Влад Якушев, прес-офіцер ЗСУ 2015-2016; matrix-info
Фільм “Наші котики”,показ якого нещодавно розпочався в українських кінотеатрах, навряд чи можна назвати чистою комедією. Сміх крізь сльози, гордість, сум, радісну посмішку – глядач відчує весь спектр емоцій. Безумовно, цей фільм – подія, адже вперше за роки російсько-української війни ми публічно визнали, що у контексті військових подій є місце і для гумору.
Як можна сміятись над війною, в якій гинуть люди, як можна кепкувати над бійцями, як можна у важкий для країни час… Можна і треба, щоби не збожеволіти, щоби підняти дух. Можна і треба знімати комедії, щоби на них ішли люди, які бояться серйозних фільмів про війну, які вважають серйозні фільми надто важким випробуванням. Невже ви думаєте, що на війні люди не сміються – над собою, над начальством, над ворогом? На фронті сміються частіше та щиріше, ніж у мирному житті.
Попри це, “Наші котики”– не комедія, “щоб поржати”. Творці фільму зуміли сказати цією стрічкою багато правди. Наприклад, про те, що добровольці йшли на фронт, не розуміючи, що таке війна, але готові були померти за свою країну і свої ідеали. Бувало, що ідеали меркнули, але країна залишалась, і рішучість віддати за перемогу всі сили і навіть життя не зменшувалась.
Герої стрічки розуміють, що їхній подвиг, можливо, не оцінять, за нього не нагородять, але однаково надіються, що все це недаремно. Вони отримують фантастичну силу, коли думають, що їм дзвонить президент. Для них очільник держави – це не просто персона із конкретним прізвищем та людськими вадами, а уособлення всього народу – символ. Саме тому міць приходить до бійців, хоча вони й знають, що президентом представляється їхній побратим, який сидить на згарищі підірваного туалету. Фільм дає зрозуміти, наскільки важливими для перемоги є бойовий дух і військове братерство, розповідає про людей, які роблять помилки, а згодом знаходять в собі сили, щоби визнати їх.
У стрічці багато гіперболізацій, але немає пафосу. Один із героїв гине, але не підривається, кинувшись під танк, обв’язаний гранатами, а просто помирає через хворе серце. Він далеко не Рембо, але він зайняв своє місце в окопі, і вже завдяки цьому вдалося одержати не одну перемогу… Хтозна, скільки таких героїв померло на війні? Вони не потрапляють у списки загиблих, але їхній внесок у перемогу ніяк не менший.
У фільмі знімаються люди, які були на війні. Вони сміються над собою, над своїми звичками, наприклад над тим, як сильно люблять казати “плюс”, як вдають із себе героїв чи навпаки – приховують свої подвиги, розповідаючи, що всю війну прослужили на тихій позиції із радіопозивним “туалет”.
Фільм викликав істерику в кремлівських пропагандистів – і він знаковий уже навіть цим. Ми вкотре довели, що сильніші за них, адже змогли зробити те, на що вони ніколи не наважаться – сміятись над речами, які в Росії звикли канонізовувати.
Зрештою, ми такі, як у цьому фільмі: не супермужні, не суперсильні, ми люди, які просто розуміють, що інакше у цій ситуації вчинити не можна. Або ми отримаємо цю суперсилу і вдаримо нею по ворогах, або ні нас, ні звичного для нас світу не буде. Якщо це не зробити – впадуть декорації сталого життя і нічого не лишиться… взагалі нічого.
Ми маємо виграти цю війну і готові платити за це страшну ціну. Під час боротьби ми будемо плакати, сміятись, впадати у відчай та благати надприродні сили стати на наш бік, але імперія буде зруйнована і пафосні орли зваляться із червоних башт у полум’я, а смерть постане перед нашими ворогами, вбрана у чорну вишиванку.
Та коли це відбудеться? У фільмі сказано і про це. На перших хвилинах стрічки український солдат вибирається з-під завалу радянського минулого – матрьошок, самоварів та іншого російсько-радянського мотлоху. Він зводиться на ноги та бачить навколо себе палаючу Москву.