Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО 

Нікіта Міхалков свою першу повнометражну картину зафільмував 1974 року. Це був псевдовестерн «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Події відбувалися у двадцяті роки двадцятого століття десь на півдні Росії. У фільмі йшлося про групу друзів-чекістів,  які отримують наказ переправити до Москви «реквізоване у буржуїв» золото. На заваді їм стає група білогвардійських офіцерів, а згодом і кримінальна банда, якою керує єсаул Брилов у виконані самого Міхалкова.

Стрічка стилізована під вестерни Серджо Леоне, проте без властивої останньому моральної амбівалентности та форсованої жорстокости. Навпаки, Міхалков обрав принципово іншу інтонацію, перетворивши свою картину на ліричну оповідь про чоловічу дружбу.

Наступною його стрічкою стала перша в Радянському союзі ретро-драма «Раба кохання». Події знов-таки точаться під час Громадянської війни. У центрі оповіді – знімальна група, яка фільмує салонну мелодраму з життя  аристократії. Зрештою, виявляється, що оператор картини – член більшовицького підпілля, який таємно фіксує на кіноплівку злочини білогвардійської контррозвідки. Оператору загрожує арешт і він змушений звернутися по допомогу до Ольги Вознесенської – знаменитої кінозірки, у яку потайки закоханий.

Нікіта Міхалков у фільмі  «Свій серед чужих, чужий серед своїх»

І цього разу на перший план виходять не стільки сюжет і тема, скільки максимально естетизоване, сповнене світла та ностальгії зображення, творене постійним оператором-постановником картин Міхалкова Павлом Лєбєшевим. І таке зображення виявляється цілком самодостатнім, витісняючи на узбіччя зміст самої історії.

Справжня зрілість та успіх приходять до Міхалкова з його третьою повнометражною картиною «Незакінчена п’єса для механічного піаніно». Сюжет стрічки обертається навколо кількох творів класика російської літератури Антона Чехова. Властиво, тут відтворюється атмосфера чеховських п’єс та пізніх оповідань, у яких начебто не відбувається якихось яскравих подій, усе собою заступає звичайна буденність, проте саме в цій атмосфері всезагальної невиразности і сірости криється прихований драматизм людського існування.

«Раба кохання»

Тут Міхалков уперше звів до купи ніби два світи, два простори – окремого дому, знаменитої чеховської дачі, та простір великої за всілякими масштабами Росії. Ці два світи згодом полемізуватимуть одне з одним, проте у «Механічному піаніно» режисерові вдається їх гармонійно поєднати. Камера Лєбєшева вільно рухається з одного світу в інший, урівноважуючи та гармонізуючи їх.

1979-го виходить принципова для Міхалкова стрічка «Кілька днів з життя І. І. Обломова»,  створена за романом Івана Ґончарова. У цй картині Міхалков остаточно розводить, сварить між собою світ домашньої оселі та світ великої Росії. Він творить утопічну картину дитинства Ільї Обломова, у ній впізнається  дитинство самого Міхалкова, що він провів його у схожому маєтку. Важливим тут також є образ матері, за якою вгадується не стільки мати кінорежисера Наталья Кончаловська, скільки так звана «справжня» Росія – безмежно добра, лагідна, побожна, до якої тягнеться серцем маленький Ілья.

«Незакінчена п’єса для механічного піаніно»

 Їй протистоїть інший образ Росії – безконечної, крижаної, непривітної пустелі, яку населяють якісь не зовсім російські люди, а часто і справжні німці – ділові, сухі, стримані, непривітні, позбавлені душевного тепла та любови або, навпаки, якісь дивні східні люди, сповнені нетутешньої екзотичної чуттєвости. І герой картини Ілья Ілльїч Обломов любить власну домівку більше за оту вкриту снігом чужу йому країну та своїх рідних більше за незрозумілих та чужих йому людей.

1982 року Міхалков має проблеми з радянською цензурою через картину «Рідня». З неї виймають кілька шматків, у яких цензори вгледіли крамолу, проте навіть у порізаному вигляді стрічка є доволі показовим художнім свідченням і про епоху, і про настрої самого  Міхалкова. Режисер знову веде мову про світ маленький та світ великий, тільки цього разу він ніде не знаходить утопії.

 «Кілька днів з життя І. І. Обломова»

Фабула фільму, сценарій до якого написав драматург Віктор Мережко, доволі проста: із села у велике місто приїжджає літня жінка Марія, аби провідати родину своєї доньки. Тут і починається її мандрівка радянськими реаліями, де все перекинуто догори дриґом: замість власної просторої домівки – тісна квартира у багатоповерховому будинку, замість люблячої родини – постійні чвари. Тут усе піддалося деградації, спотворенню та підміні – традиційні ролі чоловіка та жінки, праця і відпочинок, війна та мир. Відірвані від власного коріння, жителі цього нового світу виглядають жалюгідними і потребують співчуття та любови.

Міхалков своєрідно поєднує між собою два простори, демонструє, як маленьке пов’язане з великим, проте обидва світи однаковим чином вселяють у нього тривогу, бо позбавлені певности і перебувають у стані перманентного розпаду.

 «Рідня»

«Ріднею» закінчується найплідніший та найнасиченіший період у творчості Міхалкова. З кінця вісмдесятих років він почне фільмувати здебільшого на експорт і це буде зовсім інше кіно. Власне, таке, як і «Стомлені сонцем»,  лавреат Канського фестивалю та «Оскара».

У цій картині Міхалков частково повертається до естетики, яка прославила його у сімдесяті-вісімдесяті. І хоча стрічку фільмував не Павєл Лєбєшев, а український кінооператор Вілен Калюта, фільм цілком витримано в манері ранніх картин режисера. Перед нами соняшний літній день, дача за містом, щасливе родинне життя, зворушливі чеховські інтеліґенти. Все як завжди – безмарне небо, щасливе дитинство, спільні веселощі – ніщо не натякає на біду. Проте вона приходить і знову велике чавить мале, держава, новітня Росія брутально вривається у приватний простір рідного дому, аби зруйнувати, спаплюжити його.

Нікіта Міхалков у фільмі «Стомлені сонцем»

«Стомлені сонцем», по-суті, остання стрічка, де Нікіта Міхалков хоч якось критикує російську державу. Після цієї картини він змінить курс і тепер його погляд вишукуватиме в російській історії самі тільки приклади для наслідування. Але про це якось іншим разом.