Юрій Андрухович
«Увесь мій пірсинґ, усі вісімнадцять місць на моєму тілі, кожен із проколів зроблено голкою. По п’ять у кожному вусі, один у лівому соску, два у правій ніздрі, один у лівій брові, один на животі, один на губі, один у кліторі… а ще в мене цвях в язику. Вінсент: Вибач, мені просто цікаво, але е-е-е… навіщо тобі цвях в язику? Джоді: Заради сексу. Це сприяє fellatio».
Ви, мабуть, уже розпізнали цей діалог. Навіть у середині 1990-х, коли в прайм-таймі по телебаченню ще можна було побачити хороші фільми, діалог Вінсента і Джоді з Тарантінівського «Кримінального чтива» чомусь неминуче вирізали. Я досі не розумію чому. Можливо, тодішні телевізійні перекладачі не знали, що таке fellatio? Тепер, звісно, вони в курсах як ніхто. Усе українське телебачення це суцільне fellatio, і хороших фільмів більше не показують. За винятком хіба що тих, які з’являються в «Арґумент-Кіно». Але до них ще треба дотягнути. Себто їх треба ще заслужити – стійким безсонням. Як я вже колись писав, ця програма – останній аргумент на користь телебачення, інших аргументів немає.
Але тут я про інше.
У середині 90-х розповідь Джоді про свій пірсинґ була нам доступною лише в повній піратській версії. Я згадав про це, коли один мій знайомий (знаю, що він теж прихильник цього фільму) пояснював своїй 12-річній дочці, чому їй ще зарано проколювати язик.
Я згадав про це вдруге, коли пару вечорів тому якась розхристана від надміру спожитого вина англійка почала чіплятися з приводу моєї сережки. Я розумію так, що то був плавний перехід від теми піратів. «Ми, англійці, найкраще б’ємося, ми нація піратів», — казала вона перед тим. Є такі люди. Коли п’яніють, вони стають войовничими і хочуть підкорювати все, що ворушиться. «А ця сережка тобі навіщо? – питала вона. – Тому що ти хочеш бути кул?». «Ні, — відповів я. – Це такий український звичай. Якщо ти в матері єдиний син, то носиш сережку в лівому вусі. Це запровадили козаки, наслідуючи свого улюбленого князя Святослава. Який справді був єдиним сином своєї матері, княгині Ольги». Англійка відступає перед натиском інформації. Разом із нею перед натиском моїх невидимих козаків відступають її п’яні пірати. Маленька переможна війна.
А ще я люблю слухати про татуювання. Мій знайомий – професійний майстер не тільки з пірсинґа, але й із тату. Він каже, що принципово відмовляє молодшим за вісімнадцять. Хіба що ті приходять разом з батьками і всією сім’єю вибирають якісь патріотичні малюнки. Частіше за все це тризуби. Найрадикальніші ті, де в центрі меч.
«Тепер клієнтура різношерста, — каже знайомий. – Різні люди приходять, причому в таких кількостях, що хоч уночі працюй. Раніше взимку роботи менше було, зараз без різниці – літо чи зима, валять валом. Одна пані років за 60 попросила, щоб я прикрасив їй шию та спину квітами. Вона, мовляв, тепер живе в Італії. Хоче таким чином виділитися з натовпу інших прибиральниць».
Я піддаю все це сумнівові: «Що, отак прямо й каже?».
На що мій знайомий: «Ну так, вони всі приходять до мене, як на сповідь. Нещодавно була ціла компанія одинадцятикласниць. Якийсь дємбєль за пачку сигарет набив їм на руках і животах різних пташечок. Фарбу переплутав, вийшло так, ніби їм хтось синців наставив. Прийшли виправляти. Добре, що в того дємбєля хоча б інструмент був чистий, ніякої зарази їм не заніс. А ще один афганець заходив тату змінювати. Колись на війні розмалювали йому руку – невдало. Після цього він усі роки лише в сорочці з довгими рукавами ходив. Навіть улітку парився. Я йому його радянське минуле татуювання перекрив новим у стилі американської школи 50-х. Тепер це дуже модно. А ще, побачиш, будуть дуже модними татуювання на обличчі. Найпрогресивніші вже зробили собі такі».
«А зеки? – запитую я, маючи на увазі представників нинішньої влади. – Не приходять? У них же там на зоні ціла система, своя культура з цих знаків і символів».
«Ні, — каже майстер, — на волі вони цього не роблять. Лише на зонах. Але я чув і таке, що коли людина потрапляє на зону і вже має на собі татуювання, то її змушують зішкрібати їх разом зі шкірою першою-ліпшою каменюкою, цеглиною. Бо їх, мовляв, треба заслужити».
Зі згадкою про зону вся краса малюнків на тілі, сережок і проколів для мене тьмяніє. Як і улюблений рядок Богдана-Ігоря Антонича: «Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії».
Бо Майдан залишається мрією. Тобто сновидінням.
І все ж у мене в запасі ще історичний анекдот. Наполеон, розбивши Данію, відновив Норвезьке королівство (що його раніше поневолили данці) і поставив у ньому королем одного зі своїх генералів-французів. Той прокоролював до старості, а коли помер, його тіло мусили обмити — й тут побачили на грудях татуювання: «Смерть королям!». Адже майбутній король замолоду був революціонером, героєм Французької революції, ворогом усіх на світі монархій. Сидячи свого часу в Бастилії, він дав собі витатуювати на грудях те саме гасло. А потім і сам став королем. Чого в житті не буває.
Ну, ви вже зрозуміли, до чого це я. І як же ми всі потім зрадіємо, коли виявиться, що в нашого Віктора Федоровича на грудях писалося «Слава Україні!».
ТСН.ua, 27.09.2011