Юрій Андрухович
Сила музики і сила слова – то взагалі настільки потужна штука, що може виховувати і формувати ефективніше від цілих суспільних інституцій, а часто і всупереч їм. Я впевнений: ніякі уроки літератури не здатні зробити того, що робить з розумом і душею дітей хороша музика.
Із Джеймсом Діном та його фільмом "Rebel Without а Cause" у нас сталося приблизно те саме, що й з "Ловцем у житі" Селінджера. Радянська перекладацька школа (вічно залякана цензурою) дмухала на холодне і завдяки цьому навчилася непогано спотворювати західних героїв. У своєму житті я чув кілька анекдотів і варіацій на тему Селінджерової назви. Здається, найостаннішим було "Над пропастью не ржи". Голден Колфілд, звісно ж, посперечався би щодо такої версії. Але я того разу не став. Я навіть не став сперечатися з іншого приводу – що, мовляв, у "Роллінґ Стоунз" є тільки одна хороша пісня.
Подібно з Діном. До речі, поляки перекладали ту назву майже, як і в нас – "Бунтар без причини". Зате німці свого часу вчинили винахідливіше, і в їхній версії фільм називався по-біблійному – "…бо не відають, що творять". Німецькі перекладачі краще за інших відчули своєрідну культовість фільму і "месіанство" героя.
Кілька поколінь західної молоді розібрали "Бунтаря" на цитати. От, скажімо, "Мрій, наче ти безсмертний, живи, ніби помреш сьогодні". І лише в нашій пострадянській інтерпретації такий красивий вислів набув спотвореної форми "Мы живем для того, чтобы завтра сдохнуть". Я пишу тут "у нашій", бо знову ж таки чув його від наших рідних меломанів. Це хтось із російських музикантів так заспівав. Тепер ви вірите мені, що погана російська здатна, як жодна інша, вульгаризувати будь-кого і будь-що? Не лише наших жінок, а й самого Джеймса Діна.
Сила музики і сила слова – то взагалі настільки потужна штука, що може виховувати і формувати ефективніше від цілих суспільних інституцій, а часто і всупереч їм. Я впевнений: ніякі уроки літератури не здатні зробити того, що робить з розумом і душею дітей хороша музика.
Українським рок-музикантам і поетам (як, наприклад, Кость Москалець) потрібно ставити прижиттєві пам'ятники за збереження та відчутне поширення української мови. Бо де іще сучасна молодь може почути по-справжньому живу,теперішню українську, як не на рок-концертах? На Львівський форум видавців не всі доїдуть, купити і прочитати якомога більше книжок теж не всі можуть. А от увімкнути котресь інтернет-радіо, проглянути Ютуб чи як мінімум дістати на барахолці старі українські диски зможуть усі.
Це я жартую, причому не без гіркоти. Хіба у нас існують такі казкові барахолки? Якщо існують, напишіть мені в коментах. А поки що я продовжу про музику і мову.
От як усе-таки добре, що в нас були ці леґенди-гурти – "Брати Гадюкіни", "Мертвий Півень", "Плач Єремії", "Кому вниз". (До речі, два останні не були, вони ще й досі є, хоч і настільки рідкісні, що їх уже наче й немає).
Тож ніяка не турбота Кравчука і Кучми дозволила цілому поколінню вивчити й полюбити українську. І навіть не Помаранчева революція. Дяку треба складати перш усього нашим музикантам, завдяки яким російськомовні діти цієї країни засвоювали мову. Я це завжди знав і розумів, тепер же час іще більше це поцінувати.
Тому що тим часом дехто з недавніх героїв нашої сцени потроху розчаровується і – де мені взяти інше слово?– пристосовується, переходячи під вірнопіддані знамена попсюків. І це чіпляє найбільше. Нікого ж уже давно не чіпляє новина про те, що якийсь там Янукович купує собі ще один гелікоптер або колонізує ще один природний заповідник. Ніхто особливо не переймається наближенням передвиборної лихоманки. Ще менше людей хвилює девальвація гривні і що з цього приводу думає пан Тігіпко. Та навіть чергове зґвалтування чергової Оксани або черговий наїзд депутатського членовоза на групу пішоходів-дітей не надто вже нас колише.
Але той факт, що Скрипка мав виступати в Одесі на – як це в них називається? – "захист російської мови", ще здатен пробудити звіра. І хоч Олег якось там і спростував це відразу ж, ніби в чергове давши зрозуміти, що зовсім не знається на політиці й не лізе в неї, багатьом із нас усе одно було жахливо прикро. "Якщо вже Скрипка з його чуйкоюпочне співати за "регіони", то, значить, вони і справді надовго, – казав мій приятель, коли прочитав цю новину. - Їх же треба гнати, гнати звідси під музику! Так щоб і пам'яті про них не лишилося".
Проте я починав із Джеймса Діна. Як би то ним і закінчити? Нагадати, що бунтарство є однією з найцінніших ознак молодості, а людина – це те, що чинить опір?
Десь у середині минулих 2000-их, коли українська музика переживала один зі своїх піків, мої удвічі молодші знайомі ніяк не могли дійти згоди, про кого все-таки співає Вадим Красноокий, лідер "Mad Heads". У них якраз вийшла чергова рокабільна платівка і всюди по радіо крутили пісеньку про шкідливість паління: "Тепер я сам собі один, крутий та стильний, як Джеймс Дін". Деякі з них наполягали, що там "Джеймс Бінд" – українізований варіант Джеймса Бонда, так само "крутого та стильного".
Ніхто ще не знав, хто такий "Дін". Час Бунтаря починається щойно тепер.
ТСН.ua, 10.09.2012