Роздуми стосовно еротичних малюнків Федеріко Фелліні…
Борис Лєвіт-Броун, KINO-KOЛО
Всі справжні творці були еротоманами. Взагалі застосування до мистецтва поняття еротичне може не мати нічого спільного з творами на генітальні мотиви і на теми сексу. А може й мати! Такого штибу твори, як малюнки, ґравюри, картини, романи, вірші, кінострічки, – можуть бути еротичними, якщо несуть духову осяйність, бо Ерос є Любов, а Любов є Дух. Цей дискурс, утім, грубший за будь-який... часопис, тому єдине, на що я претендую в цьому випадкові, так це на право йменувати розглядувані нижче малюнки, частково пов'язані з сексуальною тематикою, не еротичними, а «еротичними».
Мені важко оцінювати Федеріко Фелліні, як графіка-«еротомана». Я сам графік-«еротоман». Наявність власної поетики, так само як і власної естетики, – це завжди і одкровення, що дає енерґію творити, і обмеженість, що заважає сприймати й оцінювати. В шаржах-автопортретах Фелліні, у фігурках його оголених, відчувається упевненість природно сильної і натренованої руки, в них є блиск, який викликає перебіжну заздрість. Що ж до «свідомки» та «підсвідомки» власне «еротичних» його мотивів, то в них, як на мене, більше смутку, ніж...
Узагалі Фелліні для мене – дивний гігант. Що гігант – це безперечно, але якийсь ватяний, ганчірковий... як груди Аніти Екберґ, що в них тоне жалюгідний альтер-егочка художника – доктор Антоніо (хочеться скаламбурити – «Це я, Егочка!»). Дивна психосоматична ватяність, у якій так довго перебував зрілий Фелліні, уявляється мені, що я прожив достатньо років в Італії, мимовільним діагнозом усій звироднілій латинській расі. Відвертість, з якою італійці і їхні великі кінохудожники визнають власне виродження, справді дивна. Таке враження, що вони перебувають в якомусь передрайському стані цілковитого задоволення і добродушної байдужости до всього, що може подумати про них чужоземець... Та навіть цілий світ.
А в них уже все добре...
...уже в них усе склалося,
«всё более или менее нарешено так... наделано» (Жванецький).
Звичайно, нароблено!
Рим стоїть, Тіволі фонтанує, Флоренція здіймається, Венеція пливе, Мілан співає, Неаполь відпочиває в картузиках...
І це ж усе вже дві з половиною тисячі років!
Ну, майже все... (з новацій самі картузики).
Якими ж тут, перепрошую, ще бути? – тільки ганчірково-задоволеними і ватяно-байдужими.
І «солодкий дим вітчизни» на Везувії розпалювати для туристів... дровами...
Вся мускулатура в минулому.
Мікельанджело бачили?.. Вільні...
Ні, їхні політики, звичайно, б'ються. Лайка і чубанина є неймовірні, базар у парламенті, але... базар у парламенті – це річ повсюдна і цілком ментально здорова, тому що... базар. Проте самі італійці... не як історично народ, а як публіка, що тебе географічно оточує, це – хоч до рани клади. Вони і обдурять (а вони обов'язково обдурять), і зрадять (а вони обов'язково зрадять) з такою неповторною привітністю, з такою м'якістю і доброзичливістю, що... тобто, вони ж завдали рани – їх же до рани і клади...
Італійський герой – це хронічний мамчин синок, до того ж ідіот. Причому якщо російський ідіот вважає себе не просто Пєтром I, а авіаносцем «Пьотр I», то італійський ідіот узагалі ніким себе не вважає. Він хоче трішки заробити багато грошей, а пишатися винятково вмістом штанів. Пишатися-то пишається, але насправді над усе на світі має потребу не в жіночому лоні, а в материнських грудях. Прямо як на малюнках у Фелліні. Та й не тільки на малюнках! Сандра Міло навіть на межі неминучої пенетрації все одно являє ходяче (даруйте, лежаче!) втілення теплої незлобивої мами. А ось розкішна Аніта Екберґ – не мама, але... але і не груди. Вона вислизає... вислизає... обпливає в струменях фонтану «Треві». «Ти янгол, диявол, земля, притулок... бла-бла-бла», – щось там бурмотить Марчелло, але її нема... просто нема і бути не може – тому що вона не мама. Хмара, лебединий пух, panna montata (збиті вершки)... що завгодно, тільки не мама. А коли, перекочувавши з глобальної інвективи “Солодке життя” в злу короткометражку «Спокуса доктора Антоніо», чужопланетна Аніта нарешті все-таки є, то з’являється вона в жахливому образі гігантеси, що стрясає землю, а її неймовірні груди виявляються ганчірковими, несправжніми. Набитий ватою муляж. Чому? Та все тому ж... – не мама!
Вони до тридцяти восьми живуть з мамою (la mamma!). Потім, нарешті, одружуються, і через два роки святкують сорокаріччя вже знову за матусиним столом, «звитяжно» висновуючи про свій шлюб (o, mamma mia!!!). Це вам не сухорляві піренейські варвари, які тренують ніжність на биках. Спекотна апеннінська сексуальність італійців має в собі щось в'яле, щось зворушливо безпорадне, як довго-предовго очікувана ерекція, що так і не виникла, або як зацьковані очі Альберто Сорді. Ну достеменно Федеріко, загорнений у пальто і шарф (авжеж... у Римі «нуль градусів»... freddo polare!!!!!), котрий намагається спертися на власного неймовірних розмірів (образ первинної творчої потенції), але млявого (образ в'янення) пеніса, а той йому відповідає: «Che stanchezza!!!» («Яка втома!!!»).
Один польський єврей, одружений на француженці, що він працює дерматологом у Німеччині і реґулярно обожує Італію «проїздом», якось сказав мені з мрійливою посмішкою: «Їм не вистачило тільки булок на деревах! Це був би парадиз!» – і додав повчально й лукаво: «Рай на цьому світі «aber absolüt unmöglich ist! (абсолютно неможливий!)». Це – польський єврей. А італійці?... Булок-то їм не вистачило, але відпружилися і розм'якнули вони, схоже, як у раю.
Великий Монтанеллі – журналіст і публіцист – доба, що порівняно недавно пішла з життя, взагалі вважав, що італійці не мають національного характеру. Мені було так дивно це чути по центральному італійському телебаченню... здавалося, на Монтанеллі ось-ось зрине якщо не залізний прес санкцій, то вже, напевно, – шквал обуреного протесту і зневага співвітчизників. Ні боже мій!.. Тобто взагалі жодної реакції!
А вже все добре...
Вже все склалося...
Ну... майже все...
У Фелліні є малюнок, що він, очевидно, передує образній символіці «Міста жінок», де зображений він сам (знову!), котрий у витрішкуватому жаху скочується звивистою «дупнявою катальною гіркою» просто до лона могутньої, сандромілоанітоекберґогрудої велетки, яка розвиненою м’язовою системою нагадує швидше велетня. В комікс-хмаринці, що вилітає з вуст велетки, вигук: «Так! Це кінець шляху!». За пунктуацією – швидше твердження, за виразом обличчя героя – швидше питання. Мабуть, для мислячого латинянина заглибленість італійського характеру в жіночих геніталіях – до цих пір не аксіома, і до цих пір проблема. Та й зрештою, геніталії геніталіями, але феміна з маскулінними біцепсами – це що секс-тип або ностальґія за материнською рукою, що карає, жадібне жіноче лоно, або тепла матірчина утроба? Тут навіть швидше пригадується не Сараґіна, що танцює, і не гігантша-неґоціантка з «Амаркорда», котра цілком ховає обличчя підлітка між грудей (в цьому нав'язливому поміжгрудді просто якась інфантильна туга Фелліні)... тут швидше згадується купання Гвідо Ансельмі з «8 1/2». Товстому і безнадійно дорослому Федеріко Фелліні пристрасно хотілося, щоб йому як меленькому підтерли дупу і ніжними сильними руками матері посадовили до теплої бадді дитинства. Італія – край майже неприхованої туги за матріархатом. І тут же знов з «8 1/2» – Ансельмі, котрий сідлає якихось баб і погрожує їм, що повзають рачки, багатохвостим батогом. Такий статевий домінатор (у Мастроянні дуже смішно виходить!). Ну, тут, я вам доповім, просто опухнеш від асоціацій! Це що ж виходить, на кшталт «...і інтимні відносини з вашою матір'ю!»... чи не так? Ось іще до італійської безхарактерности тільки едіпового комплексу не вистачало!
У своїх «еротичних» малюнках Фелліні промовляє не тільки трюїзми вічної чоловічої заклопотаности, але і якусь
специфічну латинську правду... правду пізнього, перезрілого латинства. У стрічці «Рим» є епізод, де в нічній відкритій кав’ярні напівп'яний (веселий!) америкаха просторікує про те, що він поселився в Римі просто тому, що Рим – ідеальне місто для спостереження кінця світу. Дивовижна інтуїція... інтимна поезія великого художника, що він не тільки знає про свою власну ватяність, але й відчуває всезагальну вату великого світу, який вичерпався, – світу, який зберіг приголомшливий «культуризм» минулих часів: віллу Адріана, замок св. Янгола, купол Санта Марія дель Фіоре, «Давида», і все-все, що його безглуздо перераховувати, тому що немає можливости перерахувати... світу, який зберіг пам'ятники і вже безсилий творити щось відповідне. В тому ж
«Римі» Фелліні з камерою ув'язується за Анною Маньяні, котра йде додому. Ну... ось вона... зустріч з геніальною акторкою... момент істини... можливість катарсису. Але посміхнувшись прямо в камеру Анна вимовляє: «Вже пізно, Федеріко, йди спати!» – і м'яко причиняє двері перед об'єктивом. Як сказав йому його власний млявий пеніс: “Che stanchezza!” («Яка втома!» або точніш: «Як я втомився...»). Велика, найбільша з усіх акторок, що колись ставали перед камерою, Маньяні не черпає у великому, але ватяному гіганті Фелліні надії на творче запліднення. І Фелліні серйозно каже про це правду. Ту саму правду, яку жартівливо промовляє і в «еротичному» малюнкові.
Мені згадується, як радянська критика організовано оголосила йому творчу кризу, коли він привіз на московський кінофестиваль «Джульєту духів». Ненаситний російський хаос, що ворушить жовнами під християнством, під ленінізмом, під соцреалізмом... під будь-якою ідеологійною шкірою, дуже точно почув різке знепруження духовної мускулатури великого італійця, якого росіяни прийняли і полюбили за «Дорогу» і «Ночі Кабірії», котрих він іще зміг вразити оргазмом «Солодкого життя». Справа полягала, звичайно ж, не в тому, що Фелліні відвернувся від «широких соціальних проблем» і втратив лють сатирика-розвінчувача «спустошености буржуазного існування».
Це все було лише евфемістичним прикриттям куди глибшої зміни, куди глибшої кризи. Залізний м’яз російського язичества відчув, що Фелліні втомився від життя, втратив здатність бунтувати. Для російського сенсу Федеріко наклав на себе руки під тим самим столом, під яким застрелився його Ґвідо Ансельмі. І здушене язичництво росіян, – цих скіфів, що вони завжди обережні й завжди тужать за вселенською розплатою, за «кривавим російським бунтом», – не пробачило Федеріко Фелліні його зламу. Російська апокаліптика не сприймає приватних повстань і особистих звільнень, як, наприклад, звільнення маленької Джульєти (Мазіни) від тиранії нікчемних примар минулого. Росіяни не розуміють особистости і не поважають особисту долю.
Це західна ментальність. Росіянам же потрібен Апокаліпсис – війна проти цілого світу, рух мас, що все затопляє, до абсолютної справедливости, до реалізації нав'язливої ідеї Шури Балаґанова – «А Козлєвичу?», до рівноправного і одночасного (не потім, а зараз!) щастя всіх Козлєвичів на світі. Тому «Репетиції оркестру», «Джінджери і Фреди», «Кораблі...», всі ці приватні історії про образу людської гідности, про тиху нікчемність – все це не могло вже задовольнити російський м’яз, російську потребу в бунті. Судячи з «еротичного» сюжету з млявим пенісом, не задовольняло це і самого Фелліні.
В «Римі» Федеріко, що знявся на тлі муссолінівських офіціозних споруд і скульптур, сповідається в любові до цього району, до цих будівель. А фашисти вміли імітувати міць. То що ж виражає це зізнання художника, – останню надію на життя... на творчий м’яз?
Чи я, Б. Лєвіт-Броун, 28. 09. 2003, помиляюся?
KINO-KOЛО (21), весна 2004
