Запитання кіновійськовикам

1. Чи не ліпше, замість брати до рук зброю під час російсько-української війни, знімати кіно – писати кіносценарії – грати кіноролі – виконувати музичні твори – підтримувати українців історичними розвідками? Чи не буде від знаного діла більше справжньої користі для людей, суспільства, держави, культури та й для самого себе?

2. Попри все, що дає цей воєнний досвід?

3. Яким має бути українське мистецтво й кіно, зокрема, після війни, за часів переможного миру?

Антон Філатов

1. Моя думка дуже суб’єктивна. Я на першій лінії уже три місяці. Кожен насамперед має робити свою справу. Військовий – це не той фах, який можна швидко і легко опанувати. Він має дуже мало спільного з иншими професіями. Моральна готовність бути тут і виконувати роботу, яку треба робити тут… Я дуже мало знаю мирних професій, які можуть до цього дорівнятися. Мало професій у мирний час можуть підготувати до такої дози неґативу, трагедій і страху. Тому переметнутися зі своєї професії, яка не пов’язана з війною, – це важке завдання. Дуже мало хто з ним справляється. За моїми особистими спостереженнями – дуже мало.

Займатися журналістикою зараз дуже важливо, тому що це допомагає у відстоюванні нашої правди. Наприклад, новини про наші успіхи на Харківщині показали світові якість нашої армії, нам почали постачати більше зброї. Якщо людина перебуває в сумніві – піти на фронт чи продовжувати займатися журналістикою – гадаю, що потрібно продовжувати займатися журналістикою. Зрештою треба просто робити те, що найкраще вмієш – таким чином ти принесеш своїй країні й людству більше користи. А все кинути й побігти вчитися стріляти, убивати, руйнувати – це не для всіх. Така моя особиста думка.

2. Воєнний досвід спершу чимало забирає. А потім, коли дуже спустошуєшся, починаєш по-новому дивитися на світ. Багато хто говорить про те, що війна змушує переоцінювати все – це так. Але переоцінка дається вже після того, як зануляються переважна більшість твоїх інтересів та бажань… Наприклад, побутові умови – усе мінімально, все незручно. Але літр води й кілька канапок на день – цього може бути достатньо. Спершу ти страждаєш – фізично та емоційно, а потім настає певне очищення, як після великого посту перед Великоднем… І коли ти повністю спустошений, то починаєш бачити те, що справді важливо. Важливо рівно дихати, вміти заспокоюватися, помічати красу там, де краси немає. Можна побачити, як сходить сонце, як співає птах, як павук плете павутиння в окопі… Неочікувано – вчишся радіти будь-яким проявам життя. Навіть тут, де все працює на руйнацію, є маленькі прояви творення – дуже маленькі, навіть поетичні – ти це вельми цінуєш і вони надзвичайно надихають.

3. Я дуже не хочу, щоб ця війна стала, умовно кажучи, точкою поділу між старим і новим кіном. Дуже не хочу, щоб українське кіно визначалося етапами «до війни» і «після війни». В історії українського кіна орієнтиром не повинна бути війна. Я хочу, щоб у нас точками відліку слугували ідеї – поява нових, важливих ідей і занепад старих, неактуальних. Теж великих і важливих, але вже не актуальних. Вважаю, що війна породить багато важливих меседжів, які розростуться до масштабу ідей. Але вони необов’язково мають бути пов’язані саме з війною. Війна – це великий стрес, вона загострює багато емоцій, почуттів, переживань – але лише загострює, а не народжує. Війна взагалі мало чого народжує. Народжують люди.

Я не хочу, щоб, як після 2014 року, з’явилася наростальна хвиля воєнного кіна. Я впевнений, що в нас дуже багато науковців, підприємців, закоханих, творчих, талановитих людей. Багато життєвої енергії… Я хочу, щоб ми вели мову не про фронтовий чи військовий героїзм, а про героїзм повсякденний – і кажу це з усією повагою до військових. Фільми мають бути про найрізноманітніших людей – нехай про касирів чи контролерів – вони теж герої, в них також є багато цікавого. Кіно має бути різнопланове.

Ахтем Сеітаблаєв

1. По-перше, дякую, що ви вважаєте, що кіно я все ж таки вмію знімати. Або ж инший варіянт відповіді: «Він так погано стріляє, що краще хай фільмує». Зрештою є в кого вчитися – поряд є друзі, в яких вчишся стрільби. Кажуть, що я непогано навчився стріляти зі стрілецької зброї. Однак людина має робити те, що вміє найкраще, хоча стаються випадки, коли відчуваєш, що маєш робити й дещо инше. Я саме так відчув і відчуваю наразі. Крім того, ми також і фільмуємо тут – це не кіно, а фіксація. Матеріяли потім перетворюються на відеофактаж злочинів російської федерації, або на короткі розповіді про людей різних соціяльних прошарків, різного віку, різних професій… Такий собі портрет небайдужих людей. Що з цього вийде, не знаю, але наразі маємо 16 терабайтів матеріялу. Обмінюємося з колеґами, працюємо в рамцях того інформаційного простору, який маємо на службі. Тобто паралельно щось із цього виростає. Співпрацюємо з «Вавилон’13»; є троє моїх колишніх студентів (вже дипломованих бакалаврів). Часом ця команда більша, часом менша. Инколи фільмуємо трьома групами паралельно в різних напрямах. З середини квітня до кінця липня я був у Миколаєві, а зараз у Києві – призначений пресофіцером бриґади. Иноді легше дістатися кінцевої мети, трохи повернувшись на початок.

2. Якщо відповідати стисло – це збагачує життєвий досвід. Якщо розгорнуто – за військовим досвідом багато чого стоїть. Насамперед люди, яких ти згадуєш, з котрими щойно познайомився чи товаришуєш багато років. Певні ситуації, певні картинки… Пам’ять – химерна річ. Вона зрештою залишає за якимись своїми алґоритмами спогади про той чи той час. За десять років, якщо залишуся серед живих, можливо, згадуватиму щось зовсім инше.

Це можливість відокремити головне від другорядного в особистому житті… Навіть не знаю, що можуть відчувати люди під постійним і дуже сильним обстрілом. Чи справді все життя промайне перед очима? Тому що, коли буває дуже страшно – а таке буває, то поруч із дуже теплими о́бразами, за якими одразу починаєш сумувати, виникає така дурня… А потім думаєш, чому в цей момент ти згадав якусь нелогічну стосовно до твого стану картинку. Це просто підкреслює, що людина і життя в екстремальних умовах одне одному можуть такі парадоксальні сценарії написати – водночас реалістичні й ґротескні. Усе це можна побачити там.

Я почав реалістичніше дивитися на деякі речі, які змінити не можеш. Воєнний досвід – це метафора. Але здебільшого – це надзвичайні та емоційні, змістовні зустрічі з великою кількістю людей. Тим паче ми в ТрО ЗСУ, тому найчастіше саме в цьому роді військ можна зустріти в одному окопі фізика-ядерника і майстра-слюсаря з ЖЕКу. Один більше схожий на «ботана», хоч все одно молодець, але все-таки, слюсар дає йому фору. Фізик-ядерник робить щось із того, що знаходить на місці й трохи з того, що привіз із собою – якусь конструкцію, схожу на кулю, а слюсар бере й запускає її немов HIMARS, бо він крім усього ще й чемпіон области з метання ядра.

Коли в підрозділах вдається поєднати те, що ти ніколи не уявив би поряд у цивільному житті – величезну кількість різних людей, професій… Якщо це економіст, то економіст на рівні представника міністерства третьої-четвертої керівної ланки. Або ж менеджер доволі великої компанії, який швидко може налагодити на місці все, що потрібно для фортифікаційних споруд.

На жаль, наскільки я розумію, не вистачає ресурсів, щоб більше хлопців та дівчат, які потрапляють на передок, мали можливість довше проходити вишкіл. Страх бадьорить, мобілізує і запобігає, але без досвіду дуже складно. Попри те, що сам понад 10 років знімаю військове кіно – і вибухи, і постріли… ніби вже все бачив, але насправді – ні.

3. Обов’язково різним. Дай Боже українському кінематографу сталого розвитку, зокрема й матеріяльного. Сподіваюся, що за час війни він не зникне й не опиниться в критичному становищі.

Так, ми маємо відрефлексувати – і найімовірніше так і буде, бо не може бути инакше – тему війни та все, що з нею пов’язане. Зрозуміло, що буде багато військових стрічок. Але я вірю, що кіно буде і різножанрове, і різне за стилем. З’являться нові режисери… Ось нещодавно була прем’єра нового фільму Антоніо Лукіча у Венеції. Це ще раз свідчить, що коли підтримувати розвиток, володіння навичками, смаком, появу дедалі більшого числа цікавих професіоналів – національна кінематографія зростатиме.

Можу провести таку паралель: зараз відбувається контрнаступ, і країни, що надають зброю, самі дивуються, як українці цю зброю майстерно використовують. Щось подібне відбувається зараз і з кіном. Але все ж таки хочеться, щоб воно мало сталу підтримку, було різноманітне, різножанрове, гуманістичне і якісне.

Щодо себе: потрібно буде спершу розібратися зі, скажімо, «творчими боргами»… Нині за моєю спиною велика дошка, 23 лютого вона була вщент заповнена мною планами на рік: які зобов’язання ми взяли, що має бути завершене, що має бути розпочате… Наступного дня годині об одинадцятій я підійшов до цієї дошки й усе стер. Тобто спершу треба буде закінчити почате. Є і комедія в планах – такий собі омаж «Пропалій грамоті», перенесений на сьогодення. За тиждень до 24 лютого мені ідея цього фільму видавалася занадто фантастичною, але згодом я побачив, що це може бути: і банкою огірків збивати коптери, і тракторами тягнути танки, і взагалі «мочити» нечисть усіма засобами… Хіба це можна було уявити? Я взагалі не уявляв, що ця війна може розпочатися. Але разом з тим на тлі війни стільки життя пробивається в абсолютно різних жанрах, майже як у Роберто Беніньї в «Житті прекрасному».

Валерій Пузік

1. Так склалося, що я не можу і, мабуть, не хочу бути спостерігачем. ЗСУ – це свідомий вибір, так само як і Добровольчий український корпус у 2015-му.

Перебуваючи в лавах Збройних сил України, наразі я продовжую писати малу прозу та поезію. Зрозуміло, що написати щось велике, наприклад роман, може елементарно не вистачити часу або просто можливости, але все ж... наприкінці весни закінчив кіноповість «Зима, Кабан, Груднева 19», то легка новорічна історія для дітей. Нещодавно здав у видавництво книжку «З любов’ю – тато!». Це збірка новел та листів синові з фронту. Книжка водночас тяжіє до фронтових нотаток. «З любов’ю – тато!» має вийти наприкінці цього року. Обкладинка мені дуже подобається.

Хоч де я був і хоч чим займався – я пишу.

Цього року знову повернувся до живопису. Малюю на кришках ящиків від боєкомплектів.

Спочатку малював на фанерних вставках з ящиків від автоматів Калашникова, нині – це піддони від снарядів до гавбиці.

Вірю, що вдасться зняти кіно. І наразі ми накопичуємо матеріял. Рано чи пізно він стане фільмом. Питання тільки: коли та з яким фіналом. Хоча фінал один – перемога над росією.

Загалом, війна диктує свої теми, і з ними треба працювати. Так виходить, що я працюю з середини. Описую в текстах внутрішню кухню, психологію, людей.

Література тих, хто був на війні, і тих, хто писав про війну, дуже сильно відрізняється, й це видно з першого рядка. Якщо вмієш працювати з текстом, виходять пристойні речі, якщо ж ні... то ні. Тут також й справа в оптиці автора.

Документальне кіно потрібне тут і зараз, і професіонали повинні фіксувати нашу реальність вже. Що вони мірою своїх можливостей і роблять. Було б непогано, щоби Держкіно належним чином фінансувало галузь під час війни. Це важливо. Це наша історична пам’ять. Документалісти – наші основні медії, і їхня місія – розповідати світу про російсько-українську війну. Їхня місія – задокументувати все.

2. Розуміння, що ти можеш працювати в будь-яких умовах.

З одного боку – це шанс зрозуміти, хто ти є насправді. Пізнати можливості свого тіла, скажімо так: на максималках. Збагнути, наскільки сильна твоя психіка.

Війна може загартувати характер, а може остаточно зламати в прямому і переносному сенсі. Вона розставляє все на свої місця.

Воєнний досвід ще цінний тим, що дисципліна, порядок, планування, цілі – все працює на перемогу. Можна програти бій, але виграти війну. Важливо тримати удар. Повага, честь, гідність – базові речі. На них тримається все.

3. Сталої формули в мене немає. Вільним. Якісним. Без обмежень.

Владислав Красінський

1. Це рішення кожен ухвалює насамперед для себе. Я дуже проти стигматизації: «Чому ти не в армії, коли в країні війна?» – бо військо не всім підходить і не всі підходять війську. Слава Богу, ми живемо в адекватній країні, і за винятком нечастих випадків, які ставались здебільшого на початку великої війни, ніхто не силує тебе робити те, що ти не можеш, не вмієш і чого не хочеш вчитися.

Инша справа, що багато хто сам питає себе умовно кожного ранку: «Що я роблю? Чи цього достатньо?» У цей момент ти зважуєш усі можливі арґументи та ухвалюєш рішення, де ти наразі будеш кориснішим для держави, суспільства та себе зрештою. Часом все вирішує випадок. Ти можеш просто прийти у військкомат, оновити свої облікові дані та отримати повістку. Тут уже спрацьовує правило: «Роби, що маєш, і що буде, те й буде».

Журналістика та кіно – це, безумовно, надважливо, особливо під час війни. І я щасливий від усвідомлення, що у цих професіях, попри великий «відплив кадрів» до Сил оборони, залишається величезна кількість крутих спеціялістів, які своєю роботою надихають, у тому числі й тих, хто тимчасово змушений взятися до зброї. Це правильна синергія зрілого суспільства, коли кожен обирає свою роль і робить те, що має.

Для мене особисто трагічним, але яскравим і, напевно, вирішальним чинником, який знівелював внутрішню дискусію: «Чи може журналіст взяти до рук зброю під час війни у своїй країні», – стала загибель на полі бою одного із найкрутіших колеґ, кого я коли-небудь знав, – Сашка Махова.

2. Воєнний досвід – це окрема тема, на яку можна багато говорити. Військовий же досвід насамперед вчить терпіння. Ти маєш навчитися довго чекати, у різних ситуаціях. І звикнути до того, що на деякий невизначений час, власне, вже не належиш собі. Маєш також навчитися, якщо ще не вмів, вибудовувати довірливі стосунки із тими, хто тебе оточує. Бо це у мирному житті концепт «вовк-одинак» ще якось життєздатний, під час війни – ні.

Взагалі це дуже крутий досвід. Я завжди дуже любив книжки та кіно через можливість «прожити багато маленьких життів». Тепер в мене є можливість зробити це й у житті реальному. Зокрема, багато чого переоцінивши, скориґувавши власні пріоритети й профільтрувавши своє оточення. Не виключено, що я зможу перетворити цей досвід після переосмислення у якусь з артистичних форм. Напевно, вперше після 24 лютого, коли потрапив до армії, я видихнув і «відколупався» сам від себе – це, напевно, поки найбільша зміна, яка дуже позитивно, хоч як це дивно звучить, вплинула на моє життя. Принаймні на цей момент.

3. Мені дуже подобається, який поштовх, хоч і шкода, що за таких умов, отримало українське мистецтво. Ну, на кшталт: люди у бомбосховищах, під обстрілами, без фінансування або з дуже обмеженими ресурсами роблять просто неймовірні речі у дуже стислі терміни. Напевно, це теж вимога часу, коли таке відбувається довкола тебе, коли, сорі за патос, ти не знаєш, чи прокинешся наступного дня, то «екзистенційні кризи» відходять на другий план, і з’являється потужний ресурс зробити найкраще, на що здатен – просто тут і зараз.

Єдине, що трохи дратує: що далі війна територіяльно, то частіше прокидаються не найкращі наші риси. До прикладу, мене дуже збентежив останній срач за ґрант від Netflix’а. Загалом, я не давав би ніяких порад чи побажань, яким має бути кіно та инші форми мистецтва. Артисти, у широкому розумінні цього слова, самі краще знають, як вони можуть відрефлексувати нинішні події та у якій формі їх подати. Єдине, що хотілося б побажати усім колеґам: не відкладати свої ідеї та їхню реалізацію на потім та позбутися думки, якщо вона у когось ще є, що це «не на часі». Бо, камон, коли, як не зараз, почати жити найкраще зі своїх можливих життів?

Володимир Яценко

1. Ні. Як можна знімати кіно, якщо ви не берете участи у найголовнішому, що відбувається зараз у країні? Для мене це взагалі незрозуміло. Особисто я просто не мав права далі займатися кіном. Уявляю, що я сидів би десь (за кордоном)… Я просто не зміг би цього робити. Крім того, в мене народився син, я не хотів би, щоб він запитав мене років за 10: «Тату, а де ти був у 2022 році після 24 лютого?» Я хотів би, щоб у мене була відповідь, яка мене влаштує. Звісно, це дуже егоїстичні мотиви, але менше з тим. Та насамперед – це історичний шанс, адже просто перед нашими очима народжується справжня українська нація, коли утворюються горизонтальні зв’язки між людьми, які не могли б перетнутися за инших обставин. А зараз усі вимушені спілкуватися, підтримувати, рятувати одне одного. Це неймовірно!  

За моїми відчуттями, більшість представників кіногалузі, які взяли до рук зброю, – це все ж таки актори, хоч як дивно це сприймається. Акторові взяти до рук зборю і сказати: «Окей, тепер я військовий», – мабуть, простіше, ніж для инших людей. А на другому місці – сценаристи. Для них це також фантастичний новий досвід. Вони мають розуміти сенси, за які воює країна, і які сенси після перемоги вони будуть висловлювати у фільмах. А на третьому місці – техперсонал. Хоча я вважав, що їх буде більше, бо ж дуже багато крутих маскулінних освітлювачів і всіх инших було на наших знімальних майданчиках, але більшість з них кудись поділися, відразу, як почалося. На передостанньому місці – режисери, і на останньому – продюсери.

У нас була фантастичний переклик в чатику рекламних продакшенів, до якого входило близько 20 учасників, і після 24 лютого в Україні лишилося буквально дві чи три компанії – геть усі втекли, більшість так і не повернулися. Я не моралізую – коли на кону власне життя, потрібно самому вирішувати. Але все ж таки, це можливість побачити людей з неочікуваного боку. Це дуже-дуже цікаво.

Зараз ми працюємо з Пілунським та Грузіновим, з якими я в кіні взагалі не співпрацював. Тепер ми з Грузіновим – в одному підрозділі, з Пілунським намагаємося вибудувати певну співпрацю в аеророзвідці. Ось така цікава кооперація людей, які раніше не перетиналися.

Треба вирішити, про що розмовляти після перемоги. Для мене одна з найголовніших речей – це наш історичний шанс позбутися віктимности, що завше нас переслідувала. Одні нас катували, другі дратували, треті вбивали, четверті голодом морили… Ми завше були в позиції жертви й готові бути в позиції жертви – це мене надзвичайно дратувало. Тому нині, коли ми вчимося казати «ні», навіть дуже добрим дядькам з Вашинґтона чи Берліна, коли ми вчимося давати відсіч росіянам – це зовсім инша ситуація. Крім того, я вважаю, ми багато чого змінимо і в Європі, бо наші люди дуже відрізняються від більшости європейців. Українці дуже проактивні, дуже лабільні щодо правил – це може бути й позитивом, і неґативом, залежно від ситуації, – дуже добре адаптуються до обставин. Проте в українців є певне осердя – принципи, за які ми готові вбивати та вмирати, чого європейці вже давно не вміють.

2. Певне розуміння себе.

На війні завше страшно, але хтось влучно сказав: «Більшість часу ти контролюєш страх, але в якісь моменти страх контролює тебе», – ось ці досвіди, власне, і є найцікавішими.

Загалом, це зовсім инакший світ. Мене вразило, наскільки швидко людина адаптується. Тобто, якщо раніше міг шокувати вигляд трупів десь в автотрощі, то тут бачиш, як собаки їдять трупи, і думаєш: «Ну, окей…» Тому, коли кажуть: «Ох, ці тупі мобілізовані росіяни – вони ж нічого не можуть», – ні, вони швидко навчаться, якщо захочуть вижити. Тому я й написав доволі жорсткий пост на фейсбуці: «Друзі, готуйтеся, бо так просто не буде». Не буде якихось мітичних ЗСУ, які всіх врятують. Це так не працює. Ще будуть хвилі мобілізації, можливо, і не одна. Мій персональний прогноз – війна триватиме не менше, ніж рік. Потрібно вчитися жити в зовсім инших умовах. Як для кінематографіста, для мене це теж дуже цікаво. Скажімо, до війни в мене були амбіції робити не лише фільми з яскраво вираженою мистецькою позицією, таких, як фільми Валентина Васяновича чи Нарімана Алієва, мені також хотілося розповідати наші історії, але які були б цікаві, сказати б, пересічному європейському глядачеві – як фільми Антоніо Лукіча, Ірини Цілик, майбутній фільм Павла Острікова… Ну, ось данський фільм «Ще по одній» номінується на «Оскара», а чим ми гірші, щоби зафільмувати щось подібне? Ба більше, якби ми знімали фільм про вчителів фізкультури, як трішки пиячать, це було б значно цікавіше. Але ми не вміємо поки що з цим працювати – ані з фестивалями, ані з великими медіями, ані з великим бізнесом. Це видно з результатів продажу на наші фільми: ніхто не заробляє мільйонів доларів, навіть сотень тисяч не заробляють. Ясна річ, європейці та американці б’ються за власний ринок, ніхто нас там особливо не чекає. Нам потрібно виборювати місце на тому ринку.

Власне, ми з Антоніо Лукічем розробляємо ідею фільму (можливо, англомовного) про українців як дуже незручних людей для Європи, як про представників ані третього, ані першого світу. Українці десь посередині, але з амбіціями на перший світ і часом із поведінкою третього. Ось, наші біженці в Європі – вони кажуть, що вони просто гості. Так, їм потрібна допомога, але вони можуть і працювати, і інтеґруватися в європейські суспільства – і, як гадаю, це змінить Європу. Це буде цікаво.

Якщо констатувати смерть державної підтримки кіна в Україні, – це погано, але і добре, – бо це автоматично штурхне наших кінематографістів… Так, система підтримки в нас була фантастична, попри всі скандали, мало хто давав стільки грошей на кіновиробництво, як Україна, особливо якщо порівнювати ВВП на душу населення. Але наразі ми маємо виборювати місце на великих VOD-платформах, тому що копродукційна модель нині не працюватиме – європейці просто так не фінансуватимуть українських фільмів.

3. Воно має бути не віктимним. Воно не має бути все про війну. Щось може бути про війну, і це нормально, але я, наприклад, не дуже хочу стрибати в цю воду. Щоб сказати щось справді важливе, потрібні час і відстань.

Буде більша кількість історій про європейський досвід українців – і це класно, тому що це нас культурно інтеґрує. Раніше для того, щоб у сценарії поєднати українців і європейців, мав бути якийсь неймовірний привід, надзвичайний. А сьогодні – це звичайна річ. Українців багато в Європі, у них своє життя, вони пристосовуються до життя в инших країнах – тут є і комічні, і трагічні моменти. Буде більше фільмів про українців як про європейську спільноту.

Тарас Антипович

1. Звісно, ми всі хотіли б робити справу, яку любимо, – у моєму випадку: писати прозу, сценарії фільмів і серіялів. Я довго шукав себе в мирному житті. Стрибав із професії в професію. І нарешті знайшов. Але війна ламає й творчі плани, не лише економічні чи політичні. Я ще з початку цього року бачив, як кінопроєкти, в які я був залучений, стають на павзу. Культура теж ішла в анабіоз на тлі евакуації іноземних посольств. З початком повномасштабної війни ми з сім’єю виїхали із загроженого Києва у західний реґіон. Насправді я весь час відчував, що моя дорога лежить до військкомату. То було, як і з Майданом. Просто знаєш, що мусиш бути в цьому потоці подій. Хоча і неготовий до цього абсолютно. Війна – максимально абсурдне явище, яке здоровій психіці складно осягнути. Але частина нашого суспільства мусить віддати їй свої сили, щоб країну не зруйнували. Зрештою військкомат – непоганий роботодавець для тих, хто в мирному житті себе не знайшов або раптово втратив перспективи.

Я аж ніяк не засуджую тих, хто тримається за своє робоче місце, якщо він чесно платить податки, на які утримується, в тому числі й армія. Без живої економіки, як і без війська, Україна не переможе. А ще не підтримую протиставлення «козаків» і «свинопасів», бо знаю, скільки свинини за місяць з’їдає мій взвод. Хтось мусить брати в руки зброю, а хтось – годувати солдата, шити йому форму і взуття, робити лікувальний масаж спини, підірваної бронежилетом, співати свої музичні гіти на передку. Усе це – робота на перемогу.

Ми підходимо до сакраментального запитання: «Чи можлива і чи важлива культура в часі війни?» Моя відповідь: так. Бо я бачу, як мої побратими читають книжки, у години відпочинку дивляться на телефоні фільми. Культурні потреби ніхто не скасовував. Крім того, культура – це і є той метаболізм, який засвоює історію, фіксує, перетравлює, осмислює її.

Іще під час навчань на полігоні у нас були культурні заходи з переглядом українських кінострічок. В один із днів моєму підрозділу показували фільм «Чорний ворон». Ніхто і не підозрював, що я, котрий тут служить, є його сценаристом. Мені було важливо, що солдати позитивно сприйняли фільм, хоч він і не ідеальний. Провели паралелі між подіями столітньої давнини й сучасними.

Історичний серіял «І будуть люди», над яким ми працювали, теж отримав друге дихання. Його нещодавно повторювали на «СТБ». Глядачі розуміють: ворог той самий, що й століття тому, підліше нікуди; знищити нас неможливо, бо нас не знищило навіть XX століття; перемогти можна шляхом тотального опору на фронті й у тилу; українські поразки проростають із міжусобиць і зрад, яких цього разу треба уникнути. Усі ці сенси сучасне українське кіно доносить цілком переконливо.

Зрештою культура, помножена на волонтерство, дає колосальні результати. Подивіться, скільки автомобілів купили для війська письменники Сергій Жадан, Андрій Любка та инші. Концерти українських гуртів теж дають величезну допомогу армії.

Напевно, найбільш комфортно для мене зараз було б продовжувати роботу сценариста, платити податки як ФОП і волонтерити для армії. Але моя доля потекла иншим річищем. Їй видніше.

2. Уже пів року я служу в Національній ґвардії України. Нині на північному напрямку, де немає бойових дій, але також є гостра потреба «тримати периметр», охороняти стратеґічні об’єкти.

Мобілізованих готують доволі ретельно. Нас навчали стрільби з різних типів зброї, тактики бою, тактичної медицини, будівництва й облаштування бліндажів, роботи на блокпостах, штурму окопів і будівель. І не тільки. Ми власноруч будуємо бліндажі, в яких живемо, і вогневі позиції для оборони. Усе під ключ, так би мовити. Але мова не лише про практичні навички.

Важливіше те глибинне розуміння, яке тут прийшло. Попри аґресію, яка завжди є у війську і спрямована як назовні – на ворога, так і всередину – на своїх, армія – це теж про любов до ближнього. Хоч би тому, що взаємозалежність тут максимальна. Ми одне одного годуємо, стрижемо, змінюємо на постах, иноді чистимо один одному автомати, витягуємо кліщів, позичаємо одяг. І в разі потреби маємо прикривати вогнем і гоїти рани. Тут невигідно не любити ближнього.

Тут розумієш, що по-справжньому необхідних речей є небагато. У 50-літровий наплічник вони вміщаються. З ним можна йти на війну, мандрувати, жити день у день. 50-літровий обсяг майна. Його достатньо. І навіть ним треба легко жертвувати під час небезпеки.

Тут зникають комплекси й умовності. Ми розчиняємося в колективному існуванні. Виконання завдань безпосередньо залежить від злагодженості дій, відчуття одне одного. Цікавий досвід для мене, який донедавна вів лише «індивідуальну мистецьку діяльність» (головний КВЕД мого ФОПа).

Перший місяць у війську я задихався від засилля матюків навколо. Я не звик до такої концентрації. Потім слух призвичаївся. Тепер я розумію, що мова армії, якщо не зважати на обсценну складову, дуже кінематографічна, бо конфліктна. Тут не ведуть розмов, а саме сперечаються. Безупинно підколюють один одного. Иноді жорстко, иноді дуже дотепно. Навіть подяка кухареві за смачний обід звучить так: «Смачно, як у столовій». Відразу виникає асоціяція з радянською столовкою, де тобі могли навалити тарганів у тарілку.

Сержант не може просто так взяти й відповісти на запитання солдата: «Що сьогодні робимо?» Він у відповідь кидає: «Під себе!»

Так і живемо. Щось із почутого колись увійде в черговий сценарій. Типажі тут також яскраві, варті екранного часу. Переважно у підрозділі служать розумні, хоча й без вищої освіти, люди з сіл. Кмітливі, з гумором і почуттям власної гідности. Якби до цього додати ще й освіту, це були б круті менеджери, стартапери, блоґери, винахідники, ефективні лідери. А може, це й зайве для служби у війську. Головне, що в них є та свята ненависть до росії, на яку вона заслуговує.

У кожному разі, я їх люблю такими, як вони є. Вони можуть кпити один з одного, але за потреби подарують свої улюблені штани. Це – надійні люди.

3. Напевно, можна очікувати, що в нашому мистецтві й, зокрема, в кіні стане більше правди. Я маю на увазі не лише піднесення документалістики, яка виростає на ґрунті вирішальних історичних подій. Не лише правдивість екранного екшену, яку забезпечать усі ті, хто живе в режимі екшену воєнного. Не лише зникнення мазохістської політкоректности щодо воріженьків.

Я сподіваюся на правдивість самих драматичних історій, які щодня породжує наша ситуація і які потребуватимуть відбиття. Не вважаю, що наше мистецтво переосмислюватиме лише всенародну траґедію. Є багато світлих сенсів, які варто доносити. Наприклад, не відкладай життя на потім. Радій тому, що маєш. Не нарікай на життя, бо зрештою воно завжди має куди погіршуватись. Люби своїх людей. Цінуй свободу, а не достаток. Усі, хто потрапляє в армію, розуміють, що головний дефіцит тут – саме свобода дій.

Нам буде що сказати всьому світові. Людство увійшло в нестабільний період. На перший план виходить адаптивність, уміння пристосовуватися до мінливих реалій. Українці ніколи не жили стабільно. Тому ми адаптивні з моменту народження. І за нами майбутнє.

Юрій Грузінов

1. Провокативне запитання. Можливо, але можна не встигнути…

Фільмувати можна – це потрібно робити, і ми це робили. Але настав той час, коли знімання не найважливіші. Ми вже не перші, не другі й навіть не п’яті у новинних стрічках. Ми вже десяті. Тому що люди до війни звикають. Показувати людям цей жах – це ні до чого не призводить. Був час, коли призводило – з Ірпенем, коли ми показали, що насправді коїться. Це мало дуже велике значення. Наразі – більше фільмів, менше фільмів – усі вони будуть плюс-мінус однакові – ось є герой, він, даруйте, ї**шить русню. Або когось рятує, або допомагає… Але в принципі чогось наднового, неочікуваного вже не буде. Якщо не буде ядерного вибуху. Хоча у зв’язку з ситуацією на Запорізькій АЕС він уже очікуваний.

2. По-перше, ти починаєш значно краще розуміти людей, які воюють пліч-о-пліч з тобою. Потім це буде цікаво відрефлексувати в майбутніх фільмах. По-друге, ти перестаєш жити у своїй інформаційній бульбашці. Ти розумієш, як насправді працює ця система – не так, як ти собі на дивані вигадав. Бо коли сидиш на дивані, то думаєш: «То можна ж було зробити отак!» А коли ти з хлопцями в полі чи на підготовці, то розумієш, чому не можна було «отак» – робиться, як робиться, нехай і не найкращим чином. Ти отримуєш власне розуміння процесів, які відбуваються. По-третє, це просто дуже цікаво. Я все життя від армії відмазувався, а наразі є така можливість – то чом би й ні. По-четверте, в країні нині така ситуація, коли особисто для мене немає иншої можливости існувати. Неважливо, чи я з творчої професії, чи ні. Важливо, що в мене є руки, ноги і я маю робити щось корисне. Я можу фільмувати – що я і роблю, але паралельно я можу служити в армії – що я також роблю. Нічого поганого чи несподіваного я в цьому не бачу.

 3. Про що завгодно, але не про війну. Дуже не хотілося б, щоб з’явився мільйон не дуже хороших фільмів про війну. Відрефлексувати, зрозуміти та спробувати викласти це все мовою мистецтва одномоментно не вийде. Дуже не хочеться надмірного патріотизму та «вишиванства» у фільмах про війну. Зрештою не мине ще достатньо часу, щоб зафіксувати все, як належить. Не знаю, скільки часу має минути, але багато. Якщо воєнні фільми створюватимуть безпосередні учасники бойових дій, то вони просто викладатимуть своє бачення, не осмислюючи його. До прикладу, якби мені зараз запропонувати фільмувати про Ірпінь, я зафільмував би те, що сам побачив. Але це буде мій емоційний стан, який я вкладу в зображення. Як на мене, це буде спроба повторити документальне кіно, що вже і так зафільмоване. Нічого цікавого з цього не вийде. Мені видається, що фільмувати мають або наступні покоління, або люди, які спостерігають за сучасними подіями з боку. Ось такий погляд цікавий. Будь-хто з нас, якби робив кіно про цю війну, вкладав би очікувані посили: «Путін – х***о», «Україна понад усе», «Хороший росіянин – мертвий росіянин», «Русскій воєнний корабль, іди на***». 

Цікава штука: на початку аґресії, ми з дружиною робили колекцію такого собі «електронного арту». Вона була побудована на картині «Крик» Едварда Мунка і нікого не зачепила, окрім українців. Бо це – ця війна – стосується лише нас. Для всіх инших – просто черговий із низки конфліктів. Яким для нас був конфлікт у Грузії або Чечні, чи навіть у Сирії. Так, жахливо, але ж не настільки вже й жахливо. Втім, ніколи не знаєш, чим це все закінчиться… От я сьогодні спілкувався із французом, який тут займається медициною. Виявилося, що він мій сусід, говорить російською, якийсь час жив у Росії. Він сказав, що для нього Росія тепер – це Німеччина 1920-х. І він не перший, від кого я це чую. Це свідчить про те, що ми тільки на початку. Тому наразі бігти фільмувати якесь кіно про те, що ще не закінчилося чи навіть ще й не починалося, було б дивно і, як на мене, не цікаво. А якщо воно не цікаве для мене, то чому має бути цікавим для мого глядача?!