Катерина Толокольнікова, telekritika.ua

Активна учасниця Сценарної Майстерні, кіносценарист і молодий режисер Марися Нікітюк — про прихід із театрознавства до кіна, свою нову роботу «Мандрагора», про плани й про те, які стрічки потрібні розбурханій революцією та війною Україні...

Марися Нікітюк, колись знаний театральний критик, тепер позиціонує себе насамперед як кіносценариста та молодого режисера. На цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі найкращим проектом пітчингу було названо повний метр «Коли падають дерева» (режисер - Марися Нікітюк, продюсер - Ігор Савиченко), а короткометражка «Листопад» Марії Кондракової за сценарієм Марисі перемогла в номінації «Найкращий український короткометражний фільм» і була відібрана до конкурсу кінофестивалю в Локарно (Швейцарія). Дебютну режисерську роботу Марисі - короткий метр «В деревах» - було включено до конкурсної програми ОМКФ-2014.

Нещодавно також стало відомо, що Марися Нікітюк зняла вже другу свою короткометражку - містичну драму «Мандрагора», ролі в якій виконують, зокрема, Рима Зюбіна та Олег Примогенов.

У розмові з «Телекритикою» Марися розповіла, чим її захопило кіно, чи просто зі сценариста стати режисером і що в неї - в найближчих планах. А ще ми поговорили про те, які стрічки потрібні розбурханій революцією та війною Україні і як, розвиваючи культурну сферу, можна захиститися від ворожої експансії.

- Марисю, з попереднього інтерв'ю «Телекритиці» ми знаємо, як працював твій унікальний театральний портал Teatre.ua. Що сталося з твоїм дітищем?

- Цей портал був для мене справою життя протягом шести років, а починався він як мій дипломний проект... На момент старту мені це було шалено цікаво, я навіть вивчилася на театрознавця, щоб писати фахово. Кілька років писала про театр для різних українських ЗМІ, але саме портал для мене був місцем, де я могла писати так, як хочу, був моєю територією творчої свободи. Знаходилися однодумці, які певний час входили до редакції, люди, які підтримували проект у той чи інший спосіб, але мене поступово вивело на інший шлях. Проект, на жаль, так і не знайшов фінансування, але рік тому його підхопили молоді театральні критики і продовжують над ним працювати.

- А чому фінансово проект не реалізувався?

- Ми апріорі починали як незалежне видання, ніколи не мали спонсора. Час від часу допомагали добрі знайомі, деякий час ми намагалися платити хоча б мізерні гонорари іншим авторам. Я особисто нічого не отримувала з цього проекту, так само, як і редактор - Мальвіна Воронова. Проте ми мали можливість акредитуватися на престижні закордонні фестивалі, я була в Британії, Японії, Німеччині. В періоди активного наповнення порталу ми мали аудиторію в 1000 читачів на день, для вузькопрофільного видання це дуже непоганий результат. Однак рекламні агентства можуть включити сайт у пакет мистецьких ЗМІ тільки за умови 5 тисяч читачів на день чи більше. Звісно, ми могли навісити на сайт вірусної реклами, як це роблять інші портали, в яких немає великого капіталовкладення, але ми з Мальвіною Вороновою відмовилися від таких методів.

- Що тебе привело в кіно?

- У мене все почалося з творчої лабораторії Владислава Троїцького та «ДАХу», яка називалася «ЛСД» - лабораторія сучасної драматургії, де рік-півтора група людей вчилася писати п'єси. Згодом режисер та продюсер Володимир Тихий шукав сценаристів для проекту короткометражних фільмів «Україна. Goodbye», і Троїцький порадив йому свою «ЛСД». Так я почала писати сценарії. На відміну від театру, до кіно більше уваги, процес більш рухливий, більше гравців, деякі з яких його гальмують, інші - розвивають. Хоча, звісно, зняти кіно технологічно набагато важче, витратніше, ніж постановка вистави. Але плюс кіно ще й у тому, що воно має набагато більше шансів бути побаченим, поміченим, є значно більше платформ його реалізації - тисячі кінофестивалів, прокат, інтернет.

Шість років роботи театральним критиком, організатором фестивалів і драматургом, досвід вітчизняного та закордонного театру дали мені більш-менш повну картинку того, як функціонує цей вид мистецтва. А потрапивши в кіно, я наче «обнулилася». Тут усе було новим, кожна людина в цій сфері для мене була провідником унікального знання. Мій світ актуалізувався, я все намагалася дізнатися, перейняти. Це активна позиція стосовно життя - і я розумію, що саме так я і маю жити, щоб не було нудно, не було порожньо. За три роки роботи сценаристом і півроку режисером я багато чого дізналася про кіно, і в той же час я все ще мов дитина, якій треба багато чого навчитися.

З іншого боку, моя історія з кіно - це наче повітряний замок: вона і є, і її одночасно нема. Як і кіно - і є процес, і нема. І ніхто не знає, як це все розвиватиметься далі, ніхто тобі нічого не може пообіцяти. Ти тільки вкладаєш, а чи буде результат - гарантій нуль. Працюючи в кіно, я весь час думаю: онде вона - ціль, жаданий результат творчої реалізації, вже недалеко. І як тільки ти до неї наближаєшся - вона відскакує від тебе на таку саму відстань, а то й значно далі... Але сам процес прекрасний, так, кіно - моя велика любов.

- Кіно тебе одразу захопило?

- Так, я просто поринула в нього. Мабуть, тому що мені дуже пощастило з перших кроків у кіно «вляпатися» в чудову компанію «України, гудбай». А це і Ігор Савиченко, і Денис Іванов, і Володимир Тихий та Володимир Войтенко, а ще... Саша Стеколенко, і Євген Матвієнко, Іван Сауткін, Юлія Гонтарук та інші - це класні та веселі люди, які при цьому ще й круті професіонали, готові робити кіно попри все. Це надихає.

Але є інші кінематографісти - інша сторона медалі, та вона мене, на щастя, поки що обходить. Це доля, я вважаю, так само як і те, що я прийшла в режисуру.

- Наскільки легким є шлях від сценариста до режисера?

- У моєму випадку це був логічний шлях. Проза, п'єси, сценарії, кіно - для мене це один простір, одна матерія. Просто спосіб вираження творчих ідей відрізняється, усюди є свої особливості.

Я автор доволі ревнивий по своїй натурі, і якими б гарними не виходили мої фільми в інших режисерів, вони все одно будуть трошки не такими, як я задумувала. Більше того, далеко не завжди, коли ти сам реалізуєш свій задум, тобі вдається зняти те, що було в тебе в голові. Це найвищий пілотаж - налагодити «перехідники» від образів і уяви на слова, а від слів - на реальність, і не втратити при цьому інформації. Тепер, після двох коротких фільмів, я це розумію. Але є сценарії, які я просто не можу нікому відати, бо вони - це я, а як можна віддати себе? Але я і далі продовжую з задоволенням писати для інших, і далі вчуся знімати своє власне кіно.

- Розкажи про стрічку-переможця ОМКФ-2014 «Листопад»...Як народився цей сценарій?

- «Листопад»- одна з моїх, я вважаю, дуже симпатичних робіт, я нею тішуся. Частину своїх фільмів та сценаріїв я відношу до категорії «Янгола смерті» (такими також є мої сценарії «Ахулі», «Свині») - це доволі ризиковані речі експериментального характеру, кіно соціальної шизофренії - мені цей термін мій друг, відомий кінокритик Володимир Войтенко подарував.

Стрічка «Листопад», однак, інша - це чиста соціальна драма. Сценарій мені замовила режисер Марія Кондракова, ідея належить їй, а я її «покрутила» і написала. Це драма про самотність, неймовірну потребу людини в розумінні й контакті. І водночас тут є трагедія, коли контакт між двома людьми на секунду відбувається, зігріває їх, а потім - назавжди зникає, адже героя вбивають. Маша як режисер розставила в моєму сценарії свої акценти - так завжди буває: інша людина - інше трактування. Хоча спочатку мені було важкувато з цим змиритися.

- Тому почала знімати своє кіно?

- Коли я почала знімати, мені стало набагато спокійніше в роботі сценариста з іншими режисерами. Тепер я пишу сценарії на замовлення для інших, а свої - найулюбленіші, залишаю собі...

- Яким виявився перший досвід у режисерському кріслі - зйомки стрічки «В деревах»?

- Було дуже непросто. Ми мали зняти стрічку ще в листопаді, до початку Майдану, а потім декілька разів зйомки відкладались. І обстановка була така, що не тільки кіно могло не бути, а й тебе. У мене було два актори: Сергій Малюга та Едуард Безродний, а також 6 собак: Дана, Шаня, Ріта, Захар, Джекіл, Лада. Собак потрібно було старанно тренувати - ми з кінологом Тетяною Данильчук працювали над цим майже місяць. Уявіть - сніг, мінус 20 градусів, яблуневі сади в селі Петрушки під Києвом... Сергій та Едуард бігають між дерев, собак тренуємо бігати за ними, потім усі сидять на деревах, тобто актори сидять, собаки під ними бігають... І всім страшенно холодно... А на фоні - революція, війна, вбивства, громадянська позиція і громадянський обов'язок. Ми зі знімальною групою жартували, що це буде перший і посмертний фільм. Я безмежно люблю це кіно, хоча і не скажу, що абсолютно задоволена результатом, адже весь цей об'єм технічної роботи не видно... Так, ти ніколи нікому не станеш доводити, що було важко тренувати тварин на морозі, всі дивляться на художній результат. А от якби собаки були погано натреновані - це б помітили.

- Як цей фільм зустріли колеги-кінематографісти?

- Його поки що показали тільки в Одесі на ОМКФ. Зустріли, я вважаю, адекватно. Хтось висловлював захват, хтось - навпаки. Оплески були... Цей фільм не простий, я знаю свої помилки. В режимі дебютного кіно, я вважаю, це успіх, але треба рухатися далі до серйозних робіт. Зараз я би зняла «В деревах» зовсім по-іншому, але суть у тому, що кожен режисер має проходити всі ці сходинки, вчитися на своїх помилках. Помилка може бути розцінена як досвід, як щаслива можливість більше її не повторити. А може бути сприйнятою як катастрофа - в такому разі людина ризикує поставити на собі хрест. Я ж вважаю, що якщо ти припускаєшся своїх помилок, даєш собі можливість вільного падіння, де ніхто не може гарантувати результат, тоді коли-небудь ти візьмеш і свої висоти, і досягнеш свого успіху.

У Києві, я сподіваюся, ми покажемо «В деревах» восени разом з іншими короткими фільмами «Директорії кіно». А ще відправлятимемо стрічку на фестивалі, так само, як і мій другий фільм - «Мандрагору».

- А що можеш розказати про цю стрічку?

- «Мандрагора» - це божевілля, яскравий і скажений проект. Все, починаючи від роботи над сценарієм, підготовки до зйомок і завершуючи постпродакшном, у цьому фільмі феєрично. Все почалося взимку, перед зйомками «В деревах». Звукорежисер Сергій Лисенко, який збирався перекваліфікуватися на оператора і вступати в одну з найкращих операторських шкіл у Європі в місті Лодзі (Польща), замовив мені сценарій. Для вступу йому необхідний був короткометражний фільм... Недовго думаючи, я запропонувала Сергію стати також і режисером стрічки, яку напишу. Ми з ним ризикові товариші й по-дитячому безстрашні, тому відразу вирішили, що це хороша ідея, а я постаралася написати нам якомога складніший сценарій. Після «В деревах» це був серйозний виклик для мене. До речі, хочу сказати, що Сергія в Лодзь взяли, і в жовтні він поїде навчатися до Польщі: «Мандрагора» допомогла йому вступити. Сподіваюся, в майбутньому ми з ним знімемо ще щось радикальне і неймовірне.

З продюсером Ігорем Савиченком я маю серію проектів, що перебувають у стадії написання, і тут раптом, як сніг на голову в кінці травня, ми з Сергієм прийшли до нього з «Мандрагорою». Ігорю сценарій сподобався, тож ми всі пустилися в це дуже цікаве, захопливе і ризиковане плавання. Я вважаю, в нас була прекрасно підібрана група, особливо чудові освітлювачі з «Ілюмінатора» під керівництвом Міши Шашка, акторський ансамбль узагалі був неймовірним. Я зібрала в один «коротиш» дуже експресивних і унікальних акторів: Римму Зюбіну, Олега Примогенова, Сергія Бржестовського, Катерину Варченко, Сергія Малюгу та Аліну Скорик. Ці люди майже щодня перевертали мої уявлення про межі людського професіоналізму, гумору і фантазії. Дуже їх люблю і старшенно за ними сумую.

Написання сценарію, підготовка і зйомки зайняли в нас півроку, зараз ми в процесі постпродакшну, сподіваюся, за тиждень-півтора завершимо. Як режисер можу сказати, що це справді «шматок мене» - і я дуже вболіваю за результат.

- Над якими проектами зараз працюєш?

- У розробці зараз проект мого повнометражного режисерського дебюту «Коли падають дерева» - з яким ми з Ігорем Савиченком та «Директорією кіно» перемогли у пітчингах в Одесі. У нас є для нього закордонні партнери, але оскільки ми плануємо його знімати в режимі копродукції, то необхідно віднайти ще вітчизняні гроші. Це дуже українське кіно, мені воно здається важливішим для нашого кінематографа та глядачів.

Також я пишу декілька сценаріїв зараз - похмуру фрейдистську історію «Брат олень» для себе, сценарій для Юлії Гонтарук «Дєвочки». Режисер Оксана Казьміна нещодавно виграла фінансування від Фонду І3 Рената Ахметова на зйомки фільми за моїм сценарієм «Больнічка» - десь в середині вересня мають розпочатися зйомки.

- Як ти вважаєш, все те, що з початку Майдану пережило українське суспільство, позитивно вплине на культурну та кіно сферу чи навпаки?

- В сенсі ідей - позитивно. Бо як буде вибудувана система підтримки кіно, якого кіно, за яким законодавством, поки невідомо. Ми можемо як запозичити європейський досвід, так і погіршити ситуацію до такої, як була чотири роки тому до Катерини Копилової (голова Держкіно з травня 2010 року до лютого 2014. - ТК).

З початку Майдану і до сьогодні змінилася наша політична свідомість, у багатьох митців актуалізувалося усвідомлення себе українцями, але не в сенсі шароварного гоп-ца-ца, а в сенсі переосмислення свого єства. Ми відчули, що ми - якась окрема від Європи та від Росії етнічна одиниця, зі своєю історією, своїм кліматом і географією, а тому унікальними рисами менталітету. Це як наче тебе увімкнули, і тепер ти розумієш, як циркулює творча енергія. Люди всюди однакові, за великим рахунком, але земля інша, історія інша, а тому інша й душа нації - культура. Про що ми співатимемо наразі? Як висловимо нашу душу - це і буде завданням наступних років.

Раніше я помічала, що в нас діє принцип «чим гірше, тим краще». Чим гірший ти театральний режисер - тим більше в тебе постановок, гірший роман - чекай на Шевченківську премію. Те саме в політиці, в медицині - усюди. І було відчуття - а навіщо щось робити, коли тут такий Мордор, а ти - весь із себе ельф прекрасний? Тепер вже зрозуміло, що ніщо українське здорове не могло тут розвиватися в цупких обіймах феесбешної агентурної павутини.

А зараз з'явилося відчуття, що ми можемо пробудитися від цього мертвого сну в обіймах мерця, що скоро світанок, а як відомо, найтемніший час - саме перед ним. Російсько-українська війна (давайте називати речі своїми іменами!) - це ганебна війна зі страшними втратами - і є те останнє випробування на нашому шляху до самостійності, той найчорніший час.

Більшість із нас побачать світанок нової України, хоч це і буде дуже-дуже непросто, а про тих, хто вже не зможе, ми ніколи не забудемо. Тож я впевнена, що останні події сприятимуть мистецькому прориву. Частина кіношників за часів Майдану набила руку на документальних зйомка: «Вавилон 13» - це великий досвід, певна стилістика. Молодь - у пошуку нового художнього кіно. Важливо, що попри все ці люди не розбіглися, а зібралися.

Але дуже важливо переварити всю цю нашу новітню історію, ми зараз у ній, всередині, і нам багато чого не видно. Швидко реагувати може публіцистика - документальне кіно, телевізійні проекти, але не художнє кіно, не література.

- А сама б ти яке кіно зняла?

- Я би хотіла коли-небудь зняти кіно про «Розстріляне відродження» - про велику літературу, про становлення нового українського мистецтва в 1920-ті роки і про його трагічне винищення. А також є ідея комікс-трешу про громадянську війну 1917-го, щоб у кінці, як у «Безславних виродках» Тарантіно, вбити Леніна. Це було би прекрасно - отак кармічно переписати історію і покінчити з цим червонозоряним упирем однієї шостої суші. Також у мене є кілька задумів на військову тему, наприклад, кіно про дітей на нашій сьогоднішній війні - але це все згодом.

Створюючи хороше кіно чи круту літературу, митець не лише тішить своє его, а й ліпить і захищає культурний простір своєї країни. Захоплення японським аніме - це експансія японського мистецтва, любов до Rammstein рано чи пізно призведе до заглиблення в історію Німеччини... Насправді культурну експансію здійснюють всі сильні країни та колишні імперії. Лише варвари й вороги всього людського граються в танчики на людській крові, цивілізований світ давно поглинає один одного культурно та економічно... Але не можна тільки поглинати, треба створювати своє, захищати свої культурні цінності.

- Як саме захищати?

- Відправляти митців вчитися за кордон, але з умовою їхнього повернення в Україну, переформатовувати мистецьку освіту, підтримувати вітчизняні фільми та серіали. З часом ми матимемо якісний продукт, який говоритиме про нас як про українців чи в сучасному світі, чи в історичному контексті. Ми з'явимося на культурній карті світу, а це дуже важливо. Але найстрашніше, що якщо ми цього не зробимо, то це робитимуть за нас інші, тут буде таке собі поле, по якому турки ходили, поляки ходили, росіяни ходили - і все витоптали. Подивіться, як Росія використовує кіно і телебачення для маніпуляції. Але телебачення всі забудуть, а через п'ять років ще й зрозуміють, що воно обманювало. А чесні та сильні шедеври мистецтва лишаються на віки. Ось чому культура - надважлива. Без неї наше суспільство лише продовжить котитися в прірву і далі люмпенізуватися... В результаті тут можуть лишитися самі орки, яким що Новоросія, що Крим, що дев'яте коло пекла - все одно. Якби ми проводили на сході потужну мистецько-соціальну роботу, яку, наприклад, почав виконувати єдиний мистецький центр у Донецьку «Ізоляція», або показували там багато таких фільмів, як «Поводир»Олеся Саніна, то ми би зараз, можливо, і не мали б такої ситуації. Люди там теж би асоціювали себе з Україною, з героями кіно і серіалів, але наших, а не «Вулиці розбитих ліхтарів» чи «Мухтара».

- Нагороди для тебе мають значення?

- Звісно, це приємний момент. Спершу - радість, неочікуваність, а потім просто ідеш далі, працюєш над наступними проектами. Можливо, це здорова реакція: не зациклюватися на очікуванні премій, не казати статуеткам: «Моє золотце!». Отримання будь-якої нагороди, червона доріжка - це така коротка мить на фоні процесу створення кіно. Але відзнаки дуже важливі для майбутніх проектів і я рада, що зі мною це відбулося вже на старті.

Фото Андрія Звягіна