Пані Іро, дозвольте й мені в свою чергу подякувати Вам за те, що не полишили без уваги коментар.
Воно звичайно, що все дуже відносно та субєктивно. Авжеж я з Вами в цьому погоджуюсь. Мова власне про те й шла, що ця друга лінія й має полишатися другою, якщо виходити з задуму. Так що в цьому наші інтеції цілком співпадають.:)
Отож залишається лише привітати Вас з втіленням задуму у кінцевий результат та чекати змоги переглянути той результат.
Отож бо й: -
Вітаю та зичу подальших звершень на кінематографічній ниві!

Написав Геннадій Коваль, 10:08 13.03.2013

Пане Володимире, пане Геннадію, перепрошую за таку запізнілу відповідь. Вдячна Вам за реакції. Що стосовно другого коментаря, навіть і не знаю, що сказати. Можливо, збоку щось видніше, а, можливо, й ні; все це дуже відносно, авжеж. Так чи інакше, ця лінія мала бути другорядною, і, мені здається, у фільмі (а він уже готовий) вона посіла саме таке місце. Втім, мені важко бути об'єктивною, і все, що я можу, то це запропонувати Вам зіставити колись свої враження від сценарію з його екранізацією )

Написав Ірина Цілик, 23:15 12.03.2013

Здається для жінок, чи може лише для певного їх типу, така поведінка характерна та взнавана, якщо вести мову про спосіб та стиль їх поведки у взаєминах з чоловіком, чи то вчинком, а чи то поведінкою, а може й стилем буття якого вони не дуже задоволені. Й як бачиться, ця лінія в сценарії, на противагу заявленому, перейняла на себе основний конфлікт, домінуючи та підминаючи під себе спогади про дитинство, про дідуся. Вони ніби другорядні, ніби закономірна реакція на невдоволення й виникають лише як порівняльний приклад вдоволення. Але на їхньому місці могло б бути й щось інше, в залежності від ситуації. Й вся ситуація, так би мовити мимовільна нагода потрапити в село, ніби другорядні й не є тому вирішальними. Адже якщо героїня й відмовиться їхати з прихильником благ цивілізації, то це не значить, що вона проміняє поїздку на хатинку в селі та хутірське життя. Тобто, вибір, напруга її, на іншому нерві жевріє.

Написав Геннадій Коваль, 20:09 26.10.2012

В осерді сценарію, створеному за сюжетною основою власного оповідання, та, послідовно, дебютного короткометражного проекту Ірини Цілик «Помин» є звернення до, сказати б, українського цивілізаційного конфлікту – прощання українства із селом як своєю національною колискою.

У житті цей конфлікт завше був, є й буде драматичним. А початки його взагалі надзвичайно трагічні, бо вони криютться в макабричних 1932-1933 роках. Всі десятиліття по тому в різних аспектах тривало й подосі триває це прощання, природно відлунюючи в українській літературі та мистецтві. Ведучи про кінематографічний контекст, передусім варто згадати фільм Олександра Довженка «Іван» та його ж кіноценарій «Поема про про море», а також стрічку Юрія Іллєнка за кіноповістю Івана Драча «Криниця для спраглих».

Здавалося б, протягом цього часу тема має бути вже геть «витоптаною», а проблема осмисленою-переосмисленою й пережитою. Але, певне, вона залишається надзвичайно болісною понині й належним чином не пережитою, належним чином не осмисленою і в мистецтві, й загалом у суспільстві, якщо молоді кінематографісти до неї повертаються.

Звертаючись до конкретного драматургійного матеріалу, зауважу, що таким чином нам пропонується драматургія, сказати б, «прихованого конфлікту», переважно внутрішнього конфлікту – конфлікту в житті героїні з минулим як чимось справжнім і визначальним у житті. Як таким, що творить моральний стрижень людини.

На моє переконання, це є принциповим для режисера-початківця, для дебютанта – його світоглядна визначеність і зрілість.

І все це, своєю чергою, підкріплюється будовою, архітектонікою сюжету, з переконливим переплетенням різних подієво-часових шарів, та практичним знанням матеріалу, відчуванням фактури історії й сучасної мовної стихії у всій належній варіативності.

Написав Володимир Войтенко, 16:27 28.06.2012