Валентина Клименко, спеціально для «УП. Культура»

Активна молодь, гіпстери й широкі маси освічених людей дізналися про існування Національного центру Олександра Довженка та його точну адресу після того, як туди прийшов працювати одесит з дипломом філософа Іван Козленко.

За три роки роботи на посаді директора кіноархіву він перетворив закрите державне підприємство з кіноархівом і кінокопіювальною лабораторією на віртуальний культурний центр, знаний у світі.

За рік роботи на посаді генерального директора Центру Довженка Козленко почав фізичні перетворення похмурої восьмиповерхової будівлі на вул. Васильківська, 1 на культурний кластер, сказати б, оффлайн.

Від початку осені Центр Довженка був також і одним із майданчиком бієнале сучасного мистецтва "Київська школа", тут пройшов фестиваль нової музики Visioners & illuminati від музичної агенції "УХО" і кіношкола, яку організували UkrainianCinemaVillage.

11 листопада в Івана Козленка закінчився контракт. А виконувачем обов’язків генерального директора на час оголошення конкурсу і тривання конкурсної процедури, як це зазвичай буває, Міністр культури В’ячеслав Кириленко його не призначив.

Попри те, що Іван завбачливо розмістив звіт про зроблену за рік роботу і навіть написав заяву міністру з проханням дати йому час завершити розпочаті роботи на посаді в.о. гендиректора.

Сьогодні – за регламентом через 10 днів після закінчення контракту з попереднім керівником – Міністерство має оголосити конкурс на заміщення вакантної посади. 17 листопада Кириленко затвердив виконувачкою обов’язків гендиректора заступницю Козленка Капітоліну Хомутовську, а та, своєю чергою, призначила Івана Козленка знову директором кіноархіву.

Коли трудовий колектив направив лист підтримки кандидатури Козленка Президенту, Прем’єр-міністру і Міністру культури, коли фейсбук і медіа обурено гудуть, хочеться вірити, що владі важче буде розігрувати підкилимну партію.

З Іваном Козленком ми поговорили про кадрові дежавю, ігри розуму чиновників і постіндустріальну цивілізацію.

— Іване, у жовтні минулого року Роман Балаян, Сергій Тримбач, Андрій Халпахчі, Сергій Лозниця, Олесь Санін, Денис Іванов (усього 25 представників кіноспільноти) написали листа Прем’єр-міністру Яценюку та Міністру культури Нищуку. 

Лист містив вимогу "термінового призначення Івана Козленка генеральним директором Національного центру Олександра Довженка та запровадження запропонованої ним стратегії розвитку підприємства.  Саме його концепція реформування і розвитку Центру видається нам найоптимальнішою і найперспективнішою".

Текст можна не міняти, тільки дату, і підписувати по-новому?

— Тільки рік тому у нас був суб’єкт чи об’єкт боротьби. Ми знали, кого хотіли призначити, і знали, проти кого направляти списи. А зараз бездіяльність, яка теж може свідчити про певну зацікавленість, не дозволяє нам з’ясувати, які ж справжні наміри у Міністерства культури.

Цього року після скандалу з Нелею Куковальською було прийняте правильне рішення: призначення директорів державних підприємств у галузі культури будуть здійснюватися тільки на основі конкурсного відбору.

У принципі, закон цього наразі не вимагає. Більше того, закон про конкурсний відбір в культурній галузі пройшов тільки перше читання, але є усна домовленість про такий формат. Зазвичай на час відсутності директора виконувачем обов’язків призначався попередній керівник, зі мною чомусь зроблено не так.

Я готовий іти на конкурс, але є питання до складу конкурсної комісії. Цього року з шести людей в комісії – чотири співробітники Мінкульту, плюс голова Держкіно і голова Спілки кінематографістів, яких можна вважати умовно незалежними.

Мені здається очевидним, що в міністерстві, як і в будь-якій іншій організації, є посадова субординація. І якщо є рішення керівника комісії чи міністра, то, безумовно, його підлеглі, які є членами комісії, мають на це зважати.

До цього ніхто не зобов’язує, але, знаючи ментальність наших людей, бачу в цьому певну небезпеку. Минулого року громадськість мала і вплив, і час це контролювати. Цього року я не вважаю конкурс остаточно прозорим.

— Я не пам’ятаю, щоб хтось із керівників "культурних" держпідприємств до вас відкрито, публічно відстоював свою позицію, боровся за посаду на підставі своїх професійних успіхів, доводив, що він може принести більше користі установі. Це було не прийнято серед інтелігентних людей, більшість обирала позицію жертви.

— Вони туди просто не потрапляли, бо не працювали соціальні ліфти. Я – людина випадкова в цій системі, не мав ніякого "даху", покровительства. Громадськість і професійна спільнота – єдиний арбітр, до якого я можу апелювати.

Я ще не кричав SOS, але хотів би означити проблему якогось, можливо, задуму трансформації Центру, яка б мені не підійшла. Аналізуючи ситуацію, я думаю, що моє непризначення – це неспроста.

Я знаю прецеденти, коли після закінчення контракту попередніх керівників із величезними боргами і збитками залишали виконувачами обов’язків. Незрозуміло, чому я не міг залишитися в.о. без боргів і без збитків, показуючи позитивну динаміку.

Для мене нехарактерна така лексика, це я говорю в зрозумілій для чиновників риториці. Я не говорю про наші міжнародні проекти, наші видання, наші успіхи у сфері популяризації та міжнародної співпраці. Це  ніколи їх не цікавило, хоча, по-моєму, це і є основа існування інституції.

Тому я пробую знайти аргументацію в зрозумілому для них полі. Умова мого контракту була, до речі, – показувати позитивну фінансово-економічну динаміку.

Тобто я не порушив умов контракту – я прийняв інституцію з боргом у мільйон гривень, а на момент закінчення контракту ми маємо на рахунку 750 тисяч грн і 1 млн грн у зобов’язаннях наших орендарів.

Я написав заяву: прошу призначити мене в.о. до закінчення конкурсу. Реакції не було, в.о. не призначили, тому я не знаю, до кого апелювати.

— Однак ви як керівник держструктури взаємодієте з безпосереднім керівним органом — Мінкультом, зустрічаєтеся з міністром на нарадах, прем’єрах, різних подіях, виконуєте спільні програми. Тобто ці стосунки є.

— Дуже обмежені. Я мінімізував контакти з держапаратом, хіба на рівні листування. З міністром я бачився за цей рік двічі – один раз на нараді, а вдруге – нещодавно. Інколи ми, правда, перетинаємося на якихось заходах.

 — Міністр був тут, у Національному центрі Довженка?

 — Ні.

 — А заступники?

 — Ні.

 — А голова Держкіно?

 — Один раз.

 — Яка була реакція Адміністрації Президента на вашу критику церемонії святкування річниці "Тіней забутих предків"?

— Я чув лише відлуння розмов у кулуарах. Думаю, зараз якраз ми і бачимо реакцію…

— За освітою ви філософ, як ви давали собі раду на посаді генерального директора державного підприємства з економічними та юридичними питаннями?

— Мене це найбільше захопило, це був виклик – щось поза сферою гуманітарних інтересів.

Я три роки працював заступником директора і час від часу виконував певні обов’язки, але масштабу катастрофи не уявляв.

У червні минулого року ми довідалися, що Центру урізали фінансування з 3,8 млн грн до 2,6 млн грн. І виявилося, що на той момент ми їх уже вичерпали, тож друге півріччя ми жили без фінансової допомоги, із затримками сплати за оренду. Це був шок.

Я вирішив почати з наведення побутового порядку. В якийсь момент відкрив для себе, що у нас не шестиповерховий, а восьмиповерховий будинок, і був шокований тим, що всі вільні кабінети, незадіяні приміщення просто завалені сміттям.

Найбільшим своїм досягненням я вважаю не проекти – вони здійснювалися в поточному режимі, а те, що ми вивезли 200 тонн сміття. Ви можете уявити, скільки це?

Коли повигрібали непотріб, демонтували громіздкі застарілі системи, нам відкрився величезний простір і розуміння того, що гігантські площі, які є тягарем, можуть бути великою перевагою, можуть не поглинати ресурси, а давати їх.

Ми відкрили вхід (раніше із чотирьох дверей були відкриті лише одні, решта зашиті вагонкою) і почали думати, як запустити сюди людину: не людину, яка  приходить через обов’язок чи в справах, а щоб їй було цікаво і хотілося тут залишитися.

Тоді з’явилася концепція кластера. Крім того, що питання оренди в державному секторі дуже зарегульоване, я зрозумів, чому орендарі не хотіли сюди йти, я б теж у такі приміщення ногою не ступив.

З усвідомлення того, що люди мають за це заплатити, почалася поступова трансформація і залюднення Центру попроектно.

Аби зробити якийсь проект – виставку, виставу, концерт, – люди змушені будуть спочатку вичистити приміщення, обігріти його, привести до ладу, і потім уже шар за шаром за браком наших коштів і ресурсів воно поступово отримає нормальний вигляд.

Бієнале "Київська школа" спонукала нас рухатися швидше. Якби не було дедлайну, ми б зашпорталися у цьому смітті. Але вони мали заїхати 30 серпня, і в останню ніч перед 30 серпня ми закінчили "процес очищення".

Ми маємо намір здавати площі в оренду на постійній основі: перший поверх – під книгарню, третій – під коворкінг на орендних засадах, п’ятий – під музей, але лише культурним ініціативам і організаціям.

Найпростіше – дати цю територію в оренду під швейний цех: їм не потрібен ремонт, у них буде закрите виробництво. Але якраз це ми повністю відкинули.

— Чому не хочете піти простим шляхом?

— Це нецікаво. Чому й виникла концепція створення арт-кластера – проміжний етап між нашим попереднім станом руїни і станом, коли площі будуть здані в оренду, але виключно культурним інституціям.

І на це пішов рік: ми не зробили нічого конструктивного: у віртуальному полі – так, а в реальному ми нічого не побудували, нічого радикально не змінили, ми просто демонтували зайве.

— Все, що ми, громадськість і журналісти, можемо знати й оцінювати – це промоційна частина роботи Центру. Але ніхто не знає, як працюють лабораторії, копіювання, архів. Як справляються ці підрозділи?

— Як мінімум, там були радикальні звільнення – працівників стало удвічі менше. Лабораторія два роки не мала жодних державних замовлень, вона була в стані консервації.

А деякі люди так і не усвідомили сутнісних соціальних і технологічних змін: вони думають, що у нас тимчасово немає замовлень на друк плівки, але ж буде час, коли ми будемо друкувати копії. Ну, можливо, після ядерної війни, коли буде повторний цикл цивілізації. Частина професій, які є тут, пов’язані з виробничими технологічними циклами, які відійшли в минуле.

Пару місяців тому ми доукомплектували лабораторію машинами, щоб розвести різні цикли обробки плівки – друк і, наприклад, чистку плівки. Є плівка, уражена грибком, і є невражена, вони повинні оброблятися в різних машинах, щоб не заражалася здорова плівка.

Зараз у нас дуже гарний плівковий цикл. Ми, як могли, самі кустарним способом зробили цифровий цикл – навчилися цифрувати плівку, звукову доріжку, оптичну фонограму. На жаль, не в тій якості, яка потрібна для кінотеатрального показу, тільки в стандартній якості DVD, але вже щось.

Слід сказати, що іноземці частіше просять плівку, а не цифру. Сьогодні у фестивальному русі повертається привабливість плівкового зображення з усіма його вадами, і плівкові кінопроекції.

— Ви говорили, що кінокопіювальна фабрика могла б стати єдиною в Центральній Європі, яка обслуговує потреби, пов’язані з плівкою. Це реальна перспектива?

— Якби цикл виробництва був доукомплектований великим цифровим блоком, якби, крім цифрової лабораторії, ми ще мали цифрове сховище, тоді цифровий і плівковий цикли замкнулися б в єдиний ланцюг.

Зараз на рівні винятково плівкового циклу це неможливо: сьогодні кіно не знімають на плівку, і навіть перенести кіно з носія цифрового на плівку – це вже технологія, яка нам непідвладна, у нас немає відповідної машини.

В Україні є дві такі машини, але це підрядні організації, ми з ними працюємо.

На цьому етапі я не бачу перспективи в іншому призначенні виробництва, крім архівного: тільки архівація, консервація, презервація плівки, яка дала б можливість тривалого зберігання за умов відсутності цифрового сховища.

Якби було цифрове сховище, можна було б частково відмовитися від плівки, як це робить гібридна система зберігання фільмів, як це робить BFI (British Film Institute) або A-Institute в Нідерландах.

— Що таке гібридна система?

 — Коли вони мають перехідний цикл між плівкою і цифрою: щось менш вартісне зберігають на цифрі, щось дуже важливе або оригінальний артефакт – на плівці, і дуже зрідка переносять на плівку з цифри справді визначні шедеври.

Я вийшов з такою ініціативою до Держкіно: оскільки ми не можемо брати на себе відповідальність і визначати, що має бути збережене на плівці, нехай експертна комісія наприкінці року визначає, які фільми з художньої точки зору варті того, щоб бути переведеними на плівку для довічного зберігання.

Зі збільшенням частки незалежного продюсерського кіно, де немає державного фінансування, у нас виникає нова дірка в економіці пам’яті.

Режисери не можуть ані віднести свій фільм на зберігання в супернаворочений європейський цифровий архів, ані перевести на плівку. Вони зберігають це вдома на харддиску.

Серед них такі фільми, як "Крос" Марини Вроди, або "Russian woodpecker" ("Російський дятел" – НСКУ), який отримав приз у Санденсі.

Держава має викупати право на збереження цих фільмів на плівкових або цифрових носіях, а вона цим зовсім не займається. Ми стараємося отримати копію для Центру через суто приватні стосунки.

Справді, є багато прохідних фільмів, від втрати яких, на думку режисерів і продюсерів, держава нічого не втратить, але це теж неправильно.

Тому що з усіх фільмів 1920-х років збереглися в тому числі й не найкращі, і саме на них ми можемо зрозуміти, який був загальний рівень кінематографа.

Попри те, що це просто історичний артефакт, попри навіть свою можливу художню упослідженість, він набуває зовсім іншого значення через деякий час.

Я вважаю, що ми взагалі не маємо права вирішувати, що зберігати, а що ні. Ми маємо зберегти все, а там уже – використовуватиметься воно чи ні – принаймні залишимо людям вибір, бо ми зараз такого вибору не маємо.

— Коли ви дістаєте фільм з архіву і даруєте йому друге життя, ви ж теж почуваєтеся володарем часу – когось ви зараз повернете з небуття, а когось залишите в минулому назавжди.

— У цьому сенсі так. Цей вибір смаковий, я тут не маю ні перед ким звітувати. Ми повинні показувати всяке кіно, просто ми з командою вибираємо те, яке вважаємо найбільш естетично вишуканим.

Що стосується "Кола Дзиґи" – це мій волюнтаристський проект. Він суто авангардистський і обмежений формальними ознаками авангарду, тому з цієї точки зору все просто.

Інша справа, що є авангардистські фільми, які ми туди не включили, і це теж можна назвати формою цензури: тут я вже керуюся смаком і зважаю на аудиторію, дивлюся, чи може бути фільм актуалізованим, бо завдання цього проекту – актуалізація.

— Що нового у фільмофонді?

— Справа консервації сама по собі консервативна. В ній нічого такого не придумаєш, крім, можливо, новітніх технологій, які б уможливили автоматичну систему контролю, але це дорого.

Наше головне досягнення – електронна база фільмофонду. На її створення пішло кілька років роботи, бо там більше 3000 найменувань, і кожному треба дати дефініцію, метраж, хронометраж, коли що зроблено.

Зараз фільмофонд займається вхідним контролем нових фондів, які ми отримали: це фонд Києво-Могилянської академії просвітницького і пропагандистського американського кіно 1940-1980-х років і локальні фонди, передані нам "Молодістю" і "Arthouse Traffic".

— Цей каталог буде відкритий?

— Так, ми його завантажимо буквально на днях, виставимо в формі електронної таблиці.

— Скільки вам потрібно часу, щоб закінчити трансформацію Національного центру Олександра Довженка?

— Рік-два для того, щоб закласти підґрунтя, на якому можна робити поточні вдосконалення.

Зміни уже відбуваються, просто багато системних рішень не залежать від нас. Ми не можемо поділити землю без рішення Київради, не можемо спекатися житлового будинку, для якого виконуємо функції ЖЕКу, не можемо розділити комунікації, не можемо побороти два МАФи, які незаконно стоять на нашій, а не муніципальній землі.

З поточного – мені потрібно закінчити заміну всіх вікон і покращити енергозбереження приміщення. Ми вже прорахували відкриття кінотеатру на дві зали, і навесні планували зробити змінну експозицію Музею кіно – до 110-річчя американської зірки українського походження Анни Стен.

До 11 грудня ми продовжили архітектурний конкурс на розробку дизайн-проектів Музею кіно – я побачив багато цікавих рішень, які мене надихають.

Я сприймаю свою місію як прояв громадської ініціативи: ви ж уявляєте, яка тут зарплата, які обмежені можливості і скільки треба докласти зусиль, аби досягти такого результату, як у приватному секторі – 10% у приватному секторі і 100% тут.

Тобто це шалена ресурсоємна і нераціональна система. Якщо ми не скористалися після революції можливостями її спростити, я маю великий сумнів, що це можна змінити еволюційним шляхом.

— Так що вас тут тримає?

— Тепер мені треба закінчити розпочату справу, це для мене дуже важливо. Інакше мушу визнати свою поразку, а я цього не хочу.

Мене дивує, що люди захоплюються результатами, які мені видаються мізерними у порівнянні з тим, що я планував.

З цієї позиції це ніяка не перемога і точка неповернення не перейдена. А я хочу залишити Центр у такому стані, щоб він (незалежно від того, хто сюди прийде) виконував свою функцію в автопілотному режимі. Може, це й ідеалізм, але в усякому разі мені би так хотілося.

КОМЕНТАР ЕКСПЕРТА

СЕРГІЙ ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України, кінокритик, історик кіно

— Ситуація, що склалася довкола Івана Козленка, у чомусь тестова для влади.

Бо нічого ж складного немає. Керівник закладу упродовж річного перебування на посаді гендиректора Національного кіноархіву (назва інша, але суть саме в цьому — архів, який донедавна, передусім через кадрові проблеми, ніяк не міг стати власне архівом) практично повністю виправдав довіру.

Центр Довженка нині демонструє потужну роботу щодо популяризації національної спадщини, причому робить це у модерній, сучасній стилістиці. Не тільки в Україні, а й поза її межами.

Сформувалася молода команда однодумців. Більше того, Козленко зробив те, на що я і не сподівався, – ліквідував фінансові борги, перетоворивши мінуси на плюси. І так далі. 

За таких обставин керівника переводять у статус виконувача обов’язків, і він готується до конкурсу. Цього якраз і не відбувається.

У Мінкульті мені кажуть: а що тут страшного, буде конкурс, хай бере участь, та й по всьому. Тільки ж, знаючи  реалії, не доводиться сумніватися: то неспроста, то не недогляд.

Підозра така: причина в майновому комплексі колишньої Київської копіювальної фабрики на Голосіївській площі.

Кілька років тому, за Міністра культури Михайла Кулиняка, вже збиралися перевести Центр Довженка (до речі, юридичний статус "національного" йому так і не присвоєно) на територію кіностудії імені Довженка, в якісь руїни. Щоб не заважати, вочевидь, серйозним хлопцям вирішувати свої серйозні питання. Тоді щось змінило плани керівництва і Центр лишили у спокої.

Це тільки версія, але інших пояснень я не можу знайти: уся справа в тому, що Іван Козленко – архівіст, кінознавець, словом, людина якраз "несерйозна". З ним важко "решать вопросы", буде говорити про кіно, архіви, інтереси культури.

На такі посади призначають за іншими критеріями. Навіть представники влади не раз визнавали: наша ахіллесова п’ята – кадрова політика, призначення зручних і "потрібних" (кому?) людей замість професійних і совісних. 

Можливо, не все так драматично і ніхто не збирається позбавляти Козленка директорської посади. Буде конкурс, його рекомендують, його призначать...

Може, й так. Одначе ж ми виховані Станіславським, в його театральній системі координат слід кричати "не вірю!", якщо бодай крихта неправди помічена у поведінці чиновників.

Якщо на місці Козленка опиниться людина, чиї професійні характеристики будуть далекі від кіноархівних реалій, від культури як такої, значить, ми в черговий раз станемо заручниками бездарної і цинічної кадрової політики.