Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info
Цьогоріч святкуємо ювілейний Міжнародний день кіно. 125 років тому, 28 грудня 1895 року у підвалі паризького “Ґранд-кафе” на бульварі Капуцинок відбувся перший публічний показ десяти фільмів братів Люм’єрів.
Непомітно минули роки та століття, і нарешті вщухли колись бурхливі суперечки, чим є кіно – розвагою чи мистецтвом. Мало хто заперечить, що кіно та й найважливіші події світової кіноіндустрії сприймаються, як свято.
Щороку трансляція церемонії вручення нагород “Оскар” традиційно збирає велелюдну аудиторію біля екранів та моніторів. Поважні кінофоруми в Канні, Венеції чи Берліні також у центрі уваги ЗМІ та шанувальників кінематографа, як і національні фестивалі.
Для багатьох кіно – це білозубі усмішки зірок, смокінґи та розкішні вечерні жіночі вбрання, червоні килимові доріжки, увага преси, натовпи фанів, які мріють отримати автограф чи зробити селфі зі своїми кумирами. Це блиск, розкіш, великі гроші, а насамперед – успіх і слава. Водночас заздрощі, бажання бути схожими, прагнення так само досягти успіху та здобути всенародну любов.
Проте кіно означає ще й важку роботу, здебільшого в неідеальних та навіть екстремальних умовах; ризики, страх не вкластися у терміни чи вийти за рамки бюджету, сумніви, чи стане фільм комерційно успішним, та чи не найважливіше – як він вплине на майбутнє.
Уся історія світового кіно – це не лише успіхи, це також зруйновані кар’єри та долі митців, фактично безальтернативна необхідність знову і знову максимально викладатися, аби наступний фільм став хоча б не менш успішним, ніж попередній, здобув увагу глядачів та критиків. Кіно – це життя акторів та актрис, які після значного успіху стають заручниками вже створених ними екранних образів, бо надалі вже ні режисери, ні продюсери, ні глядачі не здатні побачити їх в іншому амплуа.
Без перебільшення, кіно – це піт та кров, а ще – це мрії, які не справдилися, задуми, які не втілилися, спричинені цим депресії та неврози, що стають причиною розпаду родин і доволі часто призводять навіть до передчасної смерти. Кіно – це трагічні біографії його піонерів та класиків, стрічки яких не були сприйняті та визнані за їхнього життя, а лише через багато років після смерти.
У день народження кіно хочеться згадати про діячів індустрії, яким випало жити та працювати у тоталітарних суспільствах. Вистояти, витримати аж надто прискіпливу увагу та тиск цензури, яка калічила картини, спотворюючи задуми до невпізнання. Пережити знищені, як раніше казали – “змиті” на срібло неґативи стрічок чи покладені “на полиці” фільми без надії, що вони колись дійдуть до глядача. Варто згадати тих, кого засудили та відправили за ґрати через переконання та мистецьке бачення, змусили до еміґрації. Врешті, згадати тих, кого вбили тоталітарні системи, знищили їхній доробок, навіть намагалися стерти пам’ять про них.
Олександр Довженко знімає фільм «Іван», 1931
Хочеться подякувати людям усіх професій, адже у процесі створення фільму, крім сценаристів, продюсерів, режисерів та акторів, бере участь багато інших людей, прізвища яких є у фінальних титрах кожної картини. Без їхньої праці, їхнього внеску ці стрічки не могли б постати.
За останні роки в кінематографі відбулися великі зміни, пов’язані з технологічною революцією – приходом в індустрію цифрових форматів. Наслідки цих зрушень та змін ще не цілком усвідомлені, бо процес триває.
Кількість стрічок, які виробляються щороку, зростає шаленими темпами. Змінюються і способи “доставлення” кінопродукції до глядача. Схоже на те, що традиційний формат перегляду фільмів у кінозалі поступово вмирає, хоча, звичайно, щодо цього є різні думки. На кіновиробництво та прокат відчутно вплинула пандемія та карантинні обмеження.
Нині здається, що довжелезні черги до кінотеатрів, у яких моє покоління простояло не одну годину, стали чимось на кшталт фольклорних історій, хоча минуло всього кілька десятків років. Натомість з’явилися стрімінґові сервіси, онлайнплатформи, нові формати інтернетканалів, які просто на очах із прокатних компаній перетворилися на потужних виробників кінопродукції. Молодь воліє дивитися фільми вже навіть не на моніторах комп’ютерів, а на екранах планшетів та смартфонів, які дозволяють перегляди кіно майже будь-де: у громадському транспорті, в парку тощо.
Ще не так давно у ЗМІ можна було знайти список на кшталт “200 фільмів класики кіно, які ви маєте переглянути за життя”, але з кожним роком, як і з кожним новим ювілеєм кінематографа, такий список виглядає нереальним.
Прізвища режисерів, які для мого покоління звучали як пароль, аби тебе сприймали за освічену людину чи бодай за того, “хто в курсі справи”, нині згадають хіба кінознавці чи затяті синефіли. З новими часами й новими можливостями прийшли нові зірки, нові кумири, нові орієнтири.
«Людина, що вбила Дона Кіхота», нереалізований фільм Тері Ґільяма, 2002
Створення кіно вже не сприймається справою “посвячених” чи “втаємничених”. Зараз фільм може зняти майже кожний, варто лише придбати порівняно недорогі камери, а часом вистачає навіть мобільного телефона – і ось власний фільм уже готовий.
За новими й, здається, безмежними можливостями губиться головне: кіно – це не лише технологія, хоч від неї залежить багато, бо кіно народилося із технології. Головне у кіно – творення екранних образів – саме це визначає його цінність як мистецтва. Художній образ не створити лише натисканням на кнопку знімального апарата (чи якогось іншого сучасного дивайса). Художній образ народжується зі знань, здатности бачити, чути, відчувати; з уміння потім утілити це на екрані, з важкої та часто невдячної праці, а ще – із процесів, які здавна означають банальним словосполученням “муки творчости”. Все це і створює той феномен, який звикли називати “магією кіно” – те, за що фільми й люблять.
Проте незмінним завжди є одне – на целулоїдних кіноплівках чи в сучасних цифрових форматах залишаються зафільмовані миті життя, люди, події, і все це – відбиток часу, зафіксована пам’ять, унікальні свідчення епохи. Британський режисер і живий класик Тері Ґільям дуже точно назвав кіно “машиною часу”.
Страхи про те, що кіно помре, звичайно, нікуди не подінуться. Чи справдяться найсумніші пророцтва – покаже майбутнє. Цілком імовірно, на кінематограф, який усе ще лишається молодим мистецтвом, чекають подальші зміни й трансформації. Навряд чи людство відмовиться від “великої ілюзії”, адже вона так подібна до життя, хоч насправді не є реальністю.
Лені Ріфеншталь знімає фільм «Олімпія», 1936
У будь-якому випадку хочеться сподіватися: поки будуть люди, яким цікаво дивитися кіно та співпереживати екранні історії, доти неодмінно з’являтимуться митці, які мають бажання, потребу, терпіння та вміння ці історії розповідати.