Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info

На початку 1980-х, за часів мого навчання на кінофакультеті Київського театрального інституту, на лекціях з історії кіно про режисера Миколу Шпиковського згадували хіба як про співавтора короткометражної комедії Всеволода Пудовкіна “Шахова лихоманка” (1923). Ім’я Миколи Шпиковського, забутого класика українського кіноавангарду, повернулося до глядачів із першими показами копії його забороненої стрічки “Шкурник” (1929 р.), яку віднайшов та реставрував Національний центр Довженка, а згодом – і реставрованої версії картини “Хліб”, прем’єра якої відбулася на відкритті фестивалю сучасного мистецтва “Гогольfest” 13 вересня 2013 року. Музичний супровід до картини на замовлення Довженко-Центру написало білоруське інструментальне тріо Port Mone.

Для мене “Хліб” став сенсацією, справжнім відкриттям ще одного шедевру, знятого на Київській кіностудії ВУФКУ. У картині Шпиковського вражало все, починаючи з першого кадру в експозиції. На екрані бачимо спину головного героя та ще й на загальному плані. Шинель, мішок із речами за спиною, казан для їжі. Фільм починається не з події, а фактично з паузи: солдат, який повернувся додому, ніяк не наважується переступити поріг рідної хати. Такий початок був би цілком можливий у якійсь стрічці “французької нової хвилі” початку 1960-х, але його зняли за три десятиліття до того.

• Повністю статтю читайте на СМ у розділі ІСТОРІЯ тут >>>