Олег Чорний, кінорежисер, медія-художник, Kyiv Post
З початком повномасштабного вторгнення Національний художній музей України (НХМУ), звісно, був змушений поставити на паузу виставкову діяльність, а його керівництво та співробітники доклали неабияких зусиль для убезпечення колекції.
Однак попри загрози обстрілів вже у 2023 році музей знову відновив роботу та реалізував низку цікавих і важливих проєктів. Згадати хоча б презентації нових надходжень, яких було чимало, чи участь у масштабному та амбітному проєкті «В епіцентрі бурі: Модернізм в Україні 1900-1930», де були широко представлені твори з колекції НХМУ та інших музеїв України. Виставка «В епіцентрі бурі: Модернізм в Україні 1900-1930» з успіхом демонструвалася у поважних музейних просторах у Брюсселі, Мадриді, Кельні, Відні й зовсім нещодавно у Музеї мистецтва у Лодзі, Польща.
Тож таким чином і зустріли та відзначили ювілей – 125-річчя НХМУ, бо саме 23 грудня 1904 року був відкритий і освячений музейний простір.
Варто згадати, що цього року у музею ще один ювілей. Можливо, не такий гучний, але не менш значущий, адже сто років тому, в 1925-му, відкрилася виставка українського портрета – власне, перша виставка живопису в цьому жанрі, де експонувалися 267 робіт.
Однак, як констатує з сумом директорка НХМУ Юлія Литвинець, протягом подальших років колекція музею була розпорошена. Ще до Другої світової війни частину робіт передали іншим музеям, зокрема тодішньому Музею російського мистецтва, створеному на базі Київської картинної галереї (нині їй повернули первісну назву). Мусили перш за все передати картини авторів, яких згори означили як «російських художників». Показовим прикладом є, зокрема, твори художника Миколи Ге, який ідентифікував себе українцем і заповів свої роботи музею. Також були передані твори Івана Крамського та Михайла Врубеля, перша київська виставка якого, до речі, відбулася саме у Київському міському музеї, як тоді називався НХМУ.
Ще частина зібрання була втрачена під час Другої світової війни, а по її закінченню за наказом «згори» вилучили роботи буцімто «польського походження» та передали до Польщі. Так радянська влада загравала й намагалася утверджувати «братні» стосунки зі своїм тогочасним сателітом. Тому деякі портрети з виставки 1925 року знаходяться у Народному музеї Вроцлава.
Нині ми не маємо змоги наживо побачити цю легендарну виставку, але працівники музею здійснили без перебільшення титанічну роботу, опрацювавши велику кількість архівних матеріалів із вітчизняних і закордонних джерел. За результатом цієї роботи, рік тому, до ювілею НХМУ у фойє музею встановили великий інтерактивний монітор із 3D окулярами на додачу. Завдяки новітнім технологіям відвідувачі мають змогу здійснити віртуальний тур виставкою «Український портрет XVII–ХХ століть» 1925 року.
Цьогоріч своєрідне відлуння тієї знакової виставки несподівано втілилося вже у новому проєкті НХМУ з назвою «Повернення». Він постав символічним часовим містком, поєднавши історію з сьогоденням, та ще й у карколомному детективному сюжеті, достоту як у голлівудських блокбастерах.
Насамперед, візьмемо до уваги важливу деталь: «Повернення» – це виставка однієї картини, а саме портрета Юзефи Ліпковської Чечель роботи художника Владислава Галімського 1898 року.
Ну, а родзинкою проєкту є той факт, що він реалізований у співпраці зі Службою зовнішньої розвідки України.
Гадаю, когось це вельми здивує, адже для багатьох Служба зовнішньої розвідки України (СЗРУ) – це винятково військові операції, складні й дуже ефективні – на кшталт операції «Павутина», яка викликала не тільки захват і повагу на наших теренах, а й зажила слави в усьому світі.
Однак діяльність СЗРУ не обмежується лише військовими операціями. Серед багатьох інших напрямків – дослідження та вивчення розсекречених архівів про інформаційні операції КДБ проти діячів України. Наприклад, нещодавно на офіційній сторінці СЗРУ у Facebook були оприлюднені унікальні матеріали про відомого письменника Уласа Самчука.
Як розповіла Юлія Литвинець, історія проєкту «Повернення» почалася багато років тому, коли співробітники НХМУ почали досліджувати долю втрачених творів, зокрема й під час Другої світової війни. Тоді вона працювала головним зберігачем і почала опрацьовувати архівні документи, поставивши собі за мету підготувати врешті-решт каталог втрачених творів із музейної колекції. У цьому процесі, звісно, брали участь інші співробітники музею, відповідно до спеціалізації, адже хтось знається на періоді ХІХ століття, інші – займаються іконою, модерном тощо. Звичною та стандартною практикою є також регулярна перевірка лотів, які виставляються на продаж на міжнародних аукціонах.
Аж ось у 2018 році головна зберігачка музею Марина Дроботюк знайшла на сайті аукціону німецького міста Штутгарт інформацію про продаж у 2013 році портрета Юзефи Ліпковської Чечель художника Владислава Галімського. Це була сенсація, адже ця картина з музейної колекції експонувалася на виставці 1925 року і вважалася втраченою у роки війни.
Склали та надіслали від НХМУ лист до аукціону з детальною інформацією щодо власності твору й того факту, що картина зазначена в усіх міжнародних реєстрах творів, втрачених у роки Другої світової.
Відповідь зі Штутгарта не забарилася, аукціон ввічливо висловив співчуття з приводу втрат музею, однак відмовився надавати інформацію про тих,хто виставив твір на продаж і хто його придбав, посилаючись на комерційну таємницю.
Також аукціон видалив зі свого сайту інформацію щодо продажу роботи, однак співробітники музею, передбачаючи саме такий розвиток подій, зберегли скріншоти.
Тож НХМУ звернувся до Міністерства культури, як до органу управління, у власності якого колекції українських музеїв, з проханням надіслати запит до Інтерполу.
Після звернення Міністерства культури Інтерпол зв’язався з німецькою стороною, яка вже була змушена надати інформацію – кому продали роботу Владислава Галімського. Однак справа опинилася в юрисдикції німецького підрозділу Інтерполу, й вони відповіли, що не можуть відкрити кримінальне провадження з причини давності, адже з моменту втрати минуло 60 років. Щоправда, водночас відзначили, що дотримуються всіх міжнародних конвенцій, за якими для культурних цінностей не існує терміну давності.
А далі, як згадує Юлія Литвинець, справа застрягла на кілька років.
Аж поки у серпні 2022 року до музею завітали їхні друзі зі Служби зовнішньої розвідки України. Відбулася довга та цікава розмова про значення національного надбання України, збереження якого є стратегічним завданням, одним із важливих напрямків, які утверджують цілісність держави.
Представники СЗРУ також сказали, що якщо музей має якусь справу, яка потребує їхньої участі та допомоги, то вони залюбки долучаться. Тож Юлія Литвинець одразу розповіла про справу з портретом Владислава Галімського, і СЗРУ взяла цю справу в розробку.
Врешті-решт людину, яка придбала, картину знайшли, переконали повернути до музею, і портрет Юзефи Ліпковської Чечель роботи Владислава Галімського було урочисто презентовано публіці 15 травня 2025 року.
Деталі цієї вочевидь складної операції, яка тривала майже три роки, як і аргументи, які сприяли поверненню роботи до музею, поки що не розголошуються. Представники СЗРУ лише розповіли, що картина знаходилася в одній з країн Східної Європи, і що людина, яка придбала її на аукціоні у Штутгарті, тісно пов’язана з режимом білоруського диктатора Олександра Лукашенка.
На запитання, чи продовжиться й надалі співпраця НХМУ зі Службою зовнішньої розвідки України у справах повернення культурних цінностей, директорка НХМУ Юлія Литвинець загадково посміхнулася й відповіла : «Так, співпраця триває, але говорити про щось конкретне зарано».
А тим часом у Національному художньому музеї України відкрилася та продовжує роботу ще одна цікава та важлива виставка – «Спецфонд. Нові дослідження», яка теж вповні асоціюється з темою повернення мистецьких творів.
У експозиції представлені живописні роботи художників 1930-х років, затавровані за формалізм і невідповідність радянській ідеології, або створені репресованими митцями. Звісно ж, ці картини не експонувалися, їх запроторили до спеціального закритого фонду, якомога далі від людських очей.