Тритмент неігрового повнометражного фільму 

• Автор сценарію – Станіслав Цалик
• Режисер – Олег Чорний
• Оператор – Олег Маловіцький
• Звукорежисер – Андрій Рижов
• Монтаж – Геннадій Хмарук
• Виконавчий продюсер-Катерина Берегуленко
• Продюсер та дистриб`ютор – Оксана Диковська
• Компанія – GraphiTe 

В мальовничому українському селищі Зарічне мешкає 7 тис. людей. Воно розташоване в Рівненській області, неподалік західного кордону України, і має статус районного центра. Місцеві вказівники повідомляють, що звідси до Варшави 547 км, до Берліна – 1115 км, а до столиці Євросоюзу Брюсселя – 1843 км.

У Зарічному є невеличка залізнична станція. Така собі одноповерхівка, обкладена радянською сірою плиткою. Тут починається залізниця з вузькою колією (750 мм) – зазвичай такі звуть «вузькоколійками». Наприкінці ХІХ століття подібні вузькоколійки масово будувалися по всій Європі, проте майже всі вони не збереглися – були перешиті на широку колію (1520 мм) або знищені. Натомість тутешня – збереглася. До того ж майже у первісному вигляді. І дотепер працює. Навіть більше того: сьогодні це найдовша в Європі діюча вузькоколійка! Її довжина складає 106 км.

Залізницю проклали від Зарічного наприкінці ХІХ століття, ще в часи Російської імперії, для вивезення місцевої деревини – сосняка, березняка, дуба. На кінцевій станції Антонівка вузька колія стикувалася зі звичайною, тобто широкою. Там колоди перевантажували з маленьких вантажних вагонів у великі, які відвозили деревину по широкій колії на схід, углиб Російської імперії.

Після Першої світової війни, коли цей край відійшов до Польщі, колоди змінили напрямок руху на протилежний – тепер їх відправляли на захід, у бік Варшави. За два десятиліття, 1939-го, Радянський Союз захопив цю територію, тож колоди знову повернули на схід. А 1941 року, з появою тут німецького війська, деревину знову спрямували на захід. Лише в 1944-му гойдання історичного маятника завершилося – Рівненщина опинилася у складі Української РСР, тож після Другої світової війни місцеві колоди їхали чітко на схід.

А нині колоди вже нікуди не їдуть. Тому що на початку 1970-х років промислові запаси деревини тут вичерпалися. Вантажні потяги припинили рух вузькоколійкою. Рейки, простоюючи без діла, почали іржавіти. Ще трохи – були б розібрані місцевими мешканцями на укріплення своїх сараїв.

На щастя, тогочасна влада пустила по вузькоколійці пасажирський потяг. Нині він їздить лише раз на день туди і назад, слугуючи єдиним зв’язком селян з «великою землею». Місцевість тут лісиста, болотиста, тому в осіннє бездоріжжя або влітку після сильної зливи вибратись звідси можна тільки цим поїздом. Люди звуть його кукушка (регіон україномовний, але місцеві мешканці називають саме так) – вузькоколійний локомотив має слабкий свисток, тож сигнал, що він подає, справді схожий на зозулине «кування».

Втім, для селян кукушка – не лише транспорт. Це ще й своєрідний клуб, де зустрічають старих знайомих і обмінюються новинами. Часу погомоніти достатньо, адже кукушка їде собі неквапливо – швидкість руху не перевищує 30 км/год. Плюс зупинки. Тому від станції Зарічне до іншої кінцевої станції Антонівка потяг плентається понад чотири години...

• Повний текст тритмента читайте в прилученому файлі