За останні декілька років вітчизняний кінематограф почав подавати ознаки життя. Як це парадоксально не звучало б, але саме за минулої влади в прокат виходили нові українські фільми, у галузь вливалося фінансування, з'явилися незнані широкому колу імена в кіномистецтві.

На цій хвилі дебютував режисер документального кіно, учасник Сценарної Майстерні, Валентин Васянович повнометражним фільмом "Звичайна справа" в 2012 році. До цього він зняв кілька документальних короткометражок.

Наступного року світ побачили повнометражний ігровий фільм "Креденс" (читайте сценарій на СМ) та документалка "Присмерк" (читайте синопсис до нього під назвою "Корова" на СМ), яка цього літа удостоїлася престижної нагороди Міжнародного одеського кінофестивалю.

У розмові з Валентином ми торкнулися не тільки кіномистецьких тем, а й всього, що навколо них.

– У кращі світи відійшов київський актор Віталій Лінецький, який виконував провідну роль в "Звичайній справі". Що вам імпонувало в його акторській грі, людських якостях?

– Віталій був високопрофесійним актором. Я це відчув уже на пробах, коли на майданчику стикнулися Віталій Лінецький та Тарас Денисенко, обидва чудові актори. І тут відразу з'явився вогонь.

Такого не ставалося досі, коли я шукав другу чоловічу роль, пару для Тараса. До цього відбувалося все більш-менш непогано, добре, або погано. Але коли прийшов Віталій, одразу взяв текст, вивчив його за дві хвилини – і зіграв фантастично емоційно, виклався в одну пробу. Я дивлюся – Тарас стоїть. Питаю в нього, що трапилося, а він каже: "Треба брать! Треба брать!"

Щодо людських якостей. Лінецький був відкритою людиною, ретельно шукав нові враження, які так потрібні для акторської професії. А ще дуже веселий, позитивний, творчий – тобто, інколи він пропонував рішення, до яких я сам не міг прийти.

Що казати? То профі високого класу.

– Нещодавно головою Держкіно призначили свободівця Пилипа Іллєнка. Новий очільник уже заявив, що шукатиме нестандартні рішення щодо розвитку та промоції українського кіно. Під час війни, скорочення видатків на культуру, стагнації вітчизняного кінематографу – у таке важко повірити. Як вважаєте, Іллєнко зможе щось змінити?

– Мені дуже хочеться, щоб Пилип зміг це зробити. Він із кінематографічної сім'ї, останнім часом займався продюсуванням фільмів, має юридичну освіту, а ще в нього є важлива риса характеру: уміння спілкуватися з людьми. Він уміє тримати себе, доносити свою ідею до людей.

Хотілося б, щоб у нього вийшло, адже потенційно він має для цього всі можливості.

Єдине, такий час зараз – ну, ми ж знаємо, усі бюджети, кошти йдуть на війну. Наскільки ефективно вони йдуть – це питання. І чи потрібно економити саме на культурних проектах – інша розмова.

Багато вже говорилося: якщо не будемо знімати українське кіно, не друкуватимемо українських книжок, то весь час купуватимемо бронежилети на ці гроші.

Дуже багато людей про це говорить, згоден і підтримую таку думку. І тому, дай, Боже, щоб у Пилипа все вийшло.

– Продовжуючи тему війни. Вам як документалісту хотілося б відзняти повнометражний фільм про україно-російський військовий конфлікт?

– Я не знаю. Мабуть, що ні. І справа не у відсутності бюджету. А в тому, що коли починається якась велика яскрава подія, усі починають нею займатися, наввипередки біжать знімати. У мене в такі моменти пропадає бажання таким займатися.

Не знаю, чому так відбувається, не досліджував це в собі. Я можу знімати потім – долі людей, котрі пройшли війну, і як вони в подальшому адаптуються до нормального життя. Мені цікавіше такий психологічний, драматичний аспект існування вояків, які пройшли через м'ясорубку. Не пряма дія, себто те, що нині відбувається, конфлікт.

Фактично, не так уже багато можна зняти зараз, тільки хроніку.

– Із чим пов'язуєте світовий успіх кінострічки Мирослава Слабошпицького "Плем'я" (Васянович був продюсером та  оператором цього фільму  – ред..)?

– З тим, що це якісний і чудовий фільм, фантастично новаторська робота, яка стовідсотково ввійде до історії світового кіно. Тобто, нібито ідея на поверхні лежить, але чомусь ніхто її не втілив так, як це зробив Мирослав. У фільмі – жодного слова, ця глухота виправдана, бо "актори" глухі.

Чому я пішов працювати на цей проект? Я побачив сценарій і просто був вражений. По-перше, якістю, драматургією, історією.

По-друге, як людина збирається справитися з купою глухих підлітків. Там нема жодного актора, це банда тинейджерів. Мені просто було цікаво побути поруч і спостерігати, як це відбуватиметься: як він ставитиме їм завдання, як вони їх будуть виконувати.

Усе було цікаво, робота над фільмом – просто фантастичний досвід.

– Які труднощі виникали на знімальному майданчику?

– Труднощі виникали на кожному кроці. В основному, як я вже говорив – актори непрофесійні, усі інші – профі. Вони (актори – авт.) нічого не чують – тобто, з ними можна розмовляти лише через перекладача.

Глухі трошки по-іншому сприймають світ навколо, осіб, котрі чують і розмовляють. Тому люди з якимись вадами чи особливими потребами завжди збиваються докупи й закриваються від світу. Так традиційно відбувається. От.

Це дійсно таке невелике плем'я, котре живе по свої законах, сприймає тебе якось із недовірою. Такий бар'єр потрібно весь час долати.

У цілому всім, у першу чергу Слабошпицькому, вдалося подолати цю перепону, і скоро ви побачите результати. 11 вересня відбудеться прем'єра.

Я думаю, що буде дуже багато розмов про це кіно...

– А який бюджет фільму?

– Загальний бюджет приблизно 14 мільйонів гривень. Половину грошей дала держава.

– Довго шукали фінансування?

– Із цим фільмом трошки легше, аніж із попередніми, бо вже була напрацьована схема, за якою ми знали, куди йти й що казати людям. Досить-таки швидко втілили цей проект.

Перше фінансування отримали десь, якщо не помиляюсь, у вересні місяці 2013 року, узимку ми вже знімали кіно й навесні були в Каннах. За півроку наша команда встигла зняти кіно й з'їздити в Канський фестиваль.

– Це не так, як зі "Звичайню справою"?..

– То був дебютний фільм як для режисера, так і для виробника. Ми не знали, де які граблі зариті – і наступили на всі підряд. Зараз набагато легше існувати в цьому просторі.

Ми "купили" дуже дорогий досвід тоді, це нам допомагає нині.

– Вікіпедія каже, що там щось більше шести мільйонів гривень витрачено на фільм, акасові збори перевалили за 80 тисяч.

– Я не пам'ятаю, які там касові збори. Не можу точну цифру назвати, але, щоб ви уявляли: весь світ, крім Америки та Індії, не заробляє на кіно гроші. Європа не заробляє коштів через брак людей.

Щоб далеко не ходити, давайте я вам на прикладі України розкажу про цю систему.

У середньому український фільм коштує мільйон доларів. У Києві я багато спілкувався з директорами кінотеатрів, людьми, котрі займаються прокатом фільмів, вони кажуть приблизно таке: "Валік, у Києві є дві тисячі людей, які прийдуть подивитися твоє кіно. Іще дві тисячі людей є по решті України".

Тобто, фактично в Україні є чотири тисячі глядачів, котрі готові прийти заплатити гроші в кінотеатр. Можна порахувати, якщо квиток по 40 гривень... Ні, краще в доларах, хай п'ять доларів. Множимо вартість квитка на кількість глядачів – це 20 тисяч доларів. Половина із цього лишається в кінотеатрі. З десяти тисяч доларів ще забирає собі дистриб'ютор, мінус податки – словом, до інвестора взагалі нічого не повертається. От.

Потім. Кажуть, щоб кіно вийшло в нуль, потрібно зібрати бокс-офіс (загальні збори – авт.),котрий в три рази більше, ніж вкладення. Якщо фільм коштує мільйон, це треба зібрати три мільйони гривень. Є три мільйони доларів, а є 20 тисяч доларів – це реальний бокс-офіс України. У Франції буде не 20 тисяч, а 200 тисяч, але вони все одне не відіб'ють свої гроші.

Чому в це вкладають кошти? І хто вкладає? Приватні інвестори на кіно гроші вкрай неохоче дають. У них вкладає держава. Дають фонди, утворені державою, з відповідною підведеною до цього законодавчою базою, щоб вони наповнювалися з різних джерел.

І тому, навіщо це робиться? Показати всьому світу, що ми є культурна країна.

Фактично – це піар-проект. Кіно – це іміджевий проект країни. Він грошей не заробляє. Це треба почути й зрозуміти всім. Заробляють на кіно Америка й Індія, бо в них потужні ринки, там крутяться мільярди.

– Ви говорили про 4 тисячі глядачів. Наскільки я зрозумів, у нас проблема в аудиторії?

– Люди дуже бідні. Кіно – це розвага, коли є зайві гроші. Я можу взяти 40-50 гривень і викинути їх. Знов, якщо це розвага, розважаються люди переважно 14-18 років, тінейджери.

Їм батьки дають гроші, щоб відчепилися й вдома не сиділи. Вони йдуть на атракціони, а не серйозне кіно дивитися – це виключено. Підлітки ідуть на "Піратів Карибського моря" чи якісь там "ужастіки".

– А як тінейджерам розповісти про себе й свій глибокий фільм?

– Тінейджерам – ніяк. Єдине, що примусово якось. Але в цьому нема сенсу, вони мають просто подорослішати. Вони розважаються, це не є погано.

– Ок. Як дорослим людям донести інформацію про українське кіно?

– З кожним роком, якщо буде зніматися 20-30 українських фільмів, вони будуть у прокаті весь час. Про це писатиме преса, говоритимуть на телебаченні. З кожним роком буде з'являтися все більше й більше людей, які почнуть довіряти українському кіно.

Це за один рік, на жаль, не зміниш ніяк. Треба, щоб 20-30 фільмів знімалися років 10 – і тоді вони потягнуть усю індустрію, почне багато збиратися людей, з'являтимуться нові кінотеатри, дистриб'ютори братимуть українські фільми в прокат.

Наразі це взагалі дуже велика проблема – просто розмістити своє кіно десь.

– Які результати діяльності міністра культури Євгена Нищука в сфері кіно?

– Поки не бачу результатів. Вони, можливо, є, але не в нашому сегменті ринку. Тобто, щодо кіна я ніяк не можу оцінити. Він не зміг за 4-5 місяців прийняти рішення із приводу голови Держкіно. За нього голосував парламент. Це дивно трошки, а ми сиділи й чекали півроку.

Може, у чомусь іншому він класно себе проявляє, але щодо кіно, поки я ще нічого не побачив.

– Я хотів поговорити про ваш фільм "Креденс". Мене в ньому вразила операторська робота, локація – зимовий Львів. Мені здалося, що він у чомусь продовжує лінію "Звичайної справи", тільки перед нами вже нереалізований у соціумі музикант Орест…

– Ну чого ж? Він працює в нормальному театрі. Він просто хоче більшої реалізації.

– Так. Згоден. Та суть в іншому: у конфлікті між двома системами – радянською й українською. На вашу думку, чи можна примирити, наблизити старе совдепівське мислення до нової української дійсності?

– Не треба мирити. Треба взяти дрючка й "нафіг" його (совкове мислення – авт.)роздовбати. Не потрібно наближати. Хотіли якось залагодити, знов-таки з різними реверансами, словами: "ой, вибачте, будь ласка" – треба взяти палицю і викинути до бісової матері (усе старе й радянське – авт.), необхідно все агресивно робити. Я не маю на увазі фізично знищити когось, потрібно проводити жорстку культурну політику. Не слухатися північного сусіда весь час, це неприпустимо, злочин.

– Нині відбувається зрушення. Зараз намагаються заборонити російські канали, агресивне мілітаристичне кіно...

– Забороною не досягнеш усього. У першу чергу, необхідно вкладати у своє, щоб воно було конкурентоспроможним. І своє має не за допомогою різних заборон перемогти, а завдяки конкуренції задавити. Бо сьогодні ти заборонив, а завтра інші люди прийшли й дозволили. Це нічого не вирішує.

Варто просто вливати гроші в культуру весь час, тоді вона стане потужною. Українська культура виросте й випхне з ринку іншу, ворожу культуру сусідньої держави, постсовкову.

– В кіно "Присмерк" проступає тема згасання життя… У глухому забитому селі на Поліссі мати й син готуються до смерті. Кінцевий кадр: Марія завозить труну для Сашка в хлів, через три місяці він помирає… Я вловив певні Довженківські мотиви у цій стрічці…

Кадр з фільму "Присмерк"

– Ну так, там "Земля". Люди орють землю, працюють, життя – смерть. Такі загальнолюдські, філософські мотиви, безперечно, там є.

А взагалі, коли знімаю, нічого не вкладаю, якихось там супер меседжів. Знаєте, про це можна гарно балакати, в інтерв'ю писати. На майданчику, особливо, коли знімаєш документальне кіно, ти взагалі повинен розчинитися, перетворитися на зір і дивитися, і слухати, встигнути натиснути кнопку.

Якщо ти починаєш щось там вигадувати, балакати – кіно закінчується взагалі.

– У фільмі відчувалися моменти розчинення, люди були відкриті, щирі. Ви влилися в цю сім'ю.

– Це мої родичі, я там ріс. Тому вони були такі відкриті й щирі. Якщо б інша людина була, то вони сказали "іди гуляй". Вони звикли, що я знімаю кіно.

Це вже другий фільм про мою тітку. Перший називається "Старі люди" – теж чудовий, фантастичний фільм. Моя родичка по природі настільки органічна людина й настільки з гострим розумом – просто неймовірна акторка від Бога! Тому й не було проблеми звикання, я досконало знав, як і чим вони живуть.

І, не дивлячись на це, ти маєш усе зняти, зафільмувати, щоб тебе не було тут. Розчинитися в документальному кіно.

Якісь ідеї, форми з'являються на стадії монтажу. Якась така груба форма з'являється під час зйомок, що я, наприклад, буду знімати сезони: літо, осінь, зима, весна. Так я маю рік відзняти. Це я одразу зрозумів, а потім уже якісь там емоційні піки, я там потім пробував грамотно розставляти.

– Безпосередні учасники фільми дивилися його?

– Ні. Не дивилися. Сашко, на жаль, помер. А тітка хворіє зараз. Я попередні фільми показував, "Старі люди". Вони дуже скромні люди, вони не уявляють себе кінозірками. Мої родичі соромляться, очі закривають, обличчя закривають.

Тітка каже: "Валіку, тільки ж нікому його не показуй! Обіцяй мені!" Я сказав, що не буду. А потім мовлю, "А може там сусідам?" Вона каже: "Нє, ти що? Мені соромно". Хоча там взагалі нічого не відбувається, вони не сваряться в "Старих людях", там навпаки танці, пісні.

А цей я навіть їм не показував, вони нічого не скажуть. Знову будуть соромитися.

– А як цей фільм сприйняли закордоном?

– Спочатку, його якось не дуже звали на фестивалі. А зараз рух почався. Після Одеси я посилав у Амстердам, на ITFy, Лейпціг. Зараз після Одеси вже є три-чотири фестивалі, де він буде показуватися: у Швейцарії, Німеччині, Люксембург, є ще хтось.

– Можна сказати, що українським кіно цікавляться за кордоном?

– Не можна сказати. Є кіно – їм цікаво. Нема кіна – їм не цікаво. Усе дуже просто. Якщо нема кіно, то й не цікавляться. Це все штампи: починають цікавитися, не починають цікавитися.

– Багато говорять про "Майдан" Сергія Лозниці. Як ви його оцінюєте із професійної точки зору?

– Я не хочу оцінювати фільми моїх колег. Нас дуже мало. Якщо почнемо давати оцінки один одному, то взагалі ні з ким буде й поспілкуватися. Хай цим займаються кінознавці.

– Український кінорежисер Михайло Іллєнко сказав, що вітчизняне кіно може врятувати лише глядацька любов. Погоджуєтеся?

– Ні, кіно має бути різне. Глядацьке, жанрове, патетичне, ліричне, яке завгодно. Усі напрямки, жанри, різновиди, підрізновиди мають паралельно розвиватися. Така моя думка.

Фото з архіву Валентина Васяновича, ZAXID.NET, KINO-NIK