У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі "1+1" вночі з 21 на 22 жовтня о 00:15 – «Останній кіносеанс»/ The Last Picture Show (1971, США) – знаменита картина американського кінорежисера Пітера Боґдановіча, класика Нового Голлівуду Ностальгійне кіно про життя провінційного техаського містечка 50-х років ХХ століття. Видатна чорно-біла стилізація, що побачила світ 1971-го. Це період, коли американський кінематограф був особливо чесний, непримиренний і водночас просякнутий любов’ю та співчуттям до гнаних і голодних, до бунтарів та ізґоїв суспільства.
Сюжет цього фільму розгортається поволі, неспішно, майже непомітно, деталізуючи стосунки поміж жителями міста, що снидіє від затхлої провінційної атмосфери. Молоді ж люди, на відміну від надламлених безпросвітним існуванням батьків, прагнуть життя справжнього, повнокровного.
Коли „Останній кіносеанс” вийшов на екрани Америки, його називали „свіжим поглядом у минуле”. І це саме той рідкісний випадок, коли стрічка отримала безперечне визнання як у критиків, так і в публіки, себто стала фінансово успішною, перевершивши у касових зборах свій бюджет аж у 22 рази.
Фільм також був удостоєний низки почесних і престижних кінематографічних нагород. Зокрема, актори Бен Джонсон та Клоріс Лічмен удостоїлися «Оскарів» за найкращі ролі другого плану.
І варто зауважити, що постановник стрічки Пітер Боґдановіч, колишній кінокритик, на той час мав 32 роки від народження. Він сам дихав молодістю, а також кінематографом, що його, відповідно, гарно знав. Таким чином, „Останній кіносеанс” також став його освідченням у любові до справжнього кіна. Стрічка наповнена багатьма кіноремінісценціями і прямими кіноцитатами із класичних американських фільмів. Режисер у тіло свого фільму прямо вставляє фраґменти з таких вікопомних класичних картин, як «Батько нареченої» Вінсента Мінеллі та «Червона ріка» Говарда Гокса…
Але зрештою, сказати б, тріумф і свято закінчуються реквіємом за кінематографом та назавжди втраченим часом. І сама назва фліьму – «Останній кіносеанс» – водночас позначає радість від зустрічі з улюбленими фільмами та кінець тотальної епохи кіна, на зміну якій почала приходити епоха телевізійна.
Пітер Боґдановіч зафільмував «Останній кіносеанс», спираючись на сюжет однойменного роману письменника Ларрі Макмертрі, що побачив світ у середині шістдесятих років. І, послідовно, за жанром, це такий собі розгорнутий кінороман, багатофігурний – з багатьма персонажами й сюжетними лініями. Але, разом із тим, без наскрізного стрункого сюжету – сказати б, у дусі та в традиції власне американського роману про життя на Середньому Заході. Чорно-біла ностальгійна естетика, щира інтонація, безпосередні молоді актори, а також музичний ряд, що складений чи не винятково з пісень-шляґерів п’ятдесятих років, – усе це також стало запорукою глядацького успіху, безумовно, найкращого фільму Пітера Боґдановіча, про творчість якого йтиметься у спеціальному сюжеті.
До речі, побутує думка, що Пітеру Боґдановічу достатньо було зафільмувати лише цю одну-єдину кінокартину – «Останній кіносеанс», – аби назавжди вибороти собі ім’я великого режисера. Так чи так, а цей фільм дійсно є одним із найкращих мистецьких та безкомпромісних фільмів американського кінематографа за увесь час його – водночас славетного та контраверсійного – існування.
**
КЛАСИК НОВОГО ГОЛЛІВУДУ
Американський кінорежисер, продюсер, актор та кінокритик Пітер Боґдановіч прийшов до кіна випадково і закономірно водночас. Випадково, бо зміг опинитися у потрібному місці та в потрібний час, а закономірно, бо з дитинства був кіноманом, який мріяв фільмувати. Розпочинав він на студії незалежного американського продюсера Роджера Кормена, який творив недороге жанрове кіно, здебільшого – для демонстрації в кінотеатрах просто неба, призначених для автомобілістів.
Тематика фільмів Кормена не відзначалася ориґінальністю і завжди слідувала кон’юнктурі. Боґдановічу спочатку доводилося перемонтовувати і дофільмовувати чужі картини, а згодом працювати режисером другої групи на кількох поточних кінопроектах Кормена.
Самостійну режисерську роботу – стрічку «Мішені» – Боґдановіч утілює 1968 року. І прикметно, що це своєрідний синтез двох картин, існування фільму у фільмі. Ідеться про вживлення до «Мішеней» розлогих фраґментів зі стрічки за участи Боріса Карлоффа і Джека Ніколсона, поставленої кілька років до того самим Корменом. Її назва «Терор», і вона представляє стару голлівудську школу. Інша, власне знята Боґдановічем, історія сучасного стрільця-одинака є прикладом на той час новітнього актуального кінематографа.
Таким чином, Боґдановіч переносить на екран і протиставляє два види страху – кінематографічний і реальний, архаїчний та сучасний. І це протиставлення важливе передусім у кінематографічному контексті, бо йдеться про суперництво двох Голлівудів – старого та Нового.
Під час фільмування "Мішеней"
Боґдановіч став одним із найяскравіших представників саме Нового Голлівуду, феномен якого постав наприкінці шістдесятих років ХХ століття внаслідок занепаду старої студійної системи, що не встигала за викликами часу і переживала гостру кризу. Відтак владу на короткий термін у кіноіндустрії захопили режисери, які у своїй творчості орієнтувалися радше на самореалізацію, ніж на комерційний успіх, і любили новітнє європейське авторське кіно значно більше за традиційне голлівудське.
А Боґдановіч, який також вважав себе самодостатнім та незалежним художником, у середовищі своїх колеґ відзначався двома яскравими рисами – по-перше, він любив насамперед американську класику, відтак, був традиціоналістом і, по-друге, у нього була неймовірно завищена самооцінка, яка доходила до самозамилування. В одному зі своїх інтерв’ю він навіть заявив: «Я не порівнюю себе із сучасниками. Я можу порівняти свої досягнення із витворами своїх кумирів – Говкса, Любіча, Бастера Кітона, Веллса, Форда, Ренуара, Гічкока».
Боґдановіч бере інтерв'ю у Гічкока, 1969
Звісно, така виклична поведінка згодом обернеться проти самого Боґдановіча, проте в сімдесятих роках, коли було сказано ці слова, режисер перебував на верхів’ї своєї могутности. Він фільмував одну за одною успішні у критики та глядачів картини. Після «Останнього кіносеансу» – стрічку «В чому річ, док?» за мотивами класичних голлівудських комедій, зокрема, стрічки Говарда Говкса «Виховання крихітки». Головні ролі тут зіграли найпопулярніші актори сімдесятих Раян О’Ніл та Барбра Стрейзанд.
Картина є поєднанням доволі легковажного класичного сюжету про одурених шахраїв та всепереможну силу кохання із цілком сучасним вуличним фільмуванням, без якого не обходився жоден фільм Нового Голлівуду.
Під час фільмування стрічки "У чому річ, док?"
Важливо також зазначити, що, починаючи із цієї стрічки, Боґдановіч наділятиме головних героїв-чоловіків власними рисами характеру і зовнішности. Зокрема, в картині «У чому річ, док?» головний персонаж носить характерні окуляри того самого типу, що й режисер. Згодом життя та фільми Боґдановіча становитимуть неподільну єдність, яка матиме свої особливі та непрості наслідки і для життя, і для кар’єри цього кінематографіста.
Наступного 1973 року виходить не менш успішна стрічка Боґдановіча «Паперовий Місяць» – варіація на тему модного у сімдесяті ретро-стилю, в якому відчуватиметься своєрідна ностальгія за втраченою Америкою, що постає у картині коли не золотою добою, то епохою більшої відкритости і людяности.
У фільмі йдеться про пригоди дрібного шахрая Мозеса і його гаданої доньки Едді, які мандрують країною, продаючи Біблії та видурюючи гроші у довірливих продавчинь у крамницях.
Власне, це історія про дві споріднені душі, які починають із ворожнечі, а закінчують тим, що не можуть жити одне без одного. Фільм сподобався усім і став перепусткою Боґдановічу до амбітніших проектів. Проте після «Паперового Місяця» режисерові перестало щастити. Один за одним його фільми зазнають фіаска у глядачів і критиків. Боґдановіч переживає творчу та особисту кризу, яку намагається подолати на початку вісімдесятих, коли стрічає нове кохання та фільмує картину «Вони всі сміялися».
Ця стрічка по-своєму промовиста, бо поєднала кілька важливих кінематографічних ознак. Насамперед, у ній після довгої перерви зафільмувалася Одрі Гепберн, з іменем якої пов’язана невеличка революція в американському кіні п’ятдесятих років. Саме Гепберн привнесла легкість і щирість у звичні голлівудські картини і ніби відкрила дорогу для сміливіших експериментів Нового Голлівуду. У фільмі «Вони всі сміялися» одну із ролей також зіграла нова подруга Боґдановіча Дороті Страттен, яка стала відкриттям режисера і з якою він пов’язував сподівання на друге дихання у житті та кар’єрі. Нарешті сама тематика стрічки та її виражальні засоби, у яких поєдналась імпровізаційна виконавська легкість із щирістю людських почуттів, мала би стати продовженням кіноновацій сімдесятих.
Проте все відбулося з точністю до навпаки. Ще під час монтажу картини за дуже скандальних обставин була жорстоко вбита Дороті Страттен. Згодом стрічку не захотіла брати жодна прокатна компанія, і Боґдановічу довелося вкласти у просування фільму особисті гроші, власне, усе, що він мав на той час. Проте дива не сталося й цього разу – одна з останніх картин Нового Голлівуду нікому не сподобалась і цілком провалилася у прокаті. Провал обернувся для режисера першим у його житті банкрутством, відтак він був змушений відступити і кілька років не фільмував.
Одна з останніх успішних картин Боґдановіча «Маска» вийшла за чотири роки і була історією матері-одиначки та її невиліковно хворого сина, які намагаються жити усупереч усім лихим передбаченням. Ця стрічка мала кілька престижних кінонагород, зокрема, було відзначено виконавицю головної ролі акторку Шер. Проте фільм не став тріумфом власне режисера, що на той час програв конкуренцію своїм колеґам, які фільмували дорогі та успішні блокбастери. Зрештою, Боґдановіч повернувся до кінокритики та прийшов на телебачення, де до сьогодні веде телепрограми, фільмується як актор і знімає документальні стрічки про кінокласиків. Як і герой його «Маски», він не хоче здаватися під тиском обставин.
У програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО вночі з 21 на 22 жовтня о 00:15 – «Останній кіносеанс», фільм, який приніс Боґдановічу славу і став у чомусь пророчим і для самого режисера, і для Нового Голлівуду в цілому. Звісно, це не стільки історія про кіно, скільки історія про дорослішання та про спокусу, яка мислиться тут цілком по-юнацьки через образ привабливої дівчини, водночас вимогливої та цілком доступної.
Боґдановіч творить універсальну історію про життя і смерть у маленькому провінційному містечку, яка переростає у притчу про надії та подальшу втрату ілюзій, про віру у кохання і про певну силу інерції та рутини, яка здатна зруйнувати усе на світі. І фільм залишиться у пам’яті як історія про боротьбу із долею, яку, врешті-решт, можна подолати, нехай і тимчасово. Принаймні, Пітеру Боґдановічу колись це вдалося зробити.