Вночі з 31 травня на 1 червня о 01:55 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм українського режисера В’ячеслава Криштофовича «Приятель небіжчика» (1997), розповідь про стрічку та розмова у студії з автором картини.
На продовження українських кіносеансів в «Арґументі-Кіно» – один з найприкметніших фільмів національного кінематографа 1990-х років – «Приятель небіжчика». Стрічка, що вона створена 1997 року як українсько-французька копродукція.
З українського боку – це кіностудія Довженка й рушійна творча та сюжетна складова. Сценарій до фільму, за власною повістю «Любий друг, приятель небіжчика», створив – нині найконвертованіший у світі – український письменник, який пише переважно російською, Андрій Курков.
Режисером виступив В’ячеслав Криштофович, той український кінопостановник, що дебютував у 1970-х і одразу ж зарекомендував себе як майстер витонченого психологічного кіномалюнку, екранні сюжети якого вражають, з одного боку, побутовою достовірністю, а з іншого – невагомо підіймаються над побутом у щемливому леті.
Нагадаю лишень назви таких його картин, як «Перед іспитом», «Своє щастя», «Володя великий, Володя маленький», «Самотня жінка бажає познайомитись», «Ребро Адама».
А «Приятель небіжчика» приводить нас до Києва 90-х років минулого століття, вулицями якого гуляє «дикий капіталізм», даруючи людям великі, але примарні надії та стрімко кидаючи до прірви відчаю, на межу життя і смерти. Головний герой потрапляє саме до такої межової ситуації – невдачі та зради підштовхують його замовити кілера для самого себе…
Варто зауважити, що автор сюжету «Приятеля небіжчика» Андрій Курков 1998 року став першим українським кінематографістом, якого прийняли до Європейської кіноакадемії. Це сталося після того, як сценарій до фільму номінувався на здобуття «Фелікса», так тоді називався приз кіноакадемії.
Нагадаю, що минулого року цей приз нарешті дістався українській картині як найкращому європейському кінодебютові. Мова про «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького. Ну й нині єврокіноакадеміків серед українців вже значно побільшало, їх тепер аж тринадцять.
Свого часу Андрій Курков розповів про перипетії співпраці з французькими продюсерами фільму «Приятель небіжчика». Виявляється, довелося написати аж тринадцять варіантів сценарію. І йшла досить серйозна суперечка про драматургію.
Чи, радше, як висловився сам Андрій, продюсери вимагали наявности певного, власне, «продюсерського драматургійного набору». Зокрема, щоб у сценарії трохи – чи не трохи – був присутній секс, а також сцени жорстокости. І продюсери прагнули простішого, лобового фіналу. Мовляв, так картина краще продаватиметься…
Та наші творці пручалися й відстоювали своє бачення. Хоча, за свідченнями того ж Куркова, у якого найулюбленішим режисером, між іншим, є Альфред Гічкок, було таки прийнято продюсерську пропозицію активізувати героя, що той в літературній першооснові вів себе абсолютно пасивно – життя навколо рухалося, змінювалося, а він за ним лишень спостерігав.
У фільмі ж, зрештою, головний персонаж розвивається, еволюціонує, що, зрештою, природніше для кінематографа, де переважна більшість сюжетів є «історіями розвитку чогось, якихось ситуацій, людей, їхніх взаємин. Таким чином відбулася нормальна еволюція літературного персонажа в кіногероя».
Своєю чергою, до студії програми «Арґумент-Кіно» завітав режисер В’ячеслав Криштофович, який розповість свою версію створеня фільму «Приятель небіжчика».
Як би ми не нарікали нині на неповноцінність українського кінотеатрального прокату, але в другій половині 90-х років, коли створено «Приятеля небіжчика», навіть нічого подібного не було. І стрічка фактично розминулася зі своїм глядачем в Україні, хоча виходив DVD-реліз та друкувалися небайдужі коментарі критиків.
Зате успішний кінопрокат випав на долю цього фільму за океаном. Вийшли схвальні рецензії в найпрестижніших виданнях, таких як New York Times, Variety, New Yorker. І стрічка, замість планованих шести копій, демонструвалася Сполученими Штатами на майже 50 копіях, що для неголлівудського кіна було справжнім успіхом.