Вночі з 10 на 11 березня о 00:35 на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО та фільм Джессіки Гаузнер «Лурд»/ Lourdes (2009, Австрія – Франція – Німеччина).
Драма австрійської режисерки Джессіки Гаузнер «Лурд» розгортає історію паралізованої Кристіни, що та приречена на інвалідний візок. З останніми сподіваннями Кристіна рушає до Лурда, що є культовим місцем паломництва на Піренеях. І якось уранці вона прокидається здоровою – судячи з усього, сталося чудо. У довколишніх це викликає не тільки захват, але й заздрість і недовіру…
Окрім історії Кристіни, у фільмі «Лурд» змальовується певний нетривіальний колективний портрет людей, що прагнуть зцілення, та не можуть його отримати.
Вони напевне щиро вірять, що зцілення можливе, тому й мандрують у його пошуках святими місцями.Вони знають безліч історій таких зцілень, вони розповідають одне одному про це й підтримують вогник віри одне в одному в таке бажане і давно очікуване диво, чудо божественне.
Але – з розвитком сюжету – виникають і постають надзвичайно дражливі питання: «Чи ці люди насправді готові прийняти чудо?», «Що для людини насправді є чудом?» – Можливо, тільки власне зцілення?
Зрештою, це тільки запитання, що їх може викликати перегляд фільму Джессіки Гаузнер. Фільму аж ніяк не однозначного, а доволі універсального, що підлягає різним інтерпретаціям. Напевне, людина глибокої й переконаної віри сприйме цей сюжет як гімн божественному провидінню. Хто ж є скептиком-атеїстом, може побачити дещо інше – скажімо, історію про непевність релігійних догм чи обрядів.
Дійсно, що ж насправді сталося із Кристіною – не відомо: чи вона дійсно божественно зцілилася, а чи елементарно переживає тимчасову ремісію, як воно трапляється при множинному склерозі?
А ще є версія, мовляв, це кіно – якщо вдатися до сарказму – також про «чудо перетворення духовного в матеріальне». Адже на екрані в багатьох подробицях змальовується чітко випрацюваний механізм справжньої індустрії, яка експлуатує християнські святині. Можливо, й так.
Прокатне гасло фільму «Лурд», на перший погляд, ніби парадоксальне – «Ніщо не перевіряє віру краще, аніж чудо». З іншого ж боку, в цьому твердженні криється справжня і водночас проста мудрість. Принаймні, над цим варто замислитись…
**
КІНО АМЕРИКАНСЬКЕ ТА ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРО ЧУДЕСА НЕРУКОТВОРНІ
Передусім варто зауважити: чудеса – дуже кінематографічні. Від початку існування кіна вони ставали неодмінною складовою фільмів, творці яких брали за основу біблійні сюжети.
Одна із таких стрічок – «Десять заповідей» режисера Селіла Блаунта Де Мілля – мала дві версії, 1923 та 1956 років, і обидві були надзвичайно видовищними. У картині йдеться про славетного пророка Мойсея, який вивів свій народ із Єгипту. Автори фільму прагнули максимально реалістично показати чудеса, які творить Мойсей, і, разом із тим, створити величну історію про державу, деспотизм та одвічний потяг до свободи.
Такого штибу дива та відповідний антураж демонструвалися здебільшого у голлівудському кінематографі, який мав для цього відповідні технічні та фінансові засоби.
Сучасним утіленням нерукотворного чуда в голлівудському кіні може бути стрічка «Зелена миля», яка розповідає історію в’язничного охоронця Пола Еджкомба, що той у розпал Великої депресії працював у в’язниці, де виконуються смертельні вироки. Одного дня туди привозять чорношкірого гіганта на ім’я Джон Коффі, якого звинувачують у вбивстві двох дівчаток. Коффі не дуже соціально адаптований, проте наділений дивовижним даром зцілення.
Весь цей фільм може слугувати ілюстрацією до американського розуміння чуда як божественного дару – абсолютно загадкового, неосяжного, проте дуже дієвого. Водночас, це також історія соціальної рутини, світських правил гри, які аж ніяк не сприяють диву – вони роблять його якщо не позазаконним, то міфологічним, позачасовим, леґендарним, проте однозначно винесеним за дужки соціального життя.
У європейському кіні до чудес ставилися дещо по-іншому, вдавалися до подібних сюжетів не стільки задля розваги та милування ока, скільки для просвітництва, класової боротьби та інших завдань соціального і політичного характеру.
Так, 1951 року виходить фільм «Диво у Мілані» режисера Вітторіо Де Сіки, який розповідає дивовижну напівказкову історію про хлопця на ім’я Тото, якого знайшла у капусті добра жінка. Після смерти названої матері Тото потрапив до сиротинця, а звідти – до місцевих нетрів.
Життя у тих нетрях для Тото і його товаришів не було особливо легким чи сприятливим, а одного дня претензії на їхню територію почали пред’являти місцеві багатії. До того ж, у нетрях незабаром забив фонтан нафти, тому біднякам довелося ще важче. І ось на допомогу Тото і його друзям приходить названа мати Тото, яка втекла з-під опіки янголів, аби подарувати хлопцеві чарівного голуба, який здійснює усі бажання.
Отримавши таку дієву зброю, бідняки розпочинають свою війну з багатіями. У фіналі картини всі вони вирушають у вирій, у кращий світ, де їм не доведеться долати різного роду економічних негараздів і потерпати від соціальної несправедливости.
Ще одна італійська картина – «Теорема» Пєра Пало Пазоліні – оперує дивом у парадоксальний спосіб. Стрічка розповідає про загадкового молодого чоловіка, який оселяється у буржуазній родині, спокушає усіх її членів і так само загадково щезає. У результаті, гостини юнака призводять до руйнівних наслідків для цієї родини, яка не просто розпадається, а набуває якісно інших характеристик. Кожен з її представників змінює свій статус, аби дійти до глибин власної суті.
Найбільше змін стається зі служницею, яка повертається до свого села, і незабаром у неї відкривається дар цілительства. Вона творить чудеса, а згодом стає джерелом у буквальному сенсі цього слова. Ставши частиною землі, колишня служниця ніби перетворюється на одну із першооснов самого життя. На думку Пазоліні, найрадикальніші суспільні зміни можливі саме через дива, через певний магічний чинник, який здатен перевернути світ, на що абсолютно не спроможні ні соціальні революції, ні соціальні реформи.
Цікаво і радикально використовує чудо данський режисер Ларс фор Трир у картині «Розсікаючи хвилі», де йдеться про кохання простої, дуже наївної та добросердної дівчини Бесс і нафтовика Єна.
Після того, як із Єном стався нещасний випадок, і Єн опинився на межі життя та смерти, Бесс готова піти на будь-яку жертву, аби її коханий вижив та вилікувався.
Режисер знімає цю історію сучасної святої, як оповідь про неможливість чуда у сучасному раціональному й доволі жорстокому світі, і, водночас, про його потребу, навіть про належну умову християнської любови. Він розповідає також про високу ціну, яку доводиться заплатити за чудо, і про відповідь небес, котрі схвалюють таку поведінку головної героїні.
Стрічка «Лурд», що демонструватиметься вночі з 10 на 11 березня о 00:35 у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1», розвиває європейську традицію показу нерукотворних чудес у кіні.
Щоправда, вона не настільки радикальна і провокативна, як фільми Де Сіки, Пазоліні чи фон Трира. Навпаки, «Лурд» доволі стриманий і в художніх засобах, і щодо власного соціального послання. Тут не йдеться про революцію чи соціальні зміни. Це цілком сучасне кіно, яке залишає сучасну людину наодинці із немислимим та незвичним, із явищами, ключі до розумінні яких вона давно вже втратила.
Цей фільм – дуже точний портрет сучасної європейської свідомости, яка намагається всидіти на двох стільцях – на власних християнських підвалинах і на цілковитій секуляризації свого повсякденного існування. Це протиставлення вписане до сюжету і передане надзвичайно влучними засобами.
Проте, чудеса стаються, треба тільки вірити.