Повернення_сценарій.docxСценарій ігрового повнометражного фільму
За мотивами твору Тараса Шевченка «Іржавець». Також у сценарії використано оповідання Федора Кащенка "На руїнах січі" й кіноповість Олександра Довженка "Україна в огні".
Коментарі
Згоден, дискусія дійсно вичерпалася, а лишився твір, - цікавий, хоча як на мене, дещо заформалізований. В цьому контексті, знову таки для мене естафета зупинилася десь там на Хвильовому, той що «Вальдшнепи», Миколі Кулішеві, той, що «Мина Мазайло».
Ну от, почитайте «Мину Мазайла», і яка Забужко, яка Матіос?!
Так що естафета і будування моста… досить актуально. Геннадій вміє піднімати планку, ставити проблему.
З вірою, на цій позитивній ноті класика й закінчимо дискусію, а то виходить, кожен хоче покращення, а підходи й моделі покращення – в кожного різні.
Дякую, Вам, Юрію, про повтор це дуже доречно, якось дійсно не смикнув, якщо таки буде нагода та необхідність розробляти сценарій надалі, то обов'язково скористаюся.
Федоре, ось Вам Ваші теза й антитеза щодо демографічної ситуації - революція то ніби й безкровна, але населення якось не приростає, чи кров втрачена в мирний час не має враховуватися? Чи може в нас революція не безкровна таки, а перманентна й продовжує набирати темпи, а отже крові поточить ще не мало. (Хоча я б не драматизував надмірно, в цьому плані всім серцем хотілося б таки вірити у світле майбуття - як воно там у класика - Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!. )
Геннадію, я так стурбований демографією (не буде нам тут для кого й для чого вже й подискутувати) забув сказати у відповідь кілька слів щодо сценарію. Так, звичайно ж, лише автору близькі й зрозумілі його герої, лише автору й вести їх кудись в міру своїх позицій та переконань і звісно ж, ніякий критик не може тут бути суддею. Але ж є у нас ще масовий глядач зі своїм критерієм та підходом в оцінюванні, для котрого власне і упріваємо у своїх творчих потугах… Але ж, до глядача чомусь зась… Не пущають…
Перший сценарний акт мене вразив, сподобався.
Це вже, можна сказати, готова для запуску короткометражка.
Але ж короткометражка є короткометражкою.
Хотілося б, щоби Україна з цієї дистанції відірвалася.
Юрію, ієрархія тем якраз і виникає в період духовної кризи, вона є на часі, що я й зазначив: свого часі митці прогледіли важливість іншої важливішої теми, важливість іншого поступку - мудрі китайці певно б що шансу такого не упустили - вони якось навіть в іншому режимі можуть цілком цивілізовано розвиватися... А ось коли в Україні через якийсь десяток років чисельність населення різко впаде - врятувати націю не зможе вже ніяка ідеологія.
Геннадію і Федоре, мені була цікава саме ваша думка з приводу проблеми - ієрархії тем – і я її власне отримав. Сценарій тут дещо постраждав, (по дружбі!), менше уваги йому приділено
Щодо більшовицьких методів, ну як зайшли, так треба і виходити, а то , як каже Геннадій, одні зав’язки…
А пропозиція Федора про Одесу мені сподобалася з формального боку, а то цитата з Довженка – один часовий скачок, самотній якийсь…. Основа мистецтва – повтор.
Я трохи загострив проблему, адже кілька тисяч українських кінематографістів якось «демократично» обирають дивні теми.
Ради Бога, не треба ніякої УПА! В Україні стільки героїв і цікавих особистостей!
Федоре, дякую що тримаєте руку на пульсі та не проминаєте повз!
Фабула то звісно цікава, але зовсім змінює концепцію, а отже зовсім іншу історію передбачає, відповідно - потребує й іншої форми й іншого героя. Й взагалі це вже буде зовсім інше. Ну а з причин озвучених Юрієм, історія ця, зреалізована в рамках сценарію, не на часі. Так що напевно й займатися цим навряд потрібно. Втім щиро дякую за пораду.
Щодо героя, то з вашої констатації фактів відповідь й випливає, бо все тримається на вірі (доречі перші кроки успішної психотерапії - тобто, кардинальної зміни особистості, якраз й полягають у встановлені відносин довіри - так званного рапорту). Тобто, перенести ці особливості з стосунків міжособистістних на сферу соціальну, а іншими словами - проаналізувати, в що ж наш народ вірить (бо як там у Нітше - віра дана вам й по вірі вашій буде вам), а віра як психічний феномен присутня в кожного, й вже звідси варто формувати характерологічні особливості героя.
Ну от якось так.
Геннадію, цікаві роздуми, щодо постмодернізму: сприяє становленню держави, чи шкодить…
Юрію,я мав на увазі кризу позитивного героя в літературі та кіно, його кричущу, гірку необхідність при такому стані речей, як сьогодні…
Спробую об’єднати це в одне ціле. З самого початку отримання самостійності, держава, як така, не мала своєї ідеології… Ми отримали свободу і подумали – уже все відбулося…
Чи мав право на існування у такій не зміцнілій, не свідомій державі постмодернізм?
З позицій периферійного глядача я з надією дивився на події в столиці, очікував… Десь там за участю творчих людей вершаться потрібні закони – буде своє кіно, буде гідна, не гірш ніж на заході оплата інтелектуальної, творчої праці…
Я щораз дивувався… Стільки тем та проблем… Чому молоді митці їх оминають? Не хочуть чи не можуть їх висвітлити?
А виявляється, митці в плідному пошуку - копирсаються у білизні, все шукають чогось на споді…
Це було комусь вигідно…
«Кто бил ні кєм, тот стал вдруг тєм»…
Країна «ділилася», розграбовувалася…
Шматочок пирога мав би дістатися й творчій братії… Та де там… Поки оспівували красу геніталій – прошляпили…
Стоїмо на узбіччі з простягнутою рукою… Ні тобі гідних гонорарів, ні розробки концепції, законів щодо якоїсь ясної перспективи на теренах культурницького простору…
А між тим, Україна вже зайняла 13-те місце в рейтингу самих порочних країн світу:
http://news.mail.ru/inworld/ukraina/global/112/pol
itics/13711979/gallery/
А ще - учені розповіли, чому українці живуть менше інших європейців:
http://news.mail.ru/inworld/ukraina/global/112/soc
iety/13839185/gallery/
Нас вже далеко не 52 мільйони…
Стає очевидним, повеселилися, годі - час підніматись з лайна та шукати героя, за котрим можна кудись іти.
За радянських часів, держава досить уміло використовувала кіно, як ідеологічний інструмент. І в цьому був свій позитив – держава дбала про потрібного їй героя-патріота, про фізичний, здоровий дух (якщо не нації) то у загальному понятті - народних мас. Ми, хлопчаки, опісля фільму вискакували із кінозали, неначе під дією якогось наркотику – ладні були змітати все на шляху, наслідуючи уподобаного героя.
Юрію, Ви пропонуєте в якості просвітницької роботи (до слова, не менш більшовицький метод) прокручувати років так з п’ятдесят якусь одну важливу для усіх тему… Можна підтримати… Але... Який саме продукт, яку тему прокручувати – важко узгодити…
Перше:іти на «круги своя» в історію – це знову розбрат, це зіткнення лобами революціонерів усіх мастей… Отже, програшно…
Друге: здається, народ вже втомився, а відтак і облінувався щось вивчати поглиблено, розбиратися - на чиїх руках більше крові…
До всього ж, народ зневірився… «Допомогли» депутати-обранці, котрі всього-всього обіцяють, а діставшись до «корита»…
Отже, народ вже не хоче вірити, не знаючи теми, не побувавши «там»… Народ бажає видовищ на тлі, котре добре знає… В кіно, тим паче – чим простіше, тим краще…
Тепер підсумовуємо… Очевидно, не треба далеко ходити… Йдемо в день сьогоднішній! З якогось божого благословення Україні послано унікальний шанс – безкровну революцію і два десятиліття тупцювання на місці… Хіба нема що сказати?
Геннадію, повертаємося нарешті до твого героя... Кому «передати естафету»? Це справедливе визначення пана Юрія. Очевидно, він витягує твого героя із тупика, підштовхує його до розгортання якихось цікавіших подій, можливо до зразка голлівудського формату, де герой обов’язково мусить долати перешкоди, змінюватись…
У мене визріла фабула: у проміжку поміж боями старий козак відчуває слабкість, відчуває скору загибель і передає свою шаблю
(як меч правосуддя та справедливості!) синові з настановою гідно податись в світи…
Перший акт, сказати завершено… Ще десь - згадати серед кровопролиття незлим тихим словом царицю Катерину – це вона послала військо знищити Січ…
Другий акт: з мечем правосуддя автор веде свого героя стежками манівцями (обов’язково з пригодами!) куди завгодно - хоча б й до татарів! Може розгорнути ще лінію кохання – може рветься визволяти свою кохану з невільництва…
Третій акт потребує трішки розваг та веселощів: Козак у шароварах з мечем правосуддя прибивається на човні до сучасного міста Одеси… Ось він прогулюються містом, аж бачить, що ж це за диво на постаменті, що за особа знайома? Підходить ближче, читає: "цариці-матушці від рабів вірних, нащадків рабів та рабів іще ненароджених"...
Козак хапається за голову, а потім і за шаблюку! «Та, що ж це твориться, нащадки? А тут вже біжать охоронці – служаки-опричники вірні…(до слова, на охорону пам’ятника Катерині щорічно виділяється не багато не мало - пів мільйона…)
Охоронці стріляють, але ж - козак НЕВМИРУЩИЙ…
Словом, Геннадію, є де помахати шаблюкою - і не лише в Одесі.
Якщо розгортання такої фабули надихає, то успіху!
Юрію, що ж, дякую за коментар та роздуми!
Після перших прочитань він мені здався дещо різноплановим, але ось вже сьогодні придивився до нього, причитався й отямлюю, що по суті це все ж таки чи то продовження, а чи то відповідь на підняту паном Федором Яньком тему проробки критеріїв сучасного героя (напевно таки національного героя) виведена Вами в площину не скільки героя, скільки сукупності двох складових - характеру героя та включеності цього ж таки героя в оточуючий його світ й звідси відповідно - сама особливість цієї включеності .
Що ж тут можливо сказати, я з Вами цілком погоджуюся, адже якби "козацька тема" була нині актуальною, суголосною сучасності, ба навіть не скільки суголосно сприймалася, скільки невід'ємною частиною ідентичності саме сьогодення, а не чогось минувшого, слугувала, то напевно сам би сценарій та необхідність його створення були б неактуальними. От саме тому й обрана козацька доба, адже це витоки повернення до втраченої державності. Й до всього ж ці витоки як найкраще ілюструють весь подальший процес творення цієї державності, де, на привеликий жаль, маємо лише чудові зав'язки, які не переростають, не переходять, не перестрибують якимись діалектичними манівцями у поступовий, хай навіть можливо й болісний, але непреривний процес розвитку та становлення повноцінної Держави, а одразу, з різних на то причин (певну їх сукупність сподіваюся таки вдалося висвітлити в сценарії) колапсують у щось ефимерне, а то й взагалі розвіюються, не полищаючи й сліду, а чи то перетворюються на той цирк, що маємо сьогодні (й тут вже питання зовсім іншої площини - чи таки наші простори зачепила загальносвітова постмодерністська криза й в нас такий же ж театр клоунади як й у всіх, а чи таки нам той постмодернізм чужий й прични сьогодення маємо свої та як завжди унікальні).
Власне й цитата з Довженка використовувалася як елемент ексцентрики, що вибиваючийся з континууму мав би таки підкреслити собою зв'язок епох та засвідчити, що в принципі вони в рамках основної теми-тези тексту одна до одної подібні. (Але таки напевно неспрацювало, хоча то вже таке). Адже можливо цілком би її замінити було й епізодом, оповідаючим про діяльність УПА. Нічого принципово іншого це б не висловило, адже сама сутність й козацької минувшини й героїв часів другої світової розкривається й з необхідності їх виникнення, й з тої функції, що вони в рамках національної формації виконували, й з завдань, що перед собою ставили. Й сутність ця одна й та ж. Й звідси - якщо неактуально про козаків, то про ОУН,УПА, Нахтігаль та дивізію "Галитчина" так само неактуально. (До всього ж феномен УПА й т.ін. все ще полишається несмисленим в рамках широкого національного загалу, так що й переосмислювати кінематографічним засобами зарано, бо чогось вкоріненого та художньо переконливого з сирого матеріалу навряд чи вдасться зробити).
Звідси - залишається погодитися з останнім Вашим зауваженням - напевно таки про "татарських людей" краще. Принаймні це суголосніше сучасності й може знайти відгук у глядача.
Оце тільки тепер цікаво, а чи опис такого героя Федір Янько хотів отримати, коли починав свою мову.
Геннадію, твір потенційно потужний і налаштовує на філософський лад!
То як же нам «передати естафету»?
Можливо, не козацькою темою?
Хоча все вирішує якість тканини твору, на мою думку, все ще існує ієрархія тем і героїв.(Федору Яньку: дякую, що пам'ятаєте, однак яка дискусія? Герої, що на часі - заборонені, «фашисти», а що можна – то полова)
Колись історик Т. .Карлейль сказав, що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би, як одна суцільна маса лакеїв». Власне, це він сказав про Україну, про нашу тематичну ситуацію в кіно, розрив між ідеями митців і несформованою нацією.
Тож козацька тема для лакеїв? Я маю на увазі не тільки глядача, а й кінематографістів. Це ж понад їх мізки і зусилля, це їх не запалює. На мою думку, дохідливіша тільки Друга світова, тільки дивізія «Галичина», тільки ОУН, тільки УПА, тільки партизанське кіно…
Це щось би дало, якби знімалось років з п’ятдесят поспіль, - бо лакею ж потрібно розібратися, хто насправді фашисти, - а коли Україна стане українською, а лакей - громадянином, можна буде й про козаків. Ну як варіант…
Якщо ж дуже хочеться, то є одна козацька тема – «татарські люди», ото де «Ясса», «Чорна долина»… Все, конкурс на цю тему, і писати-знімати також років з п’ятдесят підряд тільки про це.
Є інший вимір проблеми. Чому ми свого часу захоплювалися індіанцями, Гойко Мітичем, самураями, а от своїми козаками, не дуже? Ну нема у наших фільмах «танців смерті», золотої кулі, харакірі, біганини по стелі («Геній Дзю-до») словом, нема у нас… серйозності, чи навпаки, ми надто серйозні, а бракує спец ефектів, трюків.
Найближче до «козацького вестерна» наблизилась «Пропала грамота», там є його дух.
І навіть коли за вільніших часів драматургічно ніби вдалося (фільм «Козаки ідуть», було задіянно три відомих сценаристи, плюс літературна основа), то втілення виявилося жалюгідне! На це було страшно дивитися: коні і козаки старезні, худющі, ледве шкандибають, не Січ , а якийсь пустий вигон для телят… Ніякого видовища, суцільне «інтелектуальне» кіно… «Октябрь» Ейзенштейна…все маємо додумувати самі.. Хоча режисер зробив, все, що міг.
Мабуть такі поки-що наші реалії.
Знову-таки у Польщі козацька тема пішла краще! Чи не тому, що там існує нація, а отже, й зв’язок між козацькою темою і станом національної зрілості очевидний!
Аксіома: кіно робиться нацією, і це візитівка нації, і є тут містичний зв'язок…
Тільки наївна людина може думати, що «Визволення», «Війну і мир», «Сімнадцять миттєвостей весни» зробили відповідно Ю.Озеров, С.Бондарчук, Т. Ліознова. Це зробила потужна держава СРСР, і то не одразу, ці фільми були сенсом, результатом її 75-річного існування. Про СРСР забудуть, (якщо вже не забули), а ці фільми ще довго дивитимуться.
От Перший національний вже рік, кожен день показує «Визволення», значить щось в цьому є (Кажуть, якщо довго фільм показувати, то може повернутися країна-виробник)
Козацька тема, це для глядача дещо нові далекі пропоновані обставини.
Натомість, Друга світова, - там обставини вже створені окупаційним телебаченням.
Велика духовність може постати тільки на «свіжому героїчному кривавому міфі», подіях, що ще пам’ятають.
Але тут керують розумні люди з сусідньої держави, яких дуже «непокоїть героїзація УПА». Всього-навсього!Один з наріжних каменів державності! І пропонують мораторії на «дражливі теми», а тим часом протискують свої «матчі»!
Очевидно, ці ж люди надоумили деяких народних депутатів з допомогою одного закону руйнувати конструкцію української державності. Наприклад, того «мовного».. Адже все так просто: брати якесь ключове поняття і ставити його поза законом, такий собі законодавчий тероризм, до речі, не карається законом. Депутати увійшли у раж, за цією схемою намагались, заборонивши слово «москаль», навіть цілого Шевченка поставити поза законом!
А братія мовчить…
Так от, про козаків нам сусідня держава дозволяє. Навіть про Петлюру дозволяє. Чого б це?
Знає, що не зможемо?
Тепер по суті сценарію.
Дещо превалює філософія, тож до стрункості притчі, де гармонічно поєднується життєва сторона і філософська, ще треба йти. Саме тому чужою виглядає цитата з Довженка.
Тому і дієвий початок не достатньо експозиційований і драматизований, про що говорив пан Федір, слаба мотивація повернення.
Хоча діалоги дещо театральні, однак тут пошуки вважаю доцільними і вдалими.
Багато молодечого імпресіонізму, який важко втілювати за відсутності чіткої приватної історії. Ослаблена драматична ситуація розхолоджує глядача, водночас,можливо бракує простоти філософічності «Нараями»…
Тільки на сторінці 27 з 43-ох я натрапляю на те, про що писав вище! На справжню «татарську людину», та ще яку!Що ж, класно! От на цьому варто й зосередитись, про це варто говорити.
А 31 сторінці, всупереч усім сподіванням, я отримав ще і Другу Світову!
Цитувати можна й треба, суміщати час також, але за структурою це ж не «Нетерпимість», не «Звенигора» і не «Дзеркало».
Це нове.
Можливо, все-таки краще про «татарських людей»?
Геннадію, ну... Не знаю, що й сказати про такий експеримент... У повному метрі все ж потрібно тримати глядача до кінця, відтак обовязкова присутність в логлайні антагоніста якраз і може додати напруги в історії, котра так і не почалася... Потрібна ще чиясь думка. Не чути щось пана Юрія з його змістовними коментарями.
Федоре, щиро дякую, що не проминули повз та приділили увагу тексту.
Сробую відповісти на самі собою виникаючі запитання.
Зважаючи на Вашу прискіпливу увагу до такої форми запису як логлайн, а також на доволі таки вільні критерії його формування, то логлайном до даного сценарію могла б слугувати приблизно така теза: - "Історія про історію, яка так й не почалася". Тобто, це щось на кшталт такої собі розгорнутої метафори. Саме ця теза лягла в основу задуму сценарію, а також його подальшої реалізації.
Й для цієї реалізації власне й експерементував з побудовою самої драматургії. Й не дивно, що не вимальовується, а ні єдиного конфлікту, а ні єдиної прямої лінії, адже історія має являти собою приклад безсюжетного кіно, де безпосереднє дійство саме по собі безпредметне й відсилає до ширшого загалу. Й виходячи з концепції, фільм має бути побудований на самих лише зав'язках. Адже, починаючись як широке епічне дійство, покликане освітлити певний часово-історичний проміжок, воно поступово зводиться до міжособистісної драматургійної канви та суто оповідального дійства й вже далі, якраз через оті сни-спогади, до дійства ліричного та внутрішньоособистого. Тобто, насправді, в будь якому епізоді могла б початися ота історія, про яку зазвичай висловлюються у слововиразі "про що кіно?", але, як зазначено вище, від цього свідомо та навмисно відходив.
Щодо хронометражу, то так, згоден що текст закороткий, але то вже напевно подальша режисерська задача, адже в самому сценарії багато дальніх планів, що в записі відповідають 2-4 секундам, але насправді тянуть на всі 30-40. Хоча то вже таке. Бо для мене сценарій завершений й далі над ним працювати не бачу сенсу. На його екранізацію, чесно кажучи й не сподівався, а писав радше із необхідності викласти на папер, аби спокійно спати.
Геннадію, прочитав повного метра, непогано. Вражає насичене поетичне письмо, що й відтворює історичну героїку минулих подій. Але чому не підтягнуто до мінімальних 60 сторінок, що відповідає загальноприйнятому формату? Як на мій погляд, не вистачає конфлікту, котрий би розгортався впродовж всієї історії: перші 15 сторінок, як бачимо ідуть суцільною масовкою (сказати, не нудною) одного бою, другого, третього… Може б, в проміжку поміж ними, вже й починалася б чіткіше виокреслюватись головна лінія? Відтак, емоційна насиченість, динамічний виклад першого акту даються взнаки: подальший виклад подій видається сповільненим, кульмінацію гальмують спогади сина – вони, як наче, знову ідуть на повтор, до вже відомого, раніше десь озвученого…
Отже, ще працювати, навіть не зважаючи на те, що ця костюмована картина для продюсерів фінансово може виявитись дорогою! Успіху!
Беззаперечно, сценарії Геннадія тяжіють до філософських роздумів, я за таке серйозне кіно, котре примушує думати. В жанрі комедії, я також би обрав вдумливий вмотивований гумор, а не той, де за паличкою невидимого диригента, покажи дебілові пальчик – а вже за кадром й «ги-ги, га-га!»
Стосовно Хвильового у порівнянні з сучлітпроцесом – згоден на сто відсотків!!! Хвильовий – це камертон душі, котрий ятрить душу й донині… А ось щодо Куліша, то збирався перечитати, дякую, що так доречно тут випливло й нагадалося.
Написав Федір Янько, 08:50 20.07.2013