За порівняно коротких дванадцять років існування міжнародний кінофестиваль “Трайбека” цілком однозначно окреслив своє неповторне місце на мапі світових кінофестивалів. Зробити це далеко не просто хоча б тому, що в самому Нью-Йорку за рік проходить яких два десятки міжнародних фестивалів і придумати на їхньому тлі щось нове й ориґінальне вимагає неабиякої уяви, інтелектуалних та фінансових ресурсів.
Ставши чи не найбільшим у США міжнародним фестивалем за кількістю заявок на конкурс та глядачів, “Трайбека” знайшла спосіб виловлювати із масивного потоку світової кінопродукції зразки, які в сумі дають глядачеві досить об’єктивну уяву про найновіше і найцікавіше, що діється в кінематографі. Як її старші й впливовіші кузини в инших країнах – Венеційський в Італії, Канський у Франції, Торонтонський в Канаді, Сан-Себастьянський в Еспанії чи “Кінотавр” у Росії, “Трайбека” насамперед популяризує національний кінематограф своєї країни і в цьому сенсі є, без сумніву, фестивалем свого національного кінематографа, а з ним і культури та ідентичности як для власного американського глядача, так і для решти світу. Перш за все вона знайомить власного і світового глядача, рясно представленого тут продюсерськими та прокатними компаніями з різних сторін світу, із американським кіном. Виразна перевага тут надається роботам, жанрам і авторам, які не обертаються в орбіті Голівуду, а тому значно менше знані й бачені.
Oрієнтація фестивалю на свій національний кінематограф виявляється у багатьох аспектах. У всіх без винятку конкурсних і позаконкурсних програмах американські фільми кількісно переважають. Навряд чи це можна пояснити тільки великим числом кінокартин, які продукуються в США, адже навіть за цим показником США йдуть сьогодні на третьому місці після Індії, з її Болівудом, та – тяжко повірити – після Нігерії, кіноіндустрію якої тут називають Нолівудом.
Як кожний инший великий фестиваль, “Трайбека” прагне бути ґламуровою, щоразу вишиковуючи на своєму червоному килимі кінозірок, хоч знову ж таки переважно американських, і значно менше з інших країн. Цього року серед них засновник фестивалю і його жива візитівка Роберт Де Ніро. Акторка Вупі Ґолдберґ бере участь у конкурсі зі своєю першою режисерською роботою, повнометражною документальною стрічкою “Я маю щось сказати тобі”/ I Got Somethin’ to Tell You. Присутні на фестивалі теж Клинт Іствуд, Мартин Скорсезі, Лайза Мінелі, Ума Термонд, Анджеліка Г’юстон, Ітан Гок та инші. Цю американську зіркову “гегемонію” лише увипуклюють бельгієць Пол Вергофен, який вже давно працює в Голівуді чи французка Джулі Дельпі, але вони не міняють загального враження від того, що «Трайбеку» роблять американці насамперед для американців і про американців. Про який із двох українських міжнародних кінофестів можна сказати це ж саме?
Використовуючи престиж своїх зірок для створення собі сліпучої “обгортки”, фестиваль ніяк не забуває про зміст який ця “обгортка” покликана представляти, а його орієнтація на серйозний інтелектуальний та осмислений підхід до виробництва і споживання кінопродукту не викликає сумнівів.
“Я маю щось сказати тобі”
Иншим виявом національної заанґажованости “Трайбеки” є її звернення до гостро актуальної суспільної, політичної та культурної проблематики сьогоднішніх Сполучених Штатів: від знищення довкілля заради надприбутків, війни в Афганістані, пограбування мільйонів у наслідок фінансових махінацій Вол-Стриту, до занепаду самої американської демократії, її поступової заміни авторитарним режимом тотального стеження і перманентного стану “війни з тероризмом”.
За часів, коли “вільна преса” США давно перестала бути вільною, перетворившися на рупор корпорацій, офіційної ідеології неолібералізму, “Трайбека” надає свою платформу для думок, аналізу та політичного коментаря, які годі почути на телебаченні чи прочитати в “Нью-Йорк Таймз”.
Любителям документального кіна цей фестиваль пропонує тематично багатий вибір. Українській публіці було б на часі подивитися обидві серії документального фільму режисера Джоша Фокса “Країна газу”/ Gasland.
У 2010 році перша, номінована на “Оскара”, майже одноосібно протиставилася намаганням міжнародних енергетичних корпорацій розпочати масштабний видобуток у США природного газу новим способом гідравлічного трощіння земної кори, відомим тут як “фрекінґ” (видобуток так званого сланцевого газу, - ред.). Від американського суспільства тоді (а українського тепер) намагалися приховати руйнівні наслідки для природи й населення цієї нової технології. За отриманий гідравлічним трощінням газ американці, за свідченнями, зібраними у фільмі, часто платять отруєнням ґрунтових вод, захворюваннями на рак, серйозними неврологічними розладами й навіть землетрусами. Фільм одразу спровокував гостру дискусію, виник цілий масовий рух проти “фрекінґу”. У відповідь енергетичні корпорації розгорнули кампанію дезинформації, залякування і судових позовів проти його активістів. Друга серія “Країни газу” показує, як рух проти гідравлічного газовидобутку намагається мобілізувати на свій бік громадськість, вдаючися до різних форм самоорганізації і політичної дії в ситуації, коли уряд став однозначно на бік корпорацій.
Картина “Загін убивць”/ Kill Team режисера Дена Кроса (Dan Krauss) гостро ставить питання про те, які наслідки для американського суспільства має війна в Афганістані, найдовша війна в історії США. В ньому йдеться про групу американських вояків, що займаються моторошним “спортом” – вбивають невинних афганців просто так, для забави. Неформальний очільник групи збирає з кожної замордованої жертви по пальцеві собі на намисто. Один із рядових, відмовляється брати участь у “полюваннях” на афганських селян і намагається зробити щось, щоб покласти їм край. Ризикуючи життям, він розповідає через інтернет-мережу своєму батькові про жахи, свідком яких він періодично є, як його намагаються змусити взяти участь у “полюваннях” на людей. Така участь мала бути круговою порукою, що убезпечувала б засновників загону вбивць від зради й покарання. Батько, що сам прослужив десятиліття у збройних силах, звертається по допомогу в одну за одною установи.
Шокований глядач виявляє, що вся система влаштована таким чином, що часто перетворює солдатів на садистів і воєнних злочинців. Глядач розуміє, як глибоко в менталітеті цих вояків із тероризмом коріниться расизм і глибоке презирство до людини. Знову і знову із вуст американських вояків звичить фраза про те, що для них афганці – це недолюдки, а їхнє життя нічого не варте. Тих же, що намагаються зберегти чесність, жорстоко карають.
Зібравши епізод за епізодом свідчення учасників подій, режисер розповідає особисту драму окремого чесного, справді геройського вояка, що відчайдушно чинить опір злу, драму його батьків, які опиняються віч-на-віч у боротьбі з похмурою машиною Пентагону. Останній замість подякувати ідеалістові-рядовому, засуджує його за звинуваченням у боягузстві до трьох років в’язниці, щоб иншим було зась. Висновок, до якого підводить глядача “Команда вбивць”, проте виходить далеко поза історію однієї людини і її стражденних батьків. Він перестерігає кожного американця від моральної та політичної корозії, від самознищення, які несе Америці війна – чи то в Іраці, чи в Афганістані. Як би не замовчувала корпоративна преса США те, що насправді діється в цих країнах, американське суспільство змушене платити дедалі вищу ціну за свої війни – тисячами вбитих, десятками тисяч довічних інвалідів, морально спустошених, глибоко травмованих ветеранів, які часто втрачають здатність жити нормальним життям.
Особливо пишається Трайбека тим, що кожного року відводить у своїй програмі чільне місце фільмам на нью-йоркську тематику – назвіть це місцевим чи містечковим націоналізмом. Сприяння місцевим кіноталантам набуває різноманітних форм. Насамперед, це окрема тематична група стрічок, де Місто Великого Яблука виринає не просто географічною категорією, а повноправним героєм у всій його різноманітності – культурній, історичній, мовній, архітектурній чи навіть кулінарній. Ви тут не побачите гегемонії однієї мови, культури чи етнічної групи, хоча при бажанні її легко було б утримати англо-саксам. Tакого бажання в організаторів та фундаторів “Трайбеки” вочевидь немає. Ніхто тут при здоровому ґлузді не скаже, що Нью-Йорк це американське (себто англомовне) місто на виключення всіх інших. Тому нью-йоркські історії на фестивальних екранах, прес-конференціях і зустрічах часто розказують представники так званих меншин, не тільки етнічних, – латиноамериканців, чорних чи азіятів, але й инших, наприклад, коли головний герой фільму – юнак, хворий на автизм (документальний фільм режисера Сема Флайшера “Обережно, двері зачиняються”).
22 квітня, 2013, Нью-Йорк, США
Збережено авторський правопис