Юрій Андрухович
"Усі діти люблять картоплю фрі. Це легко перевірити. Хоч яка вередлива в їжі, дитина обов'язково наминатиме цю страву – варто лиш її замовити", – розповідає мійстарий (у різних сенсах) 85-річний приятель Джон і тут-таки замовляє собі велику порцію тієї ж картоплі. Я не можу не усміхнутися.
Джон нічим не відрізняється від отих дітей-вередунів, якими він щойно всіх нас лякав. Він одягає такі ж бешкетницькі короткі штанці та бейсболку з написом "BOY". Здається, ще трохи – і Джон дістане з наплечника свою рогатку, цей досконалий зразок балістичної зброї. Назбирає дрібних камінців і тут-таки, не зважаючи на шановне товариство, почне розстрілювати з неї порожні пивні бляшанки. Судячи з віку, Джон устиг повоювати не тільки у В'єтнамі, але й у Кореї.
Але мене рогаткою не злякати, я стріляний горобець. Я й сам добре знаю всі ці картопляні маневри. "Слава Богу – дружини поруч немає", – казав один поважний швейцарський видавець і, злодійкувато роззираючись на всі боки, моментально знищував подвійну порцію фрі, рішуче запиваючи її великою недієтичною колою. Це були саме ті дві речі, які дружина забороняла йому категорично – аж до погрози розлученням. Якби вона зненацька звідкілясь виринула, я мав би підтвердити, що пан видавець замовив їх не для себе, а для їхнього собаки.
Деякі пси і справді люблять картоплю. Хоча ветеринари стверджують, ніби їхні (не ветеринарів, а псів) організми, нітрохи не сприймають її. Себто не хочуть її засвоювати. Мабуть, для них картопля такий самий об'єкт культу, як для Джона і всіх на світі дітей. Можливо, це така психологічна подушка, що дає відчуття затишку й комфорту? В японців це називається словом "умамі". Вони як ніхто знають, чим годувати своїх дітей, щоби з них виросли справжні громадяни й патріоти. Їхнє умамі звучить майже як наше "у мами". Бо ж саме в неї вся їжа найрідніша.
Люди, що живуть у чужій країні, завжди намагаються розшукати знайомі продукти, щоб готувати з них свою звичну, традиційну їжу. Це приносить відчуття безпеки, зв'язку з батьківщиною, додає певності в чужому хаотичному світі. У цьому сенсі вони уподібнюються до тих-таки дітей з їхнім непорушним кулінарним консерватизмом. Діти хочуть усталеного, улюбленого і зрозумілого. Будь-яка новація в їжі викликає їхній спротив. Вони інтуїтивно не довіряють екзотичним смакам і пахощам.
Отож і дорослі, що змушені кудись еміґрувати, стають почасти дітьми. У районах, де вони заселяються масово, майже відразу ж виникають специфічні крамнички, крамниці й базари. Азіати не виживуть без своїх лапші, рису та – головне – прянощів. Росіяни не проживуть без кислої капусти. Славнозвісний базар над Ландвер каналом у берлінському Кройцберґу приголомшить вас не тільки турецькою продовольчою неосяжністю, але й до смішного низькими цінами.
Усі українки оббивають пороги закордонних маркетів у пошуках кісток старих корів, сала потрібної товщини та бурякового квасу. Їм здається, що їхні неукраїнські чоловіки не можуть жити без борщу так само, як і вони. Борщ є багряною магічною есенцією, без якої всі наші люди позбуваються самоідентичності. Не одяг, не мова, не пісні і навіть не церква – а борщ.
Пам'ятаю, як тяжко було з ним у Штатах. Як відверто переглядалися касирки у супермаркетах – навіщо ми купуємо ці нікому не потрібні red beets, ці червоні буряки? Що доброго можна з них приготувати? У Нью-Йорку, щоправда, нам іноді траплялися слоїки з мутнуватою червонястою рідиною, на етикетках було написано "боршт". Саме до Нью-Йорка міґрувало найбільше євреїв зі Східної Галичини, це їхній внесок. Коли ми запрошували на борщ американських знайомих, деякі з них удавано й кисло тішились: "А, боршт! Ну так, знаємо – кошерна єврейська юшка з бурякового соку". І бували вбиті наповал (у найкращому сенсі), скуштувавши цієї "кошерної юшки" з нашої подачі.
У найдальших закутках нашої свідомості живуть вони – перфектні страви, страви-символи і страви-архетипи. Їжа, що її готують у затишних і міцних родинах. Їжа, що об'єднує. Святкова їжа патріотів.
У тих же американців – це славетний індик на День Подяки. Цього дня сам президент Сполучених Штатів у своїй промові вибачається перед індичим поголів'ям за те, що їх аж стільки забито з нагоди свята.
Усіх нас на День Незалежності мала б об'єднати свиня. Велика багатодітна матка-героїня з добрим, неуважним і ожирілим серцем. Вона мала б символізувати єдність і територіальну цілісність країни, а її частини – окремі реґіони. Її заточене під видобування корисних копалин і вічно в пушку рило – це безумовно Донбас, її щойно згадане ожиріле і добре серце – Полтава, її шлунок, де все перетравлюється, а заодно й кишківник, де все стає самим собою – Київ, її добряче прокопчене металургією підгорля – Запорожжя і Дніпропетровщина, її ласа чорноморська підчеревина – Крим, а розкішний статевий орган – Одеса.
А що в ній Галичина? Так, якщо Донбас у ній рило, то Галичина – ви вгадали! – найцінніша та найніжніша її частина, філейна. Саме нею вона й повернута до Європи.
І вся вона, ця символічна країна, зусібіч захищена від будь-яких ворожих посягань незліченними нашаруваннями теплого непробивного сала.
З минулим cвятом вас. Із Днем Незалежності, мої любі!
ТСН.ua, 29.08.2011