Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com

Чи звертали ви увагу на такий парадоксальний факт: в 1920-ті роки Ялтинська кінофабрика підпорядковувалася Україні, хоча Крим тоді перебував у складі Росії? Так, вона мала офіційний статус  Другої держкінофабрики ВУФКУ. А ВУФКУ – це Всеукраїнське фотокіноуправління, відповідник сучасного Держкіно України.

Ця заплутана історія почалася в березні 1922-го. У розпорядження щойно створеного ВУФКУ потрапили знімальні майданчики в Одесі та Києві – націоналізовані приватні кіностудії. Потужності їхні були невеликі, тож фотокіноуправління зацікавилося розташованими в Ялті колишніми ательє Йосифа Єрмольєва й Олександра Ханжонкова. 13 травня того ж року уклали з Кримнаркомосом (Кримським народним комісаріатом освіти) договір оренди до 31 грудня 1925-го.

Окрім того, фотокіноуправління дістало монополію на кінопрокат у Криму. Тобто російські фільми могли потрапити на кримські екрани тільки тоді, коли їх закупить Україна. ВУФКУ мало відраховувати на користь Кримнаркомосу 10% валового прибутку з виробництва і 15% від прокату.

Орендовані павільйони об’єднали у “2-гу Держкінофабрику ВУФКУ” – її офіційне відкриття відбулося 13 вересня 1922-го. Директором призначили голову Київського окружного кінофотокомітету Георгія Тасіна. Коли із Москви на лікування приїхав досвідчений кінорежисер Володимир Гардін, Тасін запропонував йому поставити кілька стрічок. Той встиг до кінця року зробити два фільми – “Остання ставка містера Енніока” і “Привид блукає Європою”. Наступного року на кінофабриці працювали, крім Гардіна, режисери Микола Салтиков, Ольга Преображенська та інші.

Але 1923-го Кримнаркомос розірвав контракт – отримав вигіднішу пропозицію. Новим орендарем стало приватне московське кінотовариство “Єлін, Задорожний і К^о”, яке анонсувало грандіозні плани зйомок у Криму. Навіть розпочало виробництво трьох фільмів. Але за пів року фірма лопнула: Задорожного заслали до Сибіру, а доля Єліна невідома.

• Повністю статтю читайте на СМ у розділі ІСТОРІЯ тут >>>