Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Дорослішання у французькому кіні зазвичай показане через бунт молодої людини проти суспільних правил. Такий бунт чи не вперше кінематографічно виразно показав класик французького кіна Жан Віґо у фільмі «Нуль за поведінку», що, власне, і започаткував цикл відповідних картин.
Стрічка Віґо оповідає про гурт школярів, який одного дня відмовився слідувати правилам і зчинив бунт проти шкільної адміністрації.
І в цій історії має значення не стільки сам зміст непокори, скільки його надмірна, ґротескова форма, яка творить певне універсальне видовище про молодечу енергію, котру годі вгамувати звичайними педагогічними засобами. І самі педагоги в цьому фільмі – радше своєрідні вертепні маски, ніж реальні шкільні вчителі того часу.
І все ж, не зважаючи на свою кінематографічну умовність, фільм «Нуль за поведінку» був заборонений французького цензурою на кілька десятиліть. І це також стало своєрідною традицією, яка продовжилася в майбутньому. Французькі фільми про дорослішання у себе на батьківщині завжди викликали небайдужу реакцію.
Відповідне сталося і зі стрічкою Франсуа Трюффо «400 ударів», яка свого часу стала сенсаційною і прославила молодого режисера. Це також картина про дорослішання через бунт, проте процес подано вже у конкретних історичних обставинах, реалістично, сказати б, без екстремістської образности, проте з пильною увагою до підліткових переживань. Головний герой цього фільму, Антуан Дуанель, стане персонажем ще не однієї картини Трюффо, і разом вони пройдуть певний життєвий цикл, у якому процес дорослішання затягнеться надовго.
«400 ударів» увійшли до історії кінематографа своїм фіналом – утечею Дуанеля з інтернату, яка на екрані триває безпрецедентно довго. У цьому епізоді режисер торить певний пролог – і до наступних своїх картин про цього героя, і до певних суспільних змін, які незабаром відбудуться у Франції. Дуанель вибігає на берег океану, ніби шукаючи порятунку в підкреслено несоціальних, природних стихій. І це також важливо, бо саме соціальне у картинах про дорослішання виконує амбівалентну роль – воно вводить підлітка до світу дорослих правил гри і водночас гасить у ньому природну силу.
Про це, зокрема, ідеться у фільмі Луї Маля «Лакомб Люсьєн», де розповідається про дорослішання юнака на тлі подій Другої світової війни. У центрі сюжету – вісімнадцятилітній Люсьєн, прикметний асоціальними, навіть садистськими нахилами у повсякденному житті; проте для нього вони є тільки виявом певного внутрішнього потенціалу, що Люсьєн його не може реалізувати. Юнак прагне пригод, мріє проявити себе у серйозній справі. Відтак він проситься до партизанів, але отримує відмову через свій вік. І тоді, волею обставин, Люсьєн опиняється у німецькій поліції, в ґестапо, де отримує зброю та ніким не контрольовану владу над людьми.
Луї Маль показує усю динаміку змін, які стаються із Люсьєном. Спочатку хлопець поводиться, як і його колеґи з поліції, і бере усе, що йому заманеться. Він не відчуває ні докорів сумління, ні сумнівів, ні навіть страху перед можливою відплатою. Проте згодом кохання до доньки кравця-єврея змінює його поведінку. Під час чергової облави Люсьєн рятує дівчину та її бабусю і вивозить обох у безпечне місце. Подальші епізоди серед дикої природи творять своєрідний міфологічний простір, серед якого тільки і можуть бути щасливими люди. Соціальне лише руйнує людську душу, селить у ній заздрість та відповідні лихі наміри, які перетворюють людину на ката собі подібних. Та, врешті-решт, ідилія на лоні природи не вберегла Люсьєна від розправи – як колаборанта його було розстріляно за кілька місяців.
«Лакомб Люсьєн» на час свого виходу на екрани був сприйнятий на батьківщині надто радикальним і навіть провокаційним. Його критикували з усіх боків, французам здавався неприйнятним подібний показ дорослішання молодої людини. Відтак Луї Маль не фільмумвав у Франції цілих десять років.
Він повернеться додому 1987 року з картиною «До побачення, діти!», у якій оповість історію про школу при монастирі, де католицькі монахи переховували єврейських дітей. Стрічка створена у розпал канонізації Голокосту як найбільшої європейської трагедії ХХ століття. І сам механізм трагедії тут показано очима одинадцятилітнього Жюльєна, що той проходить шлях від суто дитячих переживань до трагічного усвідомлення жорстокости дорослого світу.
Соціальне у цій картині піддається детальному дослідженню. Ми бачимо різні його форми – від одвертого конформізму та байдужости, до активного спротиву. Дитячий погляд тут потрібен, аби продемонструвати силу зла, що здатне зруйнувати найчистішу душу. І дорослішання у цьому фільмі подане як миттєва втрата ілюзій, як своєрідне насильне припікання, яке залишить сліди на все життя.
Проте дорослішання у французькому кіні має й інші, менш екстремальні форми. Власне, йдеться про показ процесу соціалізації, який завше цікаво спостерігати у різних суспільствах. Один із таких способів показано у картині «Клас», яка 2008 року завоювала «Золоту пальму» на Канському фестивалі.
Фільм розповідає про вчительські будні у звичайній, не дуже престижній школі, яка виглядає своєрідною моделлю сучасного Парижа. Тут навчаються діти вихідців із різних країн світу, люди далеких культур та рас. Усі вони прагнуть стати французами, проте кожен із них має власне уявлення, як цього досягти. «Клас» творить колективний портрет дорослішання, виокремлюючи, однак, кілька особистостей, чий шлях у дорослий світ виявляється тернистішим за інші.
Цей фільм також постав як сенсація у Франції, і він також оповідає про вже згадувану опозицію між соціальним та природним. Проте цього разу усе природне, власне, все, що привезли діти з інших країн до Франції, так і лишається за порогом класу. Бо в класі панує французка мова та французька література, як утілення певної цивілізаційної норми, що до неї має прагнути кожна начебто нормальна людина. І цей висновок – певний підсумок французьких історій про дорослішання, які ніколи не відзначалися особливою лояльністю до дитячих переживань.
А 29 січня о 00:35 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» – ще один спосіб подорослішати, фільм режисера Ріада Саттуфа "Французькі цілувальники". Ідеться, власне, про відповідний процес через набуття навичок спілкування з протилежною статтю. Це не так небезпечно, як дорослішання під час Другої світової, проте не менш відповідально з огляду на подальше життя.
Головні герої «Французьких цілувальників» відкривають для себе усе заново. Такий фільм на тлі інших подібних історій видається легковажним і несерйозним. Та це тільки поверховий погляд. Цілувальники тут наявні, аби зробити процес переходу якщо не комфортнішим, то однозначно приємнішим. Проте світ дорослих нікуди не щезає. Він залишається так само незмінно французьким, з усією його привабливістю та водночас жорстокістю. Просто підліткам про це рано знати, бо вони, знай собі, цілуються. Як то кажуть, на здоров’я.