Віталій Жежера, Газета по-українськи

Кілька місяців тому, весною, я йшов нашою вулицею вночі, світив місяць, вулиця була порожня. Я знав, що вранці поїду й знов потраплю сюди не скоро, і старався запам'ятати все, що бачу, хоча все це було відоме мені більше, ніж можна побачити за один раз.

Якраз проминав Шевченкову хату, де колись бував часто. Сюди можна було зайти подивитись по телевізору футбол або Штірліца, коли ще телевізорів було мало, а людей багато, і ніхто тебе не питав, чого ти тут. Отже, я йшов повз цю хату, там не світилося, але я знав, що він там — живе вже сам. І я уявив собі хату зсередини: піч у меншій кімнаті й ліжко в більшій, зліва од дверей, де він спить. Він увесь вік робив на тракторі, що ночував отут під двором, старий сірий Т-74.

Наступного ранку я поїхав, а згодом почув, що Шевченка вже нема. Це чогось зачепило мене більше, ніж у таких випадках буває, й не дає спокою досі. Може, через те, що цей чоловік був одним із перших людей, яких я знав на початку свого життя. Вони тоді жили по сусідству з нами. І потім Шевченко приходив на цей город часто — назбирати яблук чи накосити корові мішок трави. Любив випити, але завжди залишався красивим. Він якось зовсім не старів — рослий чоловік, з роками не згорбився й не наростив пуза. І ходив гарно, ніхто так гарно не ходив у нас. І коли йшов з мішком трави на плечі, то в цьому було щось особливе. Мабуть, це йшло ще з часів нашого з ним знайомства — ще тоді, коли будь-яке ім'я, хоч би й Шевченко, належить лише комусь одному, бо ніяких інших людей на світі просто нема.

Про іншого Шевченка — поета, я почув трохи згодом, і важко уявлялося, що він якийсь інший, аніж той, якого знаю. І навіть потім, коли бачив, як Шевченко йде з мішком трави на плечі, в цьому був якийсь чудовий секрет, невідомий нікому, крім мене.

 «Газета по-українськи», 08.12.2011