Пляшка шардоне_сценарій.docЛітературний сценарій ігрового короткометражного фільму
Коментарі
Ну якби Вовка був інтелігентнішим, то знайшов би спосіб образити гостей більш інтелігентно, бо цього вимагав його психологічний стан. Це ж Іра спровокувала, вказавши на його ваду.
Що зачепило, то напевно добре. Адже свідчить про небайдужість до своєї творчості.
Не знаю, Вікторіє, може ми з вами по різному розуміємо, про що писалося це оповідання, бо, якщо чесно, я й подумати не міг, що воно насправді про інваліда. А тому я не бачу підстав для жалю стосовно нього. Я б радше інтерпритував його як оповідання про інвалідів.
Адже, конфлікт оповідання точиться ніяк не між "здоровий-хворий". А радше між "селюк-інтелігент". Бо дійсно інвалідом герой постає перед нами лише на початку, коли не може собі дозволити доєднатися до компанії в силу певних психологічних причин. Тобто, ця сцена потрібна лише для того, щоб запустити історію. Все.
Бо як Ви, Вікторіє, своїми засобами оповідача, доводите, інвалідність ніяким чином не вплинула на його характер. Адже для Вас, як автора, достатнім є описати його фізичний план як героя - високий, гарний., дівки штабелями на нього вішалися. Що в нього в середині - не розроблюється, тобто - є не важливим для історії. Але декілька разів акцентується, що він селянин, родом з села, має сільські звичаї та замашки. Не знає, а ні правил етикету питія, а ні культуру самого процесу питія.
На противагу йому в дію вводиться така собі дівчина, схильна до мрій та рожевих фантазій з одного боку, а з іншого, переповнена почуттям жалю до людини, яку вона вважає слабшою, нетямущою. Чим не типова інтелігентка? Відношення її доо героя нічим й не приховане, адже дозволити саме йому викрутити отой корок в такий спосіб, як вона омріяла, вона б ні за що добровільно
не погодилась. Не її типаж.
Останні герої цієї дівчини варті. Не зрозуміло лишень, яким чином до них залетіла дівчина в зелених чоботях, адже по духу вона напевно ближче до сторони "селюків". Але тільки вже враженою системою цінностей "інтелігенції". Може це якраз її основна роль? Балансувати між двома сторонами драматичного конфлікту.
Кульмінація та фінал цілком в рамках такого конфлікту. Селюк напився та почав на всих гиркати. Цілком в його стилі. Одповідь опонентів теж цілком в межах норми, розвернулись та пішли. (Шкода що він їх не ляснув по щоці, а то б вони й другу підставили).
Розв'язка. А для чого це взагалі писалося? Щоб показати, що доля слабких, "уніжених і оскрбльоних", не тямущих у "істинних цінностях" життя є бути постійно,не хотя, з панського так би мовити, плеча, помилуваними, прощеними. Адже нічого не змінилося. Героїння як жаліла його так й знову нічого окрім жалю не відчуває. А слова героя виглядають якось неправдиво. Адже знову витягують назовні отой конфлікт "здоровий-хворий". Хоча кульмінація розгорталася та забезпечувалася вогнищем конфлікту іншого.
Окремо слід зупинитися на такому гарному авторському винаході, як ота пляшка вина. Адже фетишизація певних речей та створення навколо них певних ритуалів цілком підмінила собою сьогоді діяльність інтелигентної, освідченої тобто, людини, яка завше чомусь воліла до пошуку духовного, але скотилася до банальної естетизації.
От й виходить, що схлиснулися в двобої дві неповноцінності. Що вишло з того двобою? Та нічого, кожен полишився при свойому інтересі.
От така мені чомусь тут комедія намалювалася.
А щодо переробки в сценарій, ну з цього оповідання точно не менше трьох різних варіантів можливо написати. Цікаво, який саме варіант написалаб авторка?
"Я хочу написати щось на кшалт есе про дві останні передачі Малахова і Пальчевського, про те, що наше суспільство вже найнепристойніші сітуації сприймає як належне, і ті два відучих, які раніше вели свою аудіторію за собою, теж вже опустилися і самі не чують, несуть в ефір. "
А що вони несуть в эфір? Вибачте, не має бажання передивлятись всі передачі.
А задум дуже цікавий. Як напишете, будь ласка, повідомте.
Там помилка, я перепустила слово "що", "самі не чують, що несуть в ефір".
Я вже якось писала, що зробити з оповідання сценарій завжди встигнеш, а писати відразу сценарій немає сенсу, бо в такому форматі його якщо хтось побачить, то тільки колеги. А оповідання я можу поки що друкувати, і в такий спосб розповсюджувати, находити йому прихільників. Вовка і Віра реальні персонажі, уся історія з пляшкою і гостями - вигадана. Але характери Віри і Вовки співпадають з реальними. Є такі люди в Одесі:)))
З його гостей обурюються тільки Іра і Яків Матвеїч, а Фаїна Ісаківна його жаліє, навіть свою рибу не хоче забирати. Тому я думаю., що вони ще повернуться, Фаїна їх вмовить. Отак буває, вигадаєш персонажі. а вони потім самі тобі диктують свої дії. І мабуть Вовка вже зробить для себе якісь висновки.
Я хочу написати щось на кшалт есе про дві останні передачі Малахова і Пальчевського, про те, що наше суспільство вже найнепристойніші сітуації сприймає як належне, і ті два відучих, які раніше вели свою аудіторію за собою, теж вже опустилися і самі не чують, несуть в ефір. Ну, це коли руки дійдуть.
Спасибі за увагу.
А мені кінцівка здалась цілком логічною. Людина хоче кричати, що він людина, але таке кричати не може, навіть у дуже п’яному стані. А все що може, це гиркати. Оповідання сподобалося. Та це саме оповідання – до сценарію тут дуже й дуже далеко.
Ставлю себе на місце гостя і не знаю, як поводитись, щоб цей Вова відчув себе таким як усі. А на місце Віри навіть себе й поставити не можу. Вона просто з іншого світу.
Знаєте, випадково натрапив у інтернеті на оголошення. Там хлопець пише, що в нього ДЦП і йому потрібен який-небудь одяг. І перше що я подумав: шахрайство чи все правда? Отакі ми стали.
Геннадію Ковалю.
Довго шукала у своїй електроній пошті відгук мого постійного читача А.Зінченко на оповідання «Пляшка Шардонне», на жаль, мабуть з іншою поштою видалила. Він писав, що фінал «Пляшки» нагадує йому фінал оповідання Лєоніда Андреєва «Баргамот і Гараська». Йому можна вірити, бо Зінченко викладає російську літературу в універсітеті. Хоча це такий «фінал навпаки», бо Гараська плаче від щастя, а Вовка від розгубленності та каяття. Людина що позбавлена самого примитивного, що є у кожного, можливості ходити, намагається стати не просто врівень із здоровими, що було б нормально, але й почутися вище за них, а тому потерпає фіаско. Не можна нікого принижати, ні з яких причин. Віра йому каже: «Великий начальник у межах маленької кухні». Тобто маленька людина, що пижіться видати себе за щось вельми велике, але не має щонайменшої гадки, як це робити, вдається до самих примітивних засобів. Бо не знає нічого кращого. Хіба Вам його не шкода? Мені так.
У цьому оповіданні, мене здається, якраз найзначніша частина – це фінал. Кінець мрії Віри, кінець мрії Вовки. Хоча, думаю, що Вовчині гості ще прийдуть до нього, але на цю мить, він почуває себе нещасним.
І ще один відгук, що прийшов на одеський літературний сайт: «И особо отмечу – «Бутылка шардоннэ». Это мне, честно говоря, понравилось больше всего из прозы. Читая, почему-то вспоминала Мопассановские новеллы. Да, однозначно, это такой Мопассан по-русски. Такая же трагикомедия жизни. Такой же случай. Когда, казалось бы, и сюжета особого нет, просто эпизод, но тааак рассказано – браво!»
Не хочу дуже похвалятися, але зачепило. Де ж ця кінцівка «млява»? У ній весь сенс.
З повагою Вікторія.
Кінцівка якась млява.
А загалом, якщо вести мову про сценарій, то вигадати як оту фетиш-пляшку-мрію та всю її значущість глядачеві показати, то може вийти не погана чорна комедія на тему як одна зламана мрія ламає іншу мрію.
Думаю, що тут конфлікт ні між селюком Вовкою та інтелігентними гостями, вони теж прості люди, тут йдеться про конфлікт усередині самої людини. Між ним та ним самім. Євген Чвіров дуже правильно зауважив, що людина хоче кричати, що він людина, але не знає як це зробити. Він це робить відчайдушно, але незграбно. І ще я мала на увазі, що маленька людина, коли хоче здатися хоч на один мілліметр вищою, ніж вона є, то потрапляє в більш смішну сітуацію, ніж якби він був самим собою. Але це нам смішно, а Вовціі гірко.
Написав Вікторія Колтунова, 23:32 05.02.2013