажу, що ключем до розуміння фільму «Леґенда №17» російського кінорежисера Ніколая Лєбєдєва є аж ніяк не біографія хокеїста Валєрія Харламова, а два чи три фільми Альфреда Гічкока.
Лєбєдєв – відомий шанувальник цього кінорежисера. Леґендарною стала оповідь про молодого кінематографіста Ніколая Лєбєдєва, який у пізні дев’яності всюди носив із собою книжку «Хичкок/Трюффо» та часто в суперечках арґументував свою позицію уривками з неї.
Усі фільми Лєбєдєва – гічкоківські, а сам творчий метод Гічкока зводився до кількох максим. Наприклад: «Мені байдужа тема, не важлива акторська гра, проте я відповідаю за знімання, звукову доріжку та за технічні виверти, що змушують глядача скрикувати». (Цитується за книжкою «Хичкок /Трюффо», стор. 165).
Або: «Я не прагну знімати «шматки життя»; задоволення такого штибу люди можуть отримати вдома, на вулиці та й біля будь-якого кінотеатру. Тому навіщо за це платити гроші? Проте я уникаю також безмежної фантазії, бо глядачі повинні себе ототожнити з персонажами. Створити фільм – це, насамперед, розповісти історію. Історія може бути скільки завгодно неймовірною, проте аж ніяк не банальною. Вона має бути драматичною та людяною. А що таке драма, якщо не саме життя, звільнене від своїх найнудніших подробиць». («Хичкок /Трюффо», стор. 53).
Гічкок ніколи не знімав соціального кіна, не фільмував біографій, історичних фільмів або чогось близького до реальності. Він винайшов формулу сучасного масового, комерційно успішного фільму, який тримається на саспенсі.
Водночас Гічкок був правдивим автором, оскільки в основі більшості його фільмів закладені особисті переживання, пов’язані з розмаїтими страхами. Дуже часто у його стрічках ішлося про хибно звинуваченого чоловіка, якому ніхто не вірить. Гічкок цей сюжет прямо пов’язував із власним страхом здійснити якесь правопорушення та бути покараним за це. І схожих прикладів досить багато.
Ніколай Лєбєдєв поділяє принципи гічкоківського кінематографа та взагалі зорієнтований на жанрове касове кіно. І він також в основу власних картин ставить особисті переживання. (Див: http://www.kino-teatr.ru/kino/person/306/ і http://darksidecinema.com.ua/s27.html).
Тому «Леґенда №17» – аж ніяк не байопік, а радше спортивний трилер із відчутною домішкою параної.
І він не про відомого російського хокеїста Валєрія Харламова, а про певну амбіційну, проте доволі закриту й емоційно відчужену молоду людину, яка відчайдушно шукає для себе модель для наслідування та дорослішання.
І під цю схему режисер Лєбєдєв підтасував біографію хокеїста Харламова, істотно змістивши хронологію та кардинально адаптувавши реальних історичних осіб до власних потреб (Див. http://www.telekritika.ua/kontent/2013-05-13/81536).
Параноїдальний присмак цій історії надають другорядні персонажі, які можуть читатися як проекція певних внутрішніх процесів, що відбуваються всередині доволі замкненого та відчуженого героя. Я можу навіть припустити, що весь фільм – це фантазія маленького хлопчика Валєрія Харламова за мить до того, як його розчавить страшний іспанський бик.
На такий хід думок наштовхує спосіб, у який з’являються другорядні герої та навіть природні стихії в цьому фільмі. Найчастіше їхня поява припадає на момент кризи, коли героєві треба ухвалити певне рішення. Наприклад, Харламов свариться з матір’ю після її розмови з тренером Тарасовим на очах у всієї команди, вибігає на вулицю, вона окликає його з балкона та викидає ключку. Щойно Харламов її підбирає, як відчиняються дверцята автомобіля неподалік, і виходить герой Владіміра Мєньшова: «А я по вашу душу».
Або сцена на лікарняному подвір’ї, коли Харламов свариться зі своєю дівчиною та проганяє її. Сидячи на лавці, він відпиває горілку з пакета, за мить відхиляється, а біля нього вже сидить його тренер Тарасов, який згодом поведе його у морг, аби дати урок життя.
Або автомобільна аварія під час зливи, що відіграє в картині символічну роль. Аварія стається після невдалого матчу між збірною СРСР та «Спартаком», який влаштував інтриган із ЦК компартії. Розлючений Харламов сідає за кермо та фактично без мети мчить через грозу. Його зіткнення з вантажівкою читається як самопокарання, адже Харламов звинувачує самого себе в тому, що підігравав ворогам Тарасова.
В голлівудському кіні саме в такий спосіб показують психологічні проекції та марення. Згадаймо, наприклад, «Ігри розуму», де шизофренік Джон Неш створив собі паралельну реальність, у якій виконував завдання американської спецслужби. Щось подібне відбувається у фільмі Лєбєдєва.
Одержимий успіхом хокеїст створив свій власний ляльковий театрик, у якому діють персонажі, що персоніфікують зміни його внутрішнього стану. У нього навіть для цього є гасло: «Зможеш чи ні, вирішувати тільки тобі».
І все ж повернімось до алюзій на Гічкока. «Леґенда №17» найбільше подібна до відомих шпигунських історій цього режисера, серед яких варто виділити «Людину, яка надто багато знала» та «На північ через північний захід». Базовими для цих історій є стосунки героя з матір’ю, а також хибна ідентичність героя.
Матір у фільмах Гічкока позначає собою насамперед інфантильність головного героя, його залежність і слабкість. Водночас саме мати створює своєрідний душевний і побутовий комфорт для нього ж. Особливо драматично цю опіку продемонстровано у трилері «Людина, яка надто багато знала». Міцний зв'язок між матір’ю та сином, малолітнім хлопчиком, тут подається через пісню, й сильний голос матері рятує сина від смерті.
Картина «На північ через північний захід», своєю чергою, виводить на перший план цілком дорослого сина, яким досі опікується мати. Й саме ця опіка веде до хибної ідентифікації героя, а згодом і до зміни його життєвого статусу, в якому вже не буде місця матері.
У Гічкока мати – завжди постать амбівалентна, вона може врятувати, проте може й перетворити сина на чудовисько, як це сталося з Норманом Бейтсом.
Ніколай Лєбєдєв вільно орієнтується у цих схемах і сміливо їх використовує.
Вже в першому епізоді з іспанським биком режисер показує різні стратегії поведінки – «материнську», «каструвальну» та умовно «батьківську», героїчну. Характерно, що остання демонструється не рідним батьком героя, а його дядьком, який вправно поводиться з биком, а згодом чіпляє хлопчикові на шию свою хустину.
В наступному епізоді, що демонструє вже дорослого героя, цю хустину його суперник хибно ідентифікує як материнську. Власне, ця хибність по-своєму показова. Невдачі молодого хокеїста виникають через відсутність у його житті певної ідентифікаційної моделі. Його біологічний батько – відверто слабка й залежна постать, він сам орієнтується на сильнішого чоловіка – тренера Тарасова. Відтак саме Тарасова хлопець обирає собі за ментора. І він не пориває з матір’ю аж до моменту, коли вона починає конфліктувати з тренером Тарасовим. Характерно також, що саме Тарасов як «забирає» так і «повертає» Харламову матір.
Увесь фільм – то історія зближення учня та вчителя, і цьому зближенню підпорядковано все – не тільки поведінка обох героїв, проте також хокейне життя та навіть природні стихії. Кожна репліка й кожен жест у цьому фільмі мають вагоме значення. І герої пізнаються через уміння розшифровувати таємні сигнали та знаки. Вперше єдність учня та вчителя проявляє себе на змаганнях у Японії, де Харламов правильно розшифровує дії Тарасова, коли той прагне об’єднати роз’єднану збірну СРСР.
Характерно також, що ворог Тарасова – член ЦК Балашов – у фільмі є типовим гічкоківським переслідувачем, який втілює тіньовий, темний бік головного героя.
Використовує Лєбєдєв і ще одну складову гічкоківського методу – безтурботне й у чомусь навіть ґротескне використання розмаїтих культурних кліше для позначення епохи та місця дії. Тобто, якщо у Гічкока, наприклад, Нідерланди обов’язково позначаються вітряками, Швейцарія – шоколадом, а Касабланка – східним базаром, то в Лєбєдєва умовний СРСР подається через партійні інтриги, всевладність вождя та певну колективу ідентичність радянського народу, а також через карикатурний образ ворога, яким незмінно залишається Захід: мільйонний контракт, золотий браслет на руці та бикуваті канадці на льоду.
Цікаво також порівняти фінали гічкоківських картин із фіналом «Леґенди №17». У Гічкока сповнена саспенсу фінальна сцена позначає не тільки перемогу над противником, але й єднання двох сердець. У «Людині, яка надто багато знала» ми бачимо єднання матері та сина, а в «Півночі...» – закоханих. У Лєбєдєва також відбувається остаточне єднання – тренера Тарасова та його гравців.
Виграє передусім Харламов, який у матчі з канадцями віднаходить остаточну формулу успіху. Змонтована з фраґментами іспанського епізоду, вона свідчить, що від самого початку йшлося не про хокей, а про пошуки моделі для наслідування та правильного ментора, який допоможе цю модель утілити.
І насамкінець. Фільм «Леґенда №17» зроблено дуже грамотно і фахово, більше того, гічкоківська формула успішного фільму спрацювала й на російських теренах, що засвідчили касові збори.