Вночі з 29 на 30 травня о 01:25 у програмі «Арґумент-Кіно» на телеканалі «1+1» – ігровий повнометражний фільм режисера Сергія Маслобойщикова «Шум вітру» (2002), також – розмова з автором стрічки про витоки, контексти й загадки картини. А ще у програмі – кінотеатральні прем’єри, фестивальне життя й кінокалендар тижня.
Фільм українського режисера Сергія Маслобойщикова «Шум вітру» знято 2002 року на Кіностудії ім. Олександра Довженка. Сюжет стрічки ніби суто реалістичний, навіть побутовий і розгортається у сучасності. Але все дійство пронизане романтичними настроями, історіями та мотивами. Зокрема, ця картина, сказати б, дихає знаменитою баладою Вольфґанґа Ґете «Вільшаний король».
В центрі фільму – три головні персонажі – батько, мати й син. Ідеться про складні взаємостосунки внутрішнього світу героїв із їхнім життям.
**
Два запитання до Сергія Маслобойщикова
1. Поясніть свій фільм: ви одночасно режисер та автор сценарію – що вас хвилювало, якщо ви втілювали саме цей сценарій, цей сюжет, виводили саме таких героїв?
У центрі фільму – три головні герої: чоловік, жінка, дитина (батько, мати, син). Дія відбувається за нашого часу. Фільм розповідає про складні взаємовідносини внутрішнього світу героїв із їхнім реальним життям. Мені здається, що це історія про ізоляцію людей всередині себе, про їхню мрію подолати цю ізоляцію, про те, яким рятівним і яким небезпечним є для людини його внутрішній світ. Надії та фантазії цих людей часом перетворюються на привидів, що тяжіють над героями, заплутують їхнє реальне існування. Втеча дитини відкриває серію пригод, пошуків, спогадів, відкриттів, розчарувань, знахідок.
2. Чи потребує коментарів естетика, кіномова вашого фільму?
Мені б не хотілося, щоб глядач над цим замислювався. Гадаю, глядачеві нічого не потрібно пояснювати. Фільм може виявитися незрозумілим, та якщо він здатен спровокувати емоційний і душевний відгук, то про такий фільм хочеться думати, повертатися до його тем, далі заглиблюватися до його контексту. Таке глядацьке враження для мене дорожче хвилинної насолоди, після якої геть забуваєш, що саме й коли дивився. Я люблю фільми, що здатні довго “тримати” глядача.
(KINO-KOЛО, №13, 2002)
Фільмування "Шуму вітру": актриса Алла Сергійко, режисер Сергій Маслобойщиков, оператор Богдан Вержбицький
Сергій Маслобойщиков у програмі "Арґумент-Кіно"
**
Маслобойщиков нікого і ніщо не викриває, та й не прикрашає, нічого не вигадує, лише дихає в унісон своїм персонажам, як пологовий інструктор – разом зі своїми підопічними, охопленими судомами, а ті, своєю чергою, наслідують “братів наших молодших”. У цьому – та і в будь-яких інших сенсах – “Шум вітру” чесніший вітчизняних українських пеплумів.
(Олег Сидор-Гібелинда, "Київ: пікнік на узбіччі", KINO-KOЛО, №13, 2002)
**
Сергій Маслобойщиков, дійсно, є постановником, що творить кінопоетику поза традиційно “поетичним”. Слід також враховувати, що в цього режисера вельми помітна саме малярська й театральна закваска – адже переважно Маслобойщиков відомий як сценограф. “Шум вітру” – його друга повнометражна картина після екранізації текстів Кафки, що втілилися у “Співачку Жозефіну й мишачий народ” (1994). У “Шумі” помітне прагнення відійти від дещо умоглядної, модерністсько-ампірної манери “Жозефіни”. Втім, джерело надхнення знов-таки в лоні німецької культури, адже лейтмотив твору – поема Ґете “Вільшаний король”, втілена в тривожному опусі Шуберта.
(Дмитро Десятерик, "Не привид", KINO-KOЛО, №13, 2002)
Андрєй Дємєнтьєв, Дмитро Лалєнков, Вадим Скуратівський у фільмі "Шум вітру"
**
Внутрішніми проблемами сучасної інтеліґенції переймалися різних часів й інші українські автори – і Балаян зі своїми “Польотами уві сні та наяву”, і Криштофович зі своїм “Приятелем небіжчика”. Хоча це не найпопулярніша тема, якщо висновувати з історії вітчизняного кіна. Тут вони, ці проблеми, не просто метафоризовані – якби так, було б ще півбіди. Автор іде шляхом найбільшого опору. Він метафоризує поневіряння героїв, не виходячи за рамки повсякденного буття. А повсякденність нелегко подати як захопливу розповідь. Вона не підлягає з’єднаному, лінійному оповіданню. Вона складається з фраґментів, що наповзають один на оден і мають незакінчений вигляд. Поетизуються тільки спогади героїв.
(Марина Куліш, "Біжи, хлопче, біжи", KINO-KOЛО, №13, 2002)