«Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили нам объявили, что началась война», - співається у відомій радянській пісні. Щоправда, для багатьох наших співвітчизників війна розпочалася значно раніше, 1939-го, коли СРСР разом із Німеччиною розділив Польщу, а потім розпочав війну із Фінляндією.
Зрештою, суперечливі дії Радянського союзу на початку Другої світової війни згодом стануть об'єктом численних спекуляцій у самій країні Рад і для багатьох поколінь радянських людей початок війни асоціюватиметься винятково з датою 22 червня.
За сімдесят років після цієї вікопомної дати було створено безліч розмаїтих фільмів про війну. Ми обрали шість, які по-різному показують обидві воюючі сторони. По-своєму, це виразна та дуже показова діалектика - від ненависті - до співчуття та розуміння.
"Іди та дивися" (СРСР, Білорусьфільм, Мосфільм 1985)
Режисер: Елем Клімов
Автори сценарію: Алєсь Адамовіч (повість), Елем Клімов
Оператор: Алексєй Родіонов
Сюжет: 1943 рік. Шістнадцятирічний білоруський хлопчик Фльора хоче приєднатися до партизанського загону. Мати попереджає, що німці уб'ють всю родину, якщо дізнаються про його вчинок. Фльора все ж йде до лісу, але партизанські будні розчаровують його. Хлопцеві доводиться віддати свої хороші чоботи старшому воякові, керівник загону відмовляється брати його у бій і єдиним "бойовим" завданням для нього стає робота на кухні.
Розчарований Фльора тікає з лісу і по дорозі зустрічає юну партизанку Глашу, закохану у командира загону. Разом вони вирушають до села, але знаходять його порожнім. Підлітки довідуються, що родина хлопця загинула під час каральної операції німців. Фльора відчуває себе винним, тож зголошується піти з кількома чоловіками на пошуки їжі для селян-втікачів.
Під час цієї подорожі хлопчик стає свідком звірств нацистів. Побачені жахи перетворюють добродушного та наївного підлітка на стариганя, спустошеного та зламаного.
Чим запам'ятався: Знятий за "Хатинською повістю" Алєся Адамовіча, фільм "Іди та дивися" став найбільш відвертим кінодокументом про життя радянського населення на окупованих територіях. З часів війни ставлення до тих, хто пережив окупацію змінювалося - від засудження до співчуття. Готуючись до зйомок фільму, Клімов опитав багатьох очевидців фашистських військових злочинів у Білорусі, бо прагнув найбільш точно викласти правду про війну у своїй картині.
У кінцевому підсумку, стрічка шокувала своїх глядачів довгими та натуралістичними сценами звірств, а також постаттю залитої кров'ю та божевільної від зґвалтування дівчини. Фльора реагує на її появу словами: "Любити? Народжувати?", ніби зауважуючи, що всі ці прості радощі стали вже недоступними на замученій ворогом землі.
Німці: Вони постають неодмінним тлом буття. Фльора та його друг бачать німецькі літаки, які пролітають прямо над ними, і камера передає погляд пілотів, які розглядають дітей згори. Згодом хлопчик зустрінеться із ворогами віч на віч - коли вони із фанатичним блиском в очах знищуватимуть ціле село. Та, зрештою, Фльора побачить інший бік німців - нещодавні кати виявляться слабкими та заляканими людьми, які будуть просити помилування у партизан.
Та найважливішим "німцем", якого зустріне Фльора під час своєї подорожі, стане сам Гітлер. У фінальній сцені картини постарілий хлопчик із ненавистю стрілятиме у портрет фюрера, немов би повертаючи історію у зворотному напрямі. І лише коли ворог перетворюється на малюка, який сидить на маминих руках, хлопець опускає свою зброю.
"Напівімла" (Росія, Нікола фільм, 2005)
Режисер: Артьом Антонов
Сценаристи: Ігор Болґарін, Віктор Смірнов
Оператор: Андрєй Воробйов
Сюжет: Молодий лейтенант Ґріґорій Анохін мріє швидше покинути госпіталь та повернутися на фронт. Німці вбили всіх його бойових товаришів і він прагне помсти. Проте через своє поранення Ґрігорій не може більше воювати, тож військове керівництво направляє його у глухе сибірське село під назвою Напівімла, аби він із групою будівельників встановив там вишку для радіозв'язку.
Ґріґорій готовий служити батьківщині навіть у тилу, проте його запал стихає, коли він дізнається, що керувати він буде групою військовополонених німців. Лейтенанту важко позбутися ненависті до своїх підопічних, та з часом він починає співчувати їм. Жителі Напівімли - старі, діти та солдатські вдови - також спочатку зустрічають німців із вилами у руках, проте згодом починають ставитися до чужинців із приязною. Ідилія триває, доки з війни не повертається перший фронтовик.
Чим запам'ятався: "Напівімла" розповідає про життя німецьких військовополонених у радянському тилу щиро, відверто і без зайвої патетики. Стрічка говорить про те, що співчуття та розуміння навіть у важні воєнні роки залишаються найголовнішими людськими якостями. По-суті, за межами державної ідеології люди забувають, що повинні ненавидіти один одного і якось знаходять спільну мову, і лише приїзд начальства перетворює мирне співіснування на трагедію.
Ця картина була схвалена переважно критиками. Вона здобула диплом на МКФ "Молодість", отримала нагороду від гільдії кінокритиків та кінознавців на кінофестивалі "Вікно в Європу" у місті Виборґ, а також здобула ґран-прі на Першому Новому Міжнародному Монреальському кінофестивалі, із формулюванням "за такт та вміння розказати про жорстокості війни".
Пересічний російський глядач не сприйняв картину, у якій радянські воїни поставали зовсім не безстрашними героями, а простими, навіть слабкими людьми. На думку ж сценариста фільму Ігора Болґаріна, режисер Антонова зіпсував його задум, змінивши фінал картини з оптимістичного та трагічний. Болґарін переміг із цим сценарієм на конкурсі, що його проводило російське Міністерство оборони, і вимагав від чиновників покарати режисера.
Сам Антонов казав, що оригінальне закінчення картини псувало задум і більше пасувало для радянської військово-патріотичної стрічки 1950-х років. Зрештою, йому вдалося зняти не лише чудовий, але й абсолютно антирадянський та антитоталітарний фільм. Чого варта репліка героя-радиста, який зауважив, що Гітлер може з'явитися у будь-якій країні. Ці слова читаються як прямий натяк на діяння Сталіна, якого у Росії прийнято хвалити за перемогу у війні.
Німці: За німців Антонову, здається, перепало найбільше. У його фільмі Росія постає вбогим та неприглядним краєм, населеним жінками, які здатні подолати будь-які труднощі, та недолугими чоловіками-інвалідами.
На їхньому фоні навіть пошарпані війною німці виглядають суперменами. Вони вносять дух життя у напівзруйноване російське село. А фінальне убивство німців виглядає як безсила помста російського занепаду німецькій вітальності. Головний герой Ґріґорій навіть заздрить полоненим, яким вдається жити без сварок та образ. "У них немає заздрості один до одного", - констатує він.
Зрештою, "Напівімла" наочно демонструє, що ніякої "великої війни", а тим паче "великої перемоги" бути не могло. Зате були народи, яких між собою зіштовхнули два диктатори, і після їхнього двобою залишилися лише переможені.
"Ржев. Невідома битва Ґєорґія Жукова" (Росія, Телекомпанія НТВ, 2009)
Режисер: Алєксєй Півоваров
Автор сценарію: Алєксєй Півоваров
Оператор: Владімір Азовскій
Сюжет: Ця документальна стрічка розповідає про один із найбільш кривавих епізодів Другої світової війни - наступ радянських військ на окуповане німецькими військами містечко Ржев, який тривав впродовж 13 місяців - від 1942 до 1943 років. Ржев є стратегічним пунктом: через нього проходить важлива водна магістраль - Волга, а неподалік знаходиться Москва.
Відкинуті від Москви, німецькі війська побудували укріплення і міцно засіли у Ржеві та околицях. Побоюючись, що ворог готує новий плацдарм для атаки на столицю, радянське керівництво здійснює три наступальні операції на, так званий, Ржевський виступ, але вони закінчуються поразкою. За офіційними радянськими даними, під Ржевом загинуло півмільйона радянських солдат; сучасні російські дослідники наводять цифру у 800-900 тисяч. Зрештою, німці самі покинули місто 1943 року, і провели цю операцію тихо та зовсім без втрат.
Чим запам'ятався: словами із вірша Твардовського "Я убит подо Ржевом, в безымянном болоте..." та колосальною цифрою загиблих намарно людей. У картині використані архівні документи, кінохроніка, свідчення очевидців, коментарі істориків та інсценізації подій.
У результаті, перед нами постає жахлива правда: радянське керівництво із легкістю жертвувало мільйонами життів і провадило непродумані та ризиковані військові операції. Втім, стрічка засвідчує і мужність радянських солдат, які без їжі, взуття та боєприпасів, потерпаючи від постійних обстрілів авіації і не маючи жодної надії на майбутнє, воювали із краще озброєним та організованим противником.
Стрічка Півоварова нагадала не лише про "незручну" для радянської історіографії битву, але й показала, що багатьох імен правдивих героїв ми навіть не чули. Дехто із військового керівництва рятувався із оточення на літаку, прирікаючи своїх солдат на смерть, а хтось залишався із ними до кінця і без вісті зник у лісах під Ржевом.
Німці: Для радянських ветеранів ржевської битви, "німці" - це насамперед літаки "юнкерси", які щодня пролітали над солдатами із шаленим виттям сирен і бомбили госпіталі. Пам'ятають ворога і завдяки масованим артилерійським обстрілам, які забрали життя тисяч солдатів. Один із фронтовиків згадував про звірства німецьких солдат, які знущалися та катували цивільне населення, а також радянських військовополонених.
Для ветеранів вермахту, "росіяни" - це дивні люди, які тисячами гинули у безглуздих наступах на прекрасно укріплені ворожі позиції. Німецьких фронтовиків й досі дивує той факт, що радянських солдат використовували як гарматне м'ясо.
Німеччина
Німці цілком відчули на собі сенс вислову "горе переможеним". Проте, на відміну від СРСР, де постать німця у кіно майже завжди позначала собою "ката", "фашиста" або принаймні "дурня", на Заході у ньому бачили не лише жорстокого ворога, але й військового супротивника, якому притаманна честь, гідність та відвага. Зрештою, у найкращих фільмах про Другу Світову війну, засудження нацизму поступається простим життєвим історіям людей, які потрапили на фронт і змушені були виконувати свої обов'язки, навіть тоді, коли результат війни був уже очевидним для усіх.
"Залізний хрест" (Велика Британія, ФРН, EMI Films, Incorporated Television Company та інш., 1977)
Режисер: Сем Пекінпа
Автори сценарію: Віллі Гейнріх (роман), Джуліус Епштейн, Джеймс Гамільтон, Волтер Келлі
Оператор: Джон Кокіллон
Сюжет: 1943 рік, німецькі війська на Східному фронті змушені відступати. Командир загону розвідників Штайнер повертається з небезпечного завдання і отримує звання фельдфебеля. Тим часом в нього з'являється новий командир - прусський аристократ капітан Штранскі, який більше за все мріє отримати почесну військову нагороду - Залізного хреста. Між чоловіками одразу виникає напруження, адже чесний та прямолінійний Штайнер зневажає аристократів і скептично ставиться до військових кар'єристів.
Незабаром росіяни нападають на загін Штранскі, проте він пересиджує небезпеку в бункері. Відбиває атаку хоробрий лейтенант Маєр, який гине у бою. Штайнер отримує контузію та потрапляє до госпіталю. Тим часом Штранскі видає подвиг Маєра за свій і домагається отримання Залізного хреста. Проте дострокове повернення Штайнера із госпіталю перешкоджає його планам - розвідник знає правду і може розказати про все керівництву. Штранскі намагається прибрати Штайнера, аби отримати омріяну нагороду.
Чим запам'ятався: У своєму фільмі Сем Пекінпа створив два сильних образи: пихатого, зарозумілого, але боягузливого аристократа і простого, але сміливого солдата, який змушений віддуватися за усі хиби свого командування. Пекінпа протиставляє окопну правду життю військового керівництва, для якого війна полягає в погоні за блискучими медалями.
Німці та радянські солдати: У цій картині німці абсолютно позбавлені "зловісного" ореолу, і постають звичайними вояками, які намагаються сумлінно виконувати свій обов'язок. У них нема ненависті до своїх ворогів, а перебування на чужій території для них - це лише частина служби. Штайнер по-батьківські піклується про полоненого радянського хлопчика - "сина полка", якого захопив під час нападу на партизанський загін. Втім, комунікація між німцями та росіянами неможлива, навіть якщо вони зустрічаються віч-на-віч - у них немає спільних тем для розмов, тож за них говорить насилля та зброя.
"Сталінград" (Німеччина, Чехія, B. A Produktion, Bavaria Film та інш, 1993)
Режисер: Йозеф Фільсмаєр
Автори сценарію: Юрген Бюшер, Крістоф Фромм, Йоганнес Гайде
Оператори: Рольф Грайм, Клаус Модереггер, Петер фон Галлер
Cюжет: Загін спеціального призначення Вермахту, який відзначився у боях при Ель-Аламейні отримує нове завдання - вибити рештки радянських військ із кількох кварталів у Сталінграді, майже повністю захопленого німцями та їхніми союзниками. Командувати бійцями призначено молодого лейтенанта-аристократа Ганса фон Віцланда. Він вихований у гуманістичних ідеалах і тепло ставиться до солдат та поважає своїх ворогів. Насилля до мирного населення для нього неприйнятне.
Та увесь досвід Ганса важко застосувати у Сталінграді, де серед кількох зруйнованих будинків щодня точиться війна не на життя, а на смерть, а закони солдатської честі та совісті більше не діють. Німецьке військове керівництво жахливо ставиться і до радянських військовополонених, і до цивільних громадян. Через свою прямоту і відвертість лейтенант та кілька його солдат потрапляють у штрафбат. Розпочинається сувора російська зима, і перед товаришами постає нелегке завдання - вони повинні вижити у цих умовах і не втратити своє людське обличчя.
Чим запам'ятався: повною відсутністю воєнного пафосу. Битва у Сталінграді розпочинається як цілком звичайна військова кампанія, проте поволі перетворюється на справжнє пекло, вибратися з якого у людини шансів немає. Сама війна у фільмі представлена нудною одноманітною рутиною: солдат має пробігти від одної руїни до іншої, прицілитись, вистрілити, поміняти набої, пригнутися, перечекати обстріл та знову бігти вперед. І так під час кожного бою.
Навіть "геройські вчинки", за які солдати отримують нагороди, продиктовані не бажанням служити батьківщині чи вбити більше ворогів, а банальною необхідністю врятувати себе та своїх товаришів. Солдати Вермахту представлені жертвами нацистського керівництва, яке у своїй глупоті та жадобі погнало на Схід мільйони людей, не спитавши їхньої згоди. Тож солдати із іронією ставляться до своєї військової місії та не зовсім розуміють, нащо взагалі їм та війна.
Радянські солдати: Режисер Йозеф Фільсмаєр зображає ворога зі співчуттям та розумінням. Ганс говорить полоненому російському хлопчику: "Ти мене ненавидиш, бо я прийшов завойовувати твою батьківщину". Ця війна і не може бути правильною, адже нацисти своїми звірствами перетворили її на безглузду бійню. Солдати відмовляються воювати за їхні переконання, тож росіяни для них не ідеологічні супротивники, а скоріше мимовільні "товариші по нещастю". Зрештою, навіть радянські бійці часом проявляють співчуття до своїх ворогів, адже мороз, голод та смерть не зважають на колір солдатської шинелі.
"Аноніма: Щоденник жінки у Берліні" (Німеччина, Польща, Constantin Film Produktion, Zweites Deutches Fernsehen та ін, 2008)
Режисер: Макс Фербербьок
Автори сценарію: Аноніма (мемуари), Макс Фербербьок, Катаріна Шухманн
Оператор: Бенедикт Нойенфельс
Сюжет: Квітень 1945 року. Молода журналістка разом із іншим цивільним населенням ховається у руїнах берлінських будівель, очікуючи на прихід Червоної Армії. Росіяни приходять і пригощають переляканих німкень яблуками та хлібом. Та одразу ж після першого знайомства вони починають ґвалтувати жінок, не соромлячись присутності інших людей і не сильно переймаючись віком своїх обраниць.
Героїня картини, - її ім'я так і залишилося невідомим, - намагається домогтися справедливості у російського офіцера, але він не тільки стинає плечима: "А що, важко кілька хвилин потерпіти?" Зрозумівши, що не отримає допомоги, жінка вирішує знайти собі російського коханця - який би захищав її від домагань інших солдатів. Несподівано на неї звертає увагу той самий офіцер, який відмовився перешкоджати зґвалтуванням. Між ними виникає симпатія, а, згодом, і кохання.
Чим запам'ятався: Стрічка зачіпає болючу тему масових зґвалтувань, через які пройшли сотні тисяч німецьких жінок після захоплення Німеччини радянськими військами. Ці події багато років не розголошувалися, адже жертвам було соромно розповідати про свій досвід, а "переможцям" зовсім не хотілося псувати собі імідж.
"Аноніма: Щоденник жінки у Берліні" - це екранізація спогадів невідомої німецької жінки (авторство приписують Марті Геллерс).Книжка вийшла друком в англійському перекладі ще у 1950-х, а перевидана німецькою була аж 2003-го, вже після смерті авторки, яка заповідала ніколи не розкривати свого імені.
Стрічка викликала неоднозначні реакції з обох боків. Росіян образило те, що солдат-визволителів зображають ґвалтівниками, а німців обурювало припущення, що їхні бабусі могли свідомо шукати захисту в ворога, сплачуючи за безпеку власним тілом. Проте стрічка не зосереджується на описах звірств однієї сторони та стражданнях іншої.
Радянські солдати: Німецькі жінки прекрасно розуміють, що їхні мучителі такі ж самі люди, на долю яких випало достатньо страждань. І росіяни, і німці стали заручниками важкої та кривавої війни. Скоро шал перших днів перемоги пройде, і вони перетворяться на звичайних людей - розгублених і дуже втомлених.
«Українська правда. Життя», 22.06.2011