Олександр Ірванець, KINO-KOЛО

Десь-колись-якось приятелька-письменниця сказала в цілковито приватній розмові: “Знаєш, є речі, яких я вже не напишу. Переросла, або щось іще...” Певно, це правда, й кожен з нас має в своєму активі (пасиві?) сюжети, що вже ніколи не стануть завершеними творами, а так і залишаться – на рівні ідей, шкіців, чернеток… Спробую перевести деякі з подібних “чернеткових” сюжетів у площину – ні, не сценарію – а того, що, здається, називається “сценарною ідеєю”.

Сюжет перший

Герой, чоловік середнього віку, лежачи на пляжі під час відпустки, полемізує з такими ж, як і він сам відпускниками-неробами на теми загробного існування. Серед його співрозмовників можуть бути (мусять бути) присутніми особи з діаметрально протилежними світоглядами: від войовничого атеїста-безбожника й до ревно віруючого сектанта-євангеліста. Під пиво на розпеченому піску біля моря чоловіки ведуть запеклу дискусію, в якій одна сторона тримає позицію “нічого там немає, по той бік”, а друга обстоює ідею неодмінного суду з наступним покаранням, тяжким, справедливим і неминучим. Безперечно, пожвавить цю дискусію присутність серед диспутантів життєрадісного прихованого сатаніста, якому нічого втрачати, крім своєї вутлої земної оболонки.

Герой намагається обстоювати “золоту середину” – “Можливо, щось там і є, не може ж енерґія душі просто так зникати, безслідно й назавжди...” Та якогось дня під час павзи, котра запановує в суперечці, він засинає на спекоті й непомітно навіть для самого себе помирає. Коли його товариші знову розпочинають полеміку, вони намагаються залучити до участи в ній також і героя, і лише так зауважують цей фатальний для їхньої дискусії факт.

Герой же цим часом уже рухається всім нам відомим довгим тунелем-коридором, в кінці якого бачить сліпуче світло. Потім воно переходить у нормальне освітлення, і герой (він не змінився зовнішньо, хоча зрозуміло, що відтепер йдеться про його душу) проходить реєстрацію та якийсь час чекає на суд та присуд, але невдовзі з`ясовується, що все це відбудеться дуже не скоро.

Одразу ж хочеться застерегти всіх, кого, можливо зацікавить ця ідея, що навіть дія в “посмертному” світі має відбуватись на тлі максимально простих, “земних” декорацій. Якісь безкінечні одноманітні приміщення, фарбовані стіни, простенькі меблі, стелі та підлоги, які не привертають до себе уваги.

Тож, після проходження реєстрації героєві повідомляють, що він, хоча й мав у своєму минулому житті гріхи, все ж не є остаточно втраченим, і тому надається для суспільно-корисної діяльности. Саме завдяки його вірі, вираженій у позиції “Можливо, щось там і є...”, він дістає завдання (або ж – призначення). Виявляється, що перебуває він не в раю – туди взагалі мало хто потрапляє, праведників серед людей ніколи не було надміру; і не в пеклі – туди можна потрапити лише за присудом. Отож герой вирішує, що він – у чистилищі (prerugatorio).

Також з’ясовується, що його призначено до спеціальної групи експертів. Їхнє завдання полягає у вичленуванні прижиттєвих гріхів. Річ у тім, що життя кожного з померлих є документально зафіксованим, в який спосіб – не так уже й суттєво. Можливо, навіть на кіноплівку. Та оскільки життя переважної більшости померлих не було таким вже й коротким (померлі безгрішні немовлята потрапляють до раю прямим ходом), а частка власне гріха в цьому часовому проміжку вкрай невелика (кілька хвилин чи максимум кілька годин на десятиліття), то завданням героя і стає перегляд безкінечних “фільмів-життів”.

Прокурений кінозал, десь позаду скрекоче апарат, на екрані миготить зображення. Герой сидить у незручному кріслі, димить сиґаретами, припалююючи одну від одної, струшуючи попіл до консервної бляшанки. Життя, що його він переглядає, нудне й одноманітне. Померлий, якщо й згрішив, то один-два рази упродовж вісімдесяти з лишком років. А дивитися потрібно все, уважно, пильно, ретельно; і прокрутити нецікаві фраґменти (яких більшість) у прискореному режимі неможливо.

Врешті, після перегляду кількох неймовірно нудних “фільмів-життів” герой починає щось розуміти. Він досліджує навколишні приміщення й нарешті серед усіх ходів-виходів на якихось непомітних зовнішніх дверях, що з-за них віє вже цілком космічним холодом, знаходить напівзатерту й подряпану табличку. З-під напису “prerugatorio” проступають інші літери – “inferno”.

Насправді суд (точніше – Суд) уже відбувся і вирок винесено. Майбутнє героя – вічність, ущерть заповнена круглими металевими коробками із незліченною кількістю плівок “фільмів-життів”.

KINO-KOЛО, №13, весна 2002

Світлина із сайту sumno.com