«Джанґо вільний»/ Django Unchained, 2012
«Кримінальне читво»/ Pulp Fiction, 1994
Новий Квентіна Трантіно — загалом фільм непоганий, хоча і дуже нерівний. Перша третина (до вироблення плану порятунку Брунґільди) надто поверхова як для цього режисера, бо бідна з боку режисури та драматургії. Надто легко все виходить у героїв, надто передбачувано.
Проте після цього починається фірмова тарантінівська історія, сповнена жорстокості, насильства та етичного вибору.
І все ж «Кримінальне читво» залишається на вершині, з якої, схоже, його не скине жоден інший фільм Тарантіно.
Загалом його сценарії визначальні кількома речами: структурою, стилем та способом організації конфлікту. Стиль цей підкреслено романний, і Тарантіно завжди ігнорував класичну драматургійну структуру, спираючися у цьому, зокрема, і на практику Ґодара.
Ґодарівський вислів: «Фільм має початок, середину та кінець, проте не обов’язково у такому порядку» Тарантіно сміливо втілив на практиці.
«Кримінальне читво», чия заморочлива композиція залишається взірцевою, є прикладом нелінійного нехронологічного способу організації матеріалу, який працює відмінно.
Конфлікт у тарантінівських сценаріях доволі своєрідний і включає у себе насамперед моральну-етичну проблематику. Його витоки містяться у бульварній літературі, яка оперує великою кількістю розмаїтих кліше. Ці кліше Тарантіно сміливо руйнує, включаючи їх у реалії звичайного життя.
«Ви бачили такі історії мільярд разів, — каже Тарантіно. – Вас не треба інтригувати зав’язкою історії, бо ви знаєте, чим справа закінчиться. Хлопець йде на прогулянку із дружиною глави мафії із побажанням: «Тільки не торкайся її». А що вийде, як вони торкнуться?
Або боксер, який повинен «лягти» під час бою, але не лягає — таке ви бачили мільярд разів. Третя історія не стільки давно знайома історія, скільки давно знайома ситуація….А тепер давайте розтягнемо початкову сцену (йдеться про випадкове вбивство спільника в автомобілі – авт.) і позбиткуємося на шумній вечірці».
Тарантіно руйнує ці кліше за допомогою своїх персонажів, так званих «живих пересічних людей», які ведуть себе так, ніби не знають, що перебувають всередині жанрового кіна.
І свої діалоги Тарантіно пише за принципом — «я просто дав хлопцям трохи погомоніти».
Сам конфлікт Тарантіно прискорює через включення в історію бодай одного садиста-психопата, а інколи й навіть двох.
Психопатія, яка нічим не обмовлена, крім суто генетичних аномалій, забезпечує персонажеві імпульсивність, вкрай потрібну для загострення конфлікту.
Класичним і в чомусь неперевершеним прикладом тут залишається молодший з двох братів Ґекко — Річард із From Dusk Till Dawn. Сам Тарантіно зіграв цю роль, яка бачиться, багато в чому проекційно-автобіографічною.
Саме Річардова, позбавлена очевидних мотивів, поведінка весь час провокувала насильство. Апогею вона досягла на мексиканському кордоні, коли Річард влаштував суперечку зі своїм братом Сетом у туалеті трейлера, де вони переховувалися.
У «Читві» діяло двоє психопатів із крамниці — Мейнард та його приятель Зет.
Психопатія персонажів не просто загострює конфлікт, але й доводить до краю етичну проблематику самої історії. Під впливом неконтрольованих імпульсів психопата герой має зробити свій вибір.
Загалом кожен із тарантінівських сценаріїв розповідає про ініціацію персонажа, про своєрідний перехід героя від звичайного свого стану до певної вищої системи координат.
Аби здійснити цей перехід, герой повинен пройти випробовування, до якого неможливо підготуватися.
Кожен із сюжетів «Читва» є прикладом такого переходу.
Найвеличніший із них — це історія боксера-невдахи Бутча, який аби стати гідним фамільного годинника, проходить низку розмаїтих ордалій. Він не просто відмовляється здати бій, а ще й вбиває свого суперника на рингу. Загалом цього б мало вистачити, проте не у фільмі Тарантіно.
Повернувшись за годинником, Бутч вбиває Вінсента Веґу, згодом вступає у сутичку із Марселосом Волосом, а потім у крамниці збоченців-ґвалтівників, звільнившись від пут і фактично перебуваючи на порозі крамниці, він повертається назад, аби порятувати свого ворога. Характерним є сам вибір зброї: від молотка — до самурайсього меча. Від найнижчого — до найвищго.
І тільки після всього цього Бутч може бути вільним. І він стає героєм, якого веде певна етика, а не тільки примітивні імпульси. Належна умова такої зміни — повернення назад, до пекла, з якого ти колись врятувався.
У «Джанґо вільному» все це наявне також. Джанґо любить Брунґільду, проте отримати дружину йому буде дуже непросто. Тарантіно загострює конфлікт, вводячи двох психопатів, спочатку Келвіна Кенді (персонажа ДіКапріо), а згодом і його чорношкірого слугу Стефана (Семуель Джексон).
І ці герої змовляються цілком у тарантінівському стилі — пошепки, як колись Річард із Сетом. І Кенді чинить як психопат, наполягаючи на рукостисканні, а доктор Шульц не може стримати свого імпульсу. Тобто Джанґо за порятунок Брунґільди має заплатити більшу ціну, ніж він очікував.
І все ж мене не відпускають два сумніви.
Я думаю, чи не перестарався Тарантіно, коли ввів у свій фільм два жорстоких вбивства — молотком (а ми пам’ятаємо його символіку у «Кримінальному читві») та цькування собаками? Чи не можна було обійтися без них?
Ясно, що змонтовані вони вкрай акуратно, проте мене турбує не стільки ця неймовірна жорстокість, скільки поведінка цілком порядних героїв, які терплять це насильство задля возз’єднання двох закоханих.
Я розумію, що саме ця жорстокість, зрештою, і запустить ланцюг помсти, проте мені важко змиритися із таким рахунком: одна симпатична Брунґільда проти двох страшних смертей інших негрів. Це надто вже по-голлівудськи, як у «Рядовому Раяні».
І ще одна обставина — епізод із грошима за Брунґільду. Мене не полишає відчуття дивної бухгалтерії доктора Шульца. Якщо він не збирався платити дванадцять тисяч за бійця, а тільки триста доларів з Брунґільду, навіщо він взяв із собою таку велику суму?
Проте найбільше мене дивує, що Кенді, дізнавшись про наміри своїх гостей, не вбив їх, а почав торгуватися.
Мене турбують ці гроші, бо раніше у тарантінівських конфліктах вони ніколи не відігравали важливої ролі і ставки на них не робилося. Його персонажі не грішми переймалися, а дещо іншим.
Звісно, конфлікт, зрештою, перейшов у площину принципів і все стало на свої місця, проте дивний післясмак від цього фільму не полишав мене кілька діб.
