Юрій Андрухович

Сьогодні на київському книжковому ярмарку "Медвин" презентується нова книжка "Лексикон інтимних міст". Автор надав можливість читачам "Історичної правди" першими прочитати один із есеїв. Книга складається зі 111 таких автобіографічних епізодів.  

...Усі знають, що Помаранчева Альтернатива зародилась у Вроцлаві.

Але я це словосполучення вперше почув у Варшаві – здається, від Мирослава Чеха [українець, діяч антикомуністичного руху в ПНР, депутат сейму РП]. Я саме гортав, не приховуючи цілком бурхливого захоплення, сторінки україномовного фанзіну "Відрижка", а Мирко при цьому щось зауважив про "модну нині помаранчеву альтернативу".

Я не міг не спитати, що це таке.

І коли Мирко почав описувати, я зрозумів, що вже перетинався з нею – кількома днями раніше у Кракові. З нього й почну.

Лінк на розклад усіх презентацій книги – внизу сторінки

Наприкінці травня 1989 року Краків не міг не здаватися карнавалом. Протистояти владі можна переодяганням і сміхом, повалювати її – грою та кпинами. Альтернативою червоному є не чорне, а помаранчеве.

Помаранчева альтернатива починається в Польщі 1980-х і через десятиліття, через Белград 1996 та 2000-го, через Тбілісі 2003-го, вривається у наш 2004 рік.

Але про нього трохи пізніше. Тим часом – про смерфів, бо то була їхня епоха. Це такі крихітні фантастичні створіння, дуже схожі на гномів, у гномівських ковпачках та, здається, ґетрах. Уся тогочасна Польща підсіла на анімаційний серіал, американсько-бельгійський, про цих милих симпатюжок.

Усі поляки щодня дивилися чергову серію, але якби йшлося тільки про це! Насправді йшлося про тотальне осмерфлення щоденного побуту – про футболки, шапки, ті ж таки ґетри, ілюстровані додатки до популярних часописів, тарілки, чашки, зубні щітки й мильниці.

Усюди і на всьому були присутні смерфи. Дивно, що вони так і не пробилися на терени колишнього есесеру і досьогодні залишаються невідомим у нас фрагментом світового анімаційного фольклору.

Я ж уперше побачив їх перед брамою Краківської Політехніки на вулиці Варшавській. Вони були з тіла і крові, тобто живі, намацальні, не анімаційні, проте сильно анімовані – кілька десятків дівчат (на мій погляд, особливо намацальних) і хлопців у ковпачках і ґетрах, з картонними крильцями.

Вони заважали. Тобто створювали радісну мультикову метушню, рухливу казкову масу на підступах до головного входу і тим самим блокували підрозділ glin, себто лягавих, що за наказом влади мав увірватися всередину Політехніки і надавати по сраці окупаційному студентському страйкові. Але смерфи їх зупинили.

Вони обдаровували сильно спантеличених міліцаїв букетами, м’якими іграшками, цукровою ватою, жувальною гумкою, надувними кондомами – всім найнеобхіднішим, без чого неможливо уявити собі жорстоких буднів бійця спеціального призначення. Бійцям усе це дуже виразно подобалося.

Найгірше велось їхнім командирам: вони все ще поривалися командувати зі своїх тріскучих матюгальників, але на радість публіці в них нічого вже не виходило. Їм відмовляли навіть матюгальники. Як їм було позбирати себе в кулак і досягнути бажаного ступеня люті, коли підлеглих їм воїнів з ніг до голови обсипувано трояндовими пелюстками й метеликами?

Міліція здалася. Вона припинила штурм і не пройшла. Мені здалося, що вона зробила це не без таємного задоволення. Можливо тому, що була польською міліцією і виховувалася на добрих анімаційних серіалах.

Так смерфи захистили від плюндрування Краківську Політехніку і повалили в Польщі злий антикарнавальний режим.

Гадаю, що за всім цим і, головне, над усім цим пантрувала розлита в навколишньому польському бутті молодість. Саме вона, її драйв і кайф, є для мене однією зі складових польськості як такої. Польська революція була оксамитовою, ніби молода вагіна.

Оксамитова, втім, не означає безкровно-лагідна. Щодня відбувалися зіткнення громадян з режимом. Найчастіше це траплялося в околицях Ринку – близькість університету визначала все. У такі хвилини Ринком та прилеглими до нього Флоріанською, Ґродзькою, Братською чи Шевською починали літати не тільки листівки з відозвами, але й димовухи, петарди і камені.

Барикади виростали за лічені хвилини. Пахло Парижем 68 року, сказав би хтось із тих, які звикли все на світі приміряти лише до Парижа і до 68 року.

Бої, а частіше побоїська відбувалися з перемінним успіхом, і міліцаям часом діставалися до клешень поодинокі найактивніші демонстранти. Вони затримували їх на кілька діб і розкидували по буцегарнях – це, здається, називається адміністративним арештом.

Жодна людина не сміла зникнути безвісти. Прізвища потерпілих героїв опору (поламані кінцівки, перебинтовані голови) відразу ж повідомлялися до якихось центрів, там із них складали списки, що їх потім розмножували не ксероксах і поруч з усілякими відозвами вивішували на всіх найлюдніших перехрестях.

Самвидавний часопис "Відрижка", що його видавали на ксероксі молоді українці з Польщі у кінці 1980-х - на початку 1990-х років 

Значення ксерокса у тих подіях дорівнює значенню смерфів, тобто є вирішальним. Ксерокс є таким же оксамитовим героєм тих днів, що й пам’ятник Адамові Міцкевичу. Саме він, пам’ятник, і став головним інфоцентром опору. Увесь обліплений підпільними брошурами, бойовими листками та карикатурами, Пророк узяв на себе левову частку ідейної боротьби.

Можливо, це була і його молодість, надцята, ще одна – у рухливому живому хороводі студентів, ченців, школярів, зв’язкових дівчат і всіляких патланів з мегафонами, в оточенні (як завжди) Вітчизни, Мужності, Поезії й Науки, кожна з яких у ті дні знову набувала особливого змісту, виростаючи з банальної алегорії до універсального символу.

Там був Міцкевич, але був і Ґомбрович, бо як же без нього.

Краківський Ринок наприкінці травня 1989 року – це енергія і синергія, пружний виплеск накопиченого спротиву. Ніяке він не серце Польщі, той Краків – ні, він її карк. Принаймні тоді його справжнє ім’я було Карків і він не гнувся. Зовсім небагато на цьому світі таких місць, у яких би раптом аж так захотілося стати вільним.

Такого штибу місця є, здається, мандрівними. П’ятнадцять років по тому абсолютною любов’ю до свободи запахло в Києві. Її апогеєм стали помаранчева осінь і такий же грудень 2004-го. Якщо в української столиці бували золоті дні, то це вони.

Ярослав Грицак: Що залишилося після Помаранчевої революції?

Я страшенно люблю не впізнавати Києва. Але так чудово, як наприкінці 2004-го, я ще НЕ НЕ впізнавав його ніколи раніше. (Пізніше я вже його, на жаль, завжди тільки впізнавав).

Що це було, хто мені скаже нині? Політична технологія? Колективне збожевоління? Масовий психоз-гіпноз? Отже, то був сон? Відродження нації? Народження нації? До речі, якась дивна ця нація – вона спочатку відроджується, а щойно через десятиліття народжується.

Гадаю, це було все перелічене і значно більше. Це коли всі якось раптово, майже вмить робляться красивішими й вищими, бо це притягає і зачаровує. Таке трапляється жахливо нечасто, і в цьому сенсі Києву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастинґу і отримав право на проведення найкрасивішої з революцій, ми не дізнаємося ніколи. Напевно, він чимось на це все-таки заслужив.

(Моя кохана Пат вигукнула своє "І любов!" просто в обличчя тим пацанам у бойовому спорядженні. Вони стояли навпроти, як кажуть у таких випадках, тіснозімкнувши свої шереги. Ці шереги могли стріляти, але могли й розступитися – не вгадаєш.

Облич, до речі, за ґратами забрал на шоломах не було видно. Тому невідомо, чи хтось із них бодай посміхнувся на заклик Пат до любові. Як невідомо й те, чи справді наказували їм одягнути памперси.

Усе діялось однієї з перших ночей, коли напруга ще видавалася надзвичайно високою – десь на підходах до президентського будинку, таке собі унаочнене вичікування у протистоянні – демонстранти і бійці спецпідрозділу, останні дуже схожі на хокеїстів.

Фото: Андрій Чемеринський 

"Хлопці! – заманювали бійців помаранчеві дівчатка. -- Ходіть сюди! У нас тепла їжа, кава і чай у термосах!". А моя кохана Пат гукнула навздогін "І любов!". Аж усі навкруги зааплодували. Можливо, це Пат врятувала мирний перебіг революції?).  

Просто у ті дні й тижні саме в Києві розігралась одна з вічних містерій масового навернення людей до людського. Шкода лише, що воно виявилося не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше – настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалося, от воно прийшло – і відзавтра починається щось інше, життя після смерті, вищий ступінь буття. А виявилося, що воно прийшло і пішло.

"Воно" - це майбутнє. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про який я тут намагаюся говорити, був моментом особливо інтенсивного переживання майбутнього. Інтенсивного – і в найкращому сенсі наївного.

Помаранчева революція: 20 ВІДЕО, які запам'яталися

Як чудово бути наївним! Я бажаю всім вам хоч раз у житті таке пережити. Ви стоїте на київських схилах, нижче Жовтневого (чорт забирай, невже досі ще Жовтневого?!) палацу, з нічного неба сиплеться сніг. Унизу під вами, навколо вас і над вами – мільйон людей і всі вони жовто-гарячі. Це єдино можливий спосіб не змерзнути і не здатися – бути гарячим, як помаранч. І настільки ж соковитим.

Отже, внизу під вами те, що зоветься Майданом, ви вже зрозуміли. А на сцені – ВВ і Скрипка, Олег Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і народна музика, бо Джимі Пейдж казав, що рок-н-рол це народна музика наших днів, і такого щастя ви не зазнали ніколи за всі попередні життя, а не те що за це одне-єдине дотеперішнє, і ваша дочка цілується з вашим другом, і коньяк, і чай з термосів, і коньяк, і Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і Скрипка в зимовій з вухами донизу шапці носиться сценою, обіцяє Весна прийде, і два пальці, розгалужені знаком перемоги, і все ясно, як два пальці, і ніяким танкам сюди не продертися, ніяким газам, ані спецназам.

Обличчя Майдану. Фото: Володимир Кукоренчук

Перепрошую. На цій темі мене завжди заносить у патетику.

У ті дні я почав робити нотатки, такі собі "незавершені начерки очевидця". Деякі з них я згодом об’єднав під назвою "Країна моєї мрії". Півроку перед тим, улітку 2004-го, я написав есей до 15-ліття вільної Польщі. Його назва була дуже подібною – "Країна мрій". Цією країною для мене була Польща. Минуло лише півроку – і нею стала Україна.

Ось деякі з тодішніх моїх фіксацій.

*   *   *

Вони стоять на головній площі столиці – Майдані Незалежності, а також на всіх прилеглих вулицях. Вони стоять перед будівлями Верховної Ради, Кабміну, Адміністрації Президента, Верховного Суду. Вони вистояли снігопади й морози, вистоять і відлигу. У них достатньо медикаментів від грипу й застуди, достатньо чаю, сигарет і любові. У них достатньо музики, щоб танцювати, тупати і не змерзнути.

Це триває дванадцятий день і цьому не видно кінця.

Вони страшенно різні і будь-який перелік приречений бути неповним, але все ж таки спробую: активісти кампанії «ПОРА», «Чистої України», «Студентської хвилі», активісти десятків інших організацій, у тому сенсі, що нині активістами є всі – студенти, молодь, їхні батьки, батьки їхніх батьків, аполітичні мешканці Києва, середній клас, власники приватних фірм та їх менеджери, робітники, селяни, інтеліґенція (все як за підручником з марксизму-ленінізму), безробітні, позбавлені роботи борці за правду, герої спротиву з усіх українських провінцій, незчисленні громадянські формування, прихильники Партії зелених і віряни Церкви Ісуса Христа, православні священики і греко-католицькі ченці, рокери, анархісти, панки з помаранчевими ірокезами, чесні ІТ-адміни, зарослі байкери, фани братів Кличків, співачки Руслани і київського "Динамо", українськомовні, російськомовні, організовані групами самовіддані західняки і поодинокі камікадзе демократії з найсхіднішого Донбасу, а також Центр, завжди повільний і нерішучий географічний Центр – Поділля, Полісся, Придніпров’я – просто люди, ті, котрі вперше в історії незалежної України проголосували не за владу і не за комуністів, тобто проголосували нормально.

Фото з сайту Президента України Віктора Януковича

Справжнє уявлення про цей карнавал дає різноманіття прапорів над Майданом. Сказати, що їх тисячі – це не сказати нічого. Зрозуміло, шо найбільше помаранчевих і синьо-жовтих. Наступними за кількістю йдуть, напевно, польські, білоруські (але не ті, що їх запровадив Лукашенка, а справжні, біло-червоно-білі), відтак грузинські, литовські, прапори ЄС і США, прапори партій і громадянських рухів, прапори українських націоналістів, прапори з Че Ґеварою і з Бобом Марлі, прапори Ізраїлю, ПАР та Ефіопії, а також багатьох інших країн світу включно чомусь із Росією.

Стояння на Майдані у багатотисячному натовпі – це наче терапія від байдужості та деморалізації. "Дякую вам, що ви стоїте на цьому холоді так тісно, ніби пінгвіни, гріючи одні одних", -- ця фраза Віктора Ющенка, певно, вже залишиться найкрасивішою з усіх, промовлених ним на Майдані.

*   *   *

Одного з перших днів спротиву на майданній сцені з’явилися депутати Європарламенту, англієць і голандець, консерватор і соціаліст. Обидва мали на собі помаранчеві шалики, обидва виявили своє захоплення українським народом.

"Ваша влада не склала європейського іспиту, але ви, українці, склали його якнайкраще", -- говорив англієць. Реакція присутніх на Майдані сотень тисяч засвідчила, що вони все розуміють без перекладу – це був радісний рев і шквал тріумфу.

"Усі розуміють англійську!" -- радісно закричав Б. Т., колишній міністр закордонних справ, який повинен був перекладати гостей. Англієць завершив свій виступ вигуком "Слава Україні!", на що Майдан відповів довготривалим скандуванням "Thankyouverymuch! Thankyouverymuch!".

Мабуть, я таки справді є аґентом імперіалістичного Заходу:у ті хвилини я відчув у горлі щось, наче великий і теплий клубок.

Я потрапив у країну своєї мрії, нікуди не виїхавши з батьківщини. Чи не вперше у житті?

Помаранчева революція у сімейних фотографіях читачів "Історичної правди"

Здається, найсильнішою стороною громадянського спротиву є його активна помаранчева естетика. Це геніальна знахідка і смертельний удар по тій зоні сірості, в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її антиукраїнські керівники. Усе, на що спромагається влада, точніше її іміджмейкери, -- це тупе наслідування, фактично плагіат. Вони проголосили помаранчевий колір вигадкою американських технологів, а тоді спробували організувати контркампанію.

Десь починаючи з минулого тижня, у владного кандидата Януковича з’явилися групи підтримки в біло-блакитних кольорах. Вони копіюють помаранчевих як уміють: носять блакитні пов’язки на головах і на колінах, біло-блакитні шалики з прізвищем "Янукович", прикрашають біло-блакитними стрічками та прапорами свої автомобілі й автобуси.

Їх позвозили до Києва з найсхідніших реґіонів – захищати так звану перемогу "їхнього" кандидата. Більшість із них уже через день-два почулась у велетенській, переповненій помаранчевим народом столиці недобитками деморалізованої чужинської армії. Ці люди, мешканці найсхіднішого пролетарського реґіону, де досі цілком успішно втілюється орвелівський суспільний експеримент, щойно тепер починають усвідомлювати, що світ набагато складніший, аніж їм втовкмачувало їхнє начальство.

Світлина: Костянтин Дружерученко

Якщо продовжувати порівняння з армією, то це швидше за все армія найманців. Їм заплатили за цю дивну екскурсію до столиці, але вони блискавично спустили на алкоголь ті жалюгідні фінансові крихти, залишки суперрозтратної кампанії свого боса.

Через день-два вони, покинуті напризволяще, вже продавали помаранчевим біло-блакитні прапори. Купування прапорів суперника стало улюбленим спортом багатьох зающенківських маніфестантів. На вершечок древка біло-блакитного прапора зав’язується помаранчева стрічка – здобуто і знешкоджено!

Нам таки доведеться жити з ними разом, нам нікуди від них не дітись. Як і їм від нас.

* * *

Нині, коли я перечитую ці нотатки, остання заувага видається мені просто фатальною. Нам і справді нікуди від них не подітись – особливо тепер.

А ще – заключне речення тих "незавершених начерків", записане перед самим поверненням із Майдану додому, вже в передчутті близького тріумфу: "І що я робитиму, коли ми врешті переможемо – от питання!".

Я мучився ним недовго. Тепер я мучусь іншим: і коли ми знову почнемо все спочатку?

Всі презентації книги Юрія Андруховича "Лексикон інтимних міст"