Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Зґвалтування є однією з найрадикальніших форм насилля над особистістю. У кінематографі сімдесятих воно стало певною метафорою насилля взагалі. Саме тоді й сформувався типовий сюжет про зґвалтування та відплату за нього. Свого апогею відповідний кінематограф досяг у картині «Я плюю на ваші могили», яка стала однією з найконтраверсійніших в історії кіна.
Фільм розповідає про письменницю-початківця, яка приїжджає у сільську глушину з Нью-Йорка, аби написати свій перший роман. Саме там вона стає жертвою чотирьох насильників, які по-всякому збиткуються з неї, а згодом навіть намагаються вбити. І прийшовши до тями, жінка їм мстить, не лишаючи нікого живим. Сама постать головної героїні у картині радше символічна, бо вона ніби вособлює всіх жінок, підданих сексуальному насиллю, які беруть правосуддя у свої руки.
Картина «Я плюю на ваші могили» свого часу була критикована через надто відвертий, фактично натуралістичний показ насильства, проте саме вона довела до завершення сюжет, який спирався на архаїчні поняття про злочин та кару і ніяк не зачіпав власне соціальної складової такого насильства.
Своєрідною антитезою подібного підходу стала стрічка «Обвинувачені», яка вийшла на американські екрани 1989 року. Картина розповідає про два судові процеси – спочатку над трьома учасниками зґвалтування, а згодом і над свідками цього злочину.
В центрі оповіді така собі Сара Тобіас, яку зґвалтували у місцевому барі троє випадкових відвідувачів при активній підтримці інших чоловіків та за байдужости обслуги. Вся складність ситуації в тому, що жертва зґвалтування була представницею так званого нижчого класу, часто вживала алкоголь і її затримувала поліція. Тому адвокати захисту звинувачують Сару Тобіас у провокуванні зґвалтування. Зрештою, злочинців засуджують за іншим обвинуваченням, а сама героїня опиняється у центрі скандалу. Згодом вона розпочинає другий судовий процес, що він скерований вже проти фактичних співучасників злочину, які підбадьорували ґвалтівників у їхніх діях.
Картина «Обвинувачені» стала свого роду еталоном для показу сексуального насильства та відплати за нього в американському кіні останніх двадцяти років, де завше торжествує справедливість, і жертва має всі шанси, аби отримати правосуддя. І зґвалтуванння тут ніколи не демонструється як щось хоча б умовно допустиме, амбівалентне, тим паче, приємне жертві. Це завжди акт максимальної агресії, тотальної зневаги до прав особистости, яка терпить і фізичні, і моральні тортури, а тому чекає від суспільства засудження злочинців.
З цього погляду цікаво подивитися на радянські фільми часів Перебудови, де зґвалтування часто зображалося таким собі атракціоном, нестримно-агресивним виявом давно притлумлюваних інстиктів. Водночас зґвалтування у цьому кінематографі позначало цілковитий правовий та моральний нігілізм радянської людини, її готовність прийняти та виправдати фактично будь-яке насилля. Показовим прикладом може бути спільна українсько-російська картина одеського кінорежисера Олександра Полиннікова «День кохання», створена 1991 року. Це доволі контраверсійна історія про радянську провінційну мафію, яка незаконно продає у республіки Середньої Азії вантажівки «КамАЗ» прямо з конвеєра заводу.
Аби залякати місцеве населення та відволікти міліцію від чергового продажу автомобілів, мафія вирішує оголосити так званий День кохання, себто влаштувати масові зґвалтування.У центрі історії опиняється королева краси Крістіна Кашина, яка готується до від’їзду в Німеччину, та її вітчим, колишній автогонець, що він не може дати собі ради в нових економічних мовах. І ось королеву краси ґвалтують місцеві господарі життя. Сама дівчина хоче приховати злочин, проте її вітчим вступає на стежку війни.
«День кохання» прикметний не тільки радянським антуражем, але й цілковитою безнадією, що проступає з кожного кадру цієї історії. Тут зґвалтування мислиться як щось цілком невідворотне і фактично непідсудне, на кшталт стихійного лиха. Йому годі протистояти і за нього не варто боятися отримати відплату. У фіналі картини бандити захоплюють міліцію і випускають на волю заарештованих ґвалтівників. А коли убивають вітчима, Крістіна вирішує лишитися на батьківщині. Її пробіжкою назустріч долі закінчується фільм, проте навряд чи закінчується епоха неконтрольованого і непідсудного насилля.
"День кохання"
Активно відгукується кінематограф і на тему зґвалтувань мирного населення під час війни. Класичним прикладом тут є фільм Брайяна Де Пальми «Воєнні втрати», який розповідає про зґвалтування та вбивство американськими військовими в’єтнамської дівчини. Власне, перед нами історія насилля, яке має стосунок до всіх учасників цієї драми – і ґвалтованої та вбитої в’єтнамської дівчини, і самих американських військовиків, які перебувають в екстремальних для себе умовах.
«Воєнні втрати» – історія про ціну війни та ціну правосуддя, яке досягається тут через зраду своїх бойових товаришів. І головний викривальник ґвалтівників та убивць відчуває вину за свої вчинки, і ця вина супроводжує його всю решту життя. Максимально ускладнюючи психологію своїх героїв, Де Пальма, однак, жодним чином не виправдовує зґвалтування та вбивство дівчини. Вона лишається невинною жертвою війни і невинною жертвою скажених інстинктів, які та розбурхує.
Іще одну картину на схожу тему було зафільмовано 2008 року, і в її основі також реальні події, котрі, щоправда, замовчувалися понад півстоліття. Ідеться про німецьку кінострічку «Аноніма. Жінка у Берліні», що поставлена за анонімними щоденниками німецької журналістки, які вона вела навесні 1945 року. У цих щоденниках ідеться про долю пересічної берлінки, яка описує своє та життя інших німкень в умовах радянської окупації. І робить вона це у всіх подробицях, включно з масовими зґвалтуваннями німецьких жінок радянськими солдатами. Сама автор щоденників стала жертвою таких ґвалтувань. Врешті-решт, аби вижити, вона стає коханкою старшого офіцера.
У цьому фільмі, попри доволі натуралістичні епізоди зґвалтувань та загальну атмосферу тотального насилля і беззаконня, присутня певна діалектика окупації. Суть її, власне, у відомому вислові – «Горе переможеним!». Скривджені цілком усвідомлюють, що їхні страждання – тільки частина відплати за злочини, здіснені німцями на радянській території. Водночас вони прагнуть вижити і готові до поступок. Зрештою, серед окупантів є люди, здатні проявляти свої найкращі риси.
Картина пильно стежить за діалектикою взаємних почуттів, які розпочинаються з ненависти, проте згодом переростають у взаємну симпатію і навіть кохання та самопожертву. Звісно, «Жінка у Берліні» – цілком приватна історія, прикрашена відомими та харизматичними акторами, проте вона робить зґвалтування невідємною частиною моторошного світу війни, не відділяючи його від інших складників, зокрема, воєнної відваги та героїзму під час битви.
І кілька слів про незвичний, сказати б, поетичний спосіб показати наслідки зґвалтування. «Молоко скорботи» перуанської режисерки Клаудії Льоси, що отримала за нього «Золотого ведмедя» Берлінського МКФ 2009 року, – стрічка не стільки про насильство, скільки про одужання від нього.
Проте це одужання подане не через криваву відплату чи довгий судовий процес. Нема тут і складної європейської діалектики ката і жертви. Не знайдемо ми у цьому фільмі і типово пострадянського правового нігілізму та постійної готовности до насилля. Перед нами історія одужання, яке мислиться як цілком органічний процес прощання з трагічним минулим. І це прощання має характер повільного звільнення від травматичного соціального досвіду, якому протистоїть, власне, стихія самого життя, стихія природи, сам плин людського існування, позбавленого патології насилля.
Тому «Молоко скорботи», ймовірно, одна з найоптимістичніших та найліричніших стрічок світового кіна, які, так чи так, але обертаються навколого зґвалтування. Життя вкотре перемагає смерть.
Фільм "Молоко скорботи" Клаудії Льоси