Світлана Агрест-Короткова, «День»

У конкурсній програмі VI Одеського МКФ була нова робота відомого українського режисера Анатолія Матешка «CAPTUM» (lat/ПОЛОН), який намагався проаналізувати тонку межу переходу людської природи у звірину. У творчому архіві режисера понад 30 робіт, серед яких — перший український серіал «День народження Буржуя» і одна з останніх стрічок — «Трубач». Він — витончено-вдумливий і дуже професіональний у роботі зі сценарієм, акторами, монтажем. На жаль, стрічка, представлена на ОМКФ, не найвдаліша в цьому ряду, хоча там є незвична робота Володимира Горянського.

На мій погляд, негаразди картини спочатку криються у сценарній канві. Саме це й стало темою нашої розмови.

— Нині у країні кривавий час, триває затяжна війна, яка незрозуміло коли й чим скінчиться. Ви як людина, що завжди відчуває, що і про що має говорити кіно, повідайте, про що сьогодні з глядачем має говорити наше кіно?

— Не знаю, можуть виникати найрізноманітніші теми. Ми знімали нашого «Трубача», і він був дуже запитаний, коли ми їздили по шпиталях, хлопці залюбки його дивилися. Вони реготали, згадували дитинство. І мені здалося, що це правильно, тому що у великі кризи щось веселе, з гарною музикою допомагає людину переключити, вивести зі стану депресії. Це перше. А по-друге, теми можуть бути найрізноманітніші, тому що публіка, яка ходить у кіно, зараз стала дуже різношерстою. Дуже складно порозумітися з усіма. Мені здається, заборонених тем немає, навпаки, їх ще більше з’явилося сьогодні. Важливо, що відчуття правди у суспільстві змінилося. Людина стала чутливою до брехні, як і в житті, власне. У контексті європейського кіно, в найрізноманітніших жанрах акторська гра не терпить награності, стала дуже правдивою.

— Сьогодні Мінкульт заявив, що «фінансуватиме патріотичне кіно». Що це таке і чи можливий розвиток кіно при такому спецзамовленні?

— Мені здається, що всі ці постанови, які останнім часом видаються, дуже емоційні, в них немає якогось раціонального зерна, за яке можна було б зачепитися. Я розумію, що постійно приходять нові люди, які не засиджуються в кріслах, не встигають придивитися, і взагалі не розуміють, на якому світі вони перебувають. Найнеприємніше, що відбувається, це заборона геть усього і реакція у відповідь. Патріотичне, на мій погляд, це спроба ідентифікації, що таке Україна. Кожна людина, кожен митець повинні зрозуміти, що таке українське, тому що українське, як сьогоднішній день показав, дуже неоднозначне. Ми бачимо це на прикладі мови, на прикладі взаємин схід-захід. І виявляється, не така ми велика, єдина і згуртована країна. Дуже багато випливло підтекстів. І над цим ніхто не замислюється, усе вирішується, як у совкові часи, за рознарядкою. Указ, розпорядження, дуже сміливе, за партійною належністю. Часи минули, а партійна належність залишилася. І ось ті люди, які ухвалюють ці рішення, самі не розуміють, що таке українська ідентифікація, що за цим стоїть і що для цього потрібно. Я знаю, що наше суспільство дуже різниться не лише географічно, а й за своїми смаковими і часовими категоріями, тому що телевізор дивиться одна вікова аудиторія, молодь більше орієнтована на інтернет-ресурси і на західний продукт. І мені здається, що автори ще не усвідомили цього, не опанували тих інструментів, які могли б привернути увагу молодого покоління.

— Сьогодні загальна біда кінематографа — цілковита відсутність уміння розповісти історію.

— Це завжди було так. Як сказав колись Роднянський, «що такої шкоди, якої завдав поетичний кінематограф, українському кіно більше нічого не завдавало». Я викладаю зараз в інституті, студенти часто-густо приносять красиві картинки під музику і думають, що це вже кіно.

— Згодна з цим. Ба більше, коли побачила фільми Миколи Шпиковського «Шкурник» і «Хліб», подумала, що, можливо, якби ці фільми дивилися і на них вчили студентів, то, можливо, розвиток українського кіно пішов би зовсім іншим шляхом?

— Ні, я не проти поетичного кіно. Але! В того ж таки Параджанова у «Тінях забутих предків» була чудова драматургія, драматургія була і в Іллєнка. Ми знаємо дуже гарні приклади, але наслідування... На жаль, ті ж таки студенти часом не розуміють, що вони наслідують.

— Все ж таки кіно це не картинка. Кіно — це оповідання і суворі закони драматургії. У нас що, немає школи?

— Ви знаєте, мені здається, що так, немає школи. Немає відпрацьованої системи викладання драматургії. Немає таких яскравих особистостей, як були у ВДІКу, коли я навчався. Майстрів, які дуже міцно тримають і володіють професією. Це дійсно дуже сильна система. Так, і від того, що хтось прочитає 10 книжок з драматургії чи пройде семінар, він краще писати не почне. Писати — це величезна праця, як сказав Набоков, головне — не писати, а переписувати. А сценарій як ніщо інше можна й треба переписувати по 100 разів, як це робиться в Голлівуді. А тут ми працюємо з драматургом, і якщо він перепише тричі, вже лізе на стіну.

— Сьогодні немає чого особливо чекати від держави. Ви зробили своє кіно досконало незалежно від неї... Яким чином можна залучати в кіно інвесторів чи меценатів, яких наша держава жодним чином не заохочує, для того, щоб робити кіно в країні?

— Сьогодні це неможливо. Неможливо залучати інвесторів. Треба хоча б повернути гроші, які інвестор дав... Не маючи копродукції, кінемотографа не буде. Це раз.

— Маю сумніви, що з Росією можлива копродукція найближчим часом.

— Ще до всіх цих сумних подій з Росією не дуже працювали взагалі всі європейські фонди. Коли в нас було субсидування держави, ці три-чотири-п’ять років тому, у нас копродукція виходила — і Туреччина, і Німеччина... Було, на мою думку, більше, ніж у Росії. Вони з Росією не дуже любили зв’язуватися, там весь час були якісь каверзи. Окрім Германа-молодшого, але він стоїть «осібно», мені здається. А який вихід? Не знаю. Зараз намагаються задіяти, нарешті, телебачення, як це прийнято в усьому світі. Була у нас нещодавно конференція «КіноКраїна», де намагалися запозичити досвід Польщі, Угорщини, тієї ж Ірландії... Там існують схеми — як працювати. Ці схеми розумні люди придумали, я там не зовсім все розумію, але воно будується не на миттєвому прибутку, а на вкладеннях і поступовому поверненні. Ця схема будується на тому, що державі не обов’язково все виплачувати відразу, вони залучають інвесторів, але держава або телеканал покриває 20%. Будь-яке місто, будь-який простір, куди приїжджає група, зустрічає їх з щирими обіймами, тому що це вигідно цій місцевості. У нас сьогодні така штука не працює. Був такий інцидент давно, коли Спілберг захотів знімати у Львові, йому озвучили таку ціну, що він взявся за голову і сказав: «Хлопці, даруйте». В результаті вони знімали в Чехії. Не розуміють того, що якщо їдуть групи знімати, то це безпосередня вигода буде, наприклад, як наш фестиваль в Одесі. Всі одесити його тепер обожнюють, тому що це дає реальний заробіток місту, людям, життя вирує...

— Є два конкурси на цьому фестивалі — міжнародний і національний. І коли з’явився національний конкурс, стало справою честі і престижу, щоб національна картина потрапила до міжнародного конкурсу. Ось ваша картина і фільм Єви Нейман потрапили до обох конкурсів. Ваше враження від місця фільмів в міжнародному конкурсі?

— Коли дивлюся наші картини, і західні, і серіали, то завжди захоплююсь навіть не технологіями західного кінематографа, а тим, як розроблена драматургія. І в серіалах вони ще крутіше працюють після того, як років 10 тому був страйк голлівудських драматургів. Вони всі змовилися і пішли. І з’явився такий «чумний» напрям серіальної продукції. Ось що вони зробили з Шерлоком Холмсом? Спочатку я був спантеличений, потім втягнувся і зрозумів, що це просто шедевр! І багато робіт, які переглянув на фестивалі, філігранно зроблені, з точки зору драматургії. Це ж потрібно мати такий мозок, щоб це збудувати, дуже витончене мереживо... Там немає нічого зайвого і немає нічого незрозумілого. Тобто хочу сказати — драматургія, драматургія, драматургія. Це перше, чого не вистачає.

— Які власні плани?

— А власних планів особливо немає. У мене в планах не було і цю картину знімати. Готуємо зараз з нашими письменниками серіал, саме український.

— Історія, сучасність?

— Це детектив, Намагаємося його сконструювати, але боюся, що це буде дуже довго. Там багато роботи, а мені дуже хочеться, щоб було патріотично і цікаво. Працюємо разом з Андрієм Кокотюхою, людиною-детективщиком, який знає масу історій.

— І останнє запитання. Ви викладаєте, перед вами молоді люди, які завтра прийдуть у кіно. Є якісь перспективи?

— Ви знаєте, є хороша молодь. Там чоловік десять, які справді хочуть. Можливо, з них вийде троє або четверо, але з ними дуже цікаво. Вони вже мені багато дають, тому що вони дуже чисті, в своїх роботах не брешуть. Є і пройдисвіти, яких відразу ж в роботі видно. А є ті, які не брешуть, у них щось не виходить, але роботи просто класні. Вони зовсім іншим життям живуть. І що цікаво, вони не зіпсовані. Андрій Тарковський колись викладав у ВДІКу, недовго, але мріяв, що обов’язково набере курс режисури з тих, хто відразу після шкільної лави. Щоб — з чистого аркуша...