Володимир Войтенко, АРҐУМЕНТ-КІНО
У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО (телеканал «1+1») 23 жовтня о 01:25 – фільм британського кінорежисера, власне шотландця, Кевіна Макдоналда, що й називається відповідно-прикметно «Останній король Шотландії» / The Last King Of Scotland (2006, Велика Британія). Шотландія тут постає як шалена мрія розбещеної свідомости, скажемо так...
Зав’язка сюжету: доктор Ніколас Керріґен рушає до Уґанди у складі медицинської місії. Незабаром і цілком випадково він стає особистим лікарем президента країни Іді Аміна, що відрізнявся особливою жорстокістю до своїх ворогів та підданих. Через якийсь час Керріґен розуміє, що став лікарем тирана і диктатора й намагається зробити все можливе, аби зупини хід кривавих подій…
Авторами фільму, що ґрунтується на однойменному романі Жіля Фодена, заявлено, що екранна історія заснована на фактах. Тим не менше, як стверджують дослідники, події головної сюжетної лінії повністю вигадані. Зате, їй-богу, невигаданою є історія Дади Уме Іді Аміна, творця одного з найжорстокіших тоталітарних режимів в Африці. Згідно підрахункам, зробленим після повалення Аміна, жертвами його репресій стали чи не 500 тисяч із 19 мільйонів громадян Уґанди, і біля 2 тисяч він убив особисто. Ну а повний титул Аміна на посту президента звучав так: «Його Величність Пожиттєвий Президент, Фельдмаршал Аль-Гаджі Доктор Іді Амін, Повелитель усіх звірів на землі і риб у морі, Завойовник Британської Імперії в Африці загалом і в Уґанді, зокрема»…
Інавґураційна промова Іді Аміна, 1981 рік
Ну й Амін також був присвоїв собі титул короля Шотландії, що відбито у назві фільму. Культ цієї далекої та свободолюбної країни поставав символічним прикриттям деспотії Аміна, що він зодягав шотландське національне вбрання кілт (щось на подобі спідниці в клітину і смужку) й примушував своїх підданих співати шотландських пісень. Взагалі ж, Амін вважається однією з найбільш курйозних, одіозних та епатажних особистостей ХХ століття. Скажімо, він настільки полюбляв усілякі нагороди, що наказав пошити подовжений кітель, аби туди вішати свої, а також скуплені в колекціонерів чужі ордени. Амін пропонував перенести в Уґанду штаб-квартиру ООН, мотивуючи тим, що саме в його країні «географічне серце планети». Цей жорстокий диктатор, як він сам заявляв і що підтвердилося – був справжнісіньким людожером (смакував своїми ворогами). А навчителем і кумиром вважав Адольфа Гітлера, хотів поставити йому пам’ятник. Щоправда, цього не зробив під тиском керівництва Радянського Союзу, з яким він мав тісні зв’язки, і яке постачало цього тирана і деспота зброєю.
«Останній король Шотландії» – далеко не перший фільм, де змальовується образ Аміна, але перший, знятий в Уґанді після 1950 року, коли там великим Джоном Г’юстоном фільмувалася вікопомна «Африканська королева» з Гамфрі Боґартом і Кетрін Гепберн. І треба сказати, що автентична екзотика тамтешніх пейзажів та облич таки має надзвичайне значення для цієї стрічки – вона створює те належне тло для картини, без якого, певне, виникало б відчуття недостатности й фальшу.
Ну, й безперечний фактор успіху – виконання ролі Аміна одним з найхаризматичніших афроамериканських акторів, Форестом Вітакером, що отримав за це і «Оскара», і «Золотого глобуса», й відзнаку Британської кіноакадемії. Він, завдяки такій «королівській ролі», уповні проявив себе у правдивому шекспірівському масштабі. Вітакер, перед тим, як цілком викрити, дезавуювати свого героя, примушує глядача підкоритися його чару, його сатанинській енергії. У програмі принагідно демонструватиметься спеціальний сюжет про творчий шлях Вітакера.
«Останній король Шотландії», зокрема, показує зв’язок між політикою наддержав і долею їхніх колишніх колоній. Утім, він не є черговим політичним фільмом про жахи диктатури. У центрі оповіді дещо інше – дивний союз поміж кривавим тираном і молодим шотландським лікарем, що той через легковажність людської натури стає довіреною особою та консультантом деспота. В осерді фільму – драма людського прозріння.
***
Форест Вітакер – гармонія тіла й духу
Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Форест Вітакер належить до тих акторів, яких знаний сценарист і режисер Біллі Вайлдер називав „кіноплоттю”. Цей артист є надзвичайним згустком енергії, насамперед тілесної, яка, зрештою, переплавляється у енергію духовну. Саме таким, від тілесного – до духовного, і був розвиток його кар’єри.
Вітакер дебютував 1982 року в картині „Веселі шкільні роки” й одразу привернув до себе увагу. В актора тут цілком типажна роль старшого, але грізного брата, зірки бейсбольної команди та затятого автомобіліста. Частково це була автобіографічна роль, бо сам Форест у школі відзначався спортивними здобутками. Згодом, в університеті Південної Каліфорнії, він навчатиметься театральному мистецтву і виявить не тільки драматичний, але й музичний талант.
Впродовж дев’яностих актор фільмується у стрічках видатних режисерів, серед яких Мартін Скорсезі, Олівер Стоун і Баррі Левінсон. Вітакер грає здебільшого другорядні ролі, проте його персонажі завше виділяються на тлі інших. Саме таким є його професійний більярдист Амос із картини Скорсезі «Колір грошей». Амос видає себе за любителя, наївного шукача пригод, якому просто щастить у грі. У парі з Полом Нюменом Вітакер аж ніяк не губиться на тлі свого знаменитого колеги, він у прямому та переносному значенні обіграє Ньюмена, бо за кілька хвилин перебування на екрані йому вдається і створити колоритний характер, і навіть передати певну філософію свого героя.
Слава ж прийшла до Вітакера після стрічки Клінта Іствуда „Птах”, у якій він зіграв роль знаменитого джазового саксофоніста й композитора Чарлі Паркера на прізвисько Птах. За цю роль актор отримав приз на Каннському фестивалі.
Картина Клінта Іствуда – це історія про свободу, яка не вимагає виправдань, про творчість, яка не знає перешкод, і про людину, яка залишається вірною сама собі, не зважаючи ні на що. Форест Вітакер став ідеальним виконавцем ролі Чарлі Паркера. Іствуд казав, що в середині вісімдесятих років саме цей актор був чи не єдиним чорношкірим виконавцем, що на екрані міг стати Вселюдиною, персонажем, із яким зможуть себе співвіднести усі люди, незалежно від кольору шкіри.
Саме в цій ролі Вітакер уперше зумів показати цілісну особистість, котра не бажає розмінювати своє життя на компроміси, людину, яка хоче жити, а не виживати, дотримуючись загальних правил. І саме в цьому актор і його персонаж ідеально поєдналися.
Власне, внутрішня суть героя стане головною і в картині Джіма Джармуша „Пес-Привид: Шлях самурая”, яка вийшла на екрани 1999 року. Стрічка Джармуша й дотепер є однією із найзагадковіших історій про найманого вбивцю, який убиває не за гроші, а через вірність своєму господарю. Як завше у цього майстра, перед нами не стільки побутова, реалістична історія, скільки певна розгорнута метафора, яка дозволяє перетворити на поезію те, що інші перетворюють на банальні зразки кінематографічних жанрів.
Пес-Привид, чорношкірий найманий убивця, колишній дрібний вуличний злочинець, у виконанні Вітакера постає перед нами архаїчним воїном, правдивим самураєм, до якого не чіпляється життєвий бруд. Відданий кодексу, він не боїться смерти, бо прагне інших, духовних вершин.
Однією з останніх яскравих ролей Фореста Вітакера став такий собі Барріс із фільму «Експеримент». Баррісу – сорок два роки й він проживає з матір’ю. Від самого початку перед нами богобоязний, не дуже впевнений у собі чоловік, що погодився на незвичний експеримент, бо йому були потрібні гроші на лікування матері.
Сама ж картина розповідає про психологічний експеримент, суть якого у відтворенні типових тюремних умов. Частина піддослідних стає в’язнями, а частина – охоронцями. І разом вони повинні співіснувати два тижні. Проте ситуація виходить з-під контролю вже на другий день. В’язні бунтують, і охоронці прагнуть дати симетричну відповідь.
Найцікавіше в цій історії – власне метаморфоза, яка стається з піддослідними людьми. Найвиразніша відбувається із героєм Форестера Вітакера Баррісом. Ставши охоронцем, Барріс, несподівано для всіх, виявляє ініціативу. Він знаходить спосіб приструнити в’язнів, і влада стає для нього правдивим афродизіяком. Отримавши насолоду, Барріс прагне все більших і більших доз і незабаром стає непідробним диктатором, чия поведінка відзначається садизмом.
Вітакер буквально розчинається у своєму героєві. Акторська техніка підпорядковується внутрішнім змінам персонажа. Цьому слугує і його пластика, і вираз обличчя, і словесні інтонації – усе це піддається трансформації і засвідчує кардинальні зміни, які відбуваються з людиною. В історії кіна загалом небагато акторів, здатних до подібного перевтілення.
В АРҐУМЕНТІ-КІНО 23 жовтня о 01:25 – найтитулованіша роль Фореста Вітакера, втілений на екрані знаменитий диктатор, президент Уґанди Іді Амін. Схожої ролі, мабуть, прагнуть усі актори. Бо грати доводиться людину, яка не має жодних запобіжників. Себто може собі дозволити усе на світі, у людських, звісно, межах. Проте, як це зіграти, аби не перетворити живу людину на ходячий ґротеск? Вітакеру роль вдається, бо він не робить зі свого героя чогось нечуваного. Його Іді Амін – людина від початку й до кінця, і водночас у ньому повільно визріває щось явно більше за людину. Він начебто не прагне зла, проте зло саме зароджується в ньому.
Вітакер віддав створенню цього образу два роки свого життя. Він детально вивчив біографію диктатора, навіть зустрічався з його рідними. Він настільки вжився у роль, що міг сказати: „Амін – це я”. А після перегляду картини «Останній король Шотландії» про це саме може сказати і кожен глядач.