Існує думка, що ім'я дається людині невипадково. У випадку режисера та письменниці Ірини Цілик (учасниці Сценарної Майстерні) те саме можна сказати й про прізвище. Адже своєю творчістю вона таки надточно влучає у душі-серця-свідомості тих, хто хоча б ознайомився з її текстами чи фільмами. Вочевидь, ті "мішені" обираються нею ненавмисно, але при цьому залишаються в глибині її різкості надовго.
Олександр Трохимчук, "Укрінформ"
Попри те, що власне на літературному олімпі Цілик поки відносять до когорти "нових імен", її постать уже доволі помітна. Так, починання Ірини щиро підтримує Оксана Забужко, її віршами вже захоплюється Іздрик, а Людмила Таран узагалі називає Ірину одним із найбільш талановитих молодих авторів України. А сестри Тельнюк на основі поезії Цілик створили навіть гімн-мотивацію для учасників АТО – "Повертайся живим".
Сама ж Ірина вже встигла презентувати у 27-ми українських містах свою восьму книгу, а тепер завершує пост-продакшн третьої короткометражки, і при всьому цьому чекає з війни чоловіка й виховує шестирічного сина.
– Ірино, на сьогодні ваше ім'я як поетеси асоціюється, передусім, із піснею сестер Тельнюк "Повертайся живим". Розкажіть, як склалася ваша співпраця – хто кого знайшов і коли?
– Буває, що автор почуває себе заручником ситуації, за якої певний твір стає його візитівкою. Хоча можливо, це далеко й не найкращий його твір. Вірш "Повертайся живим" – дуже простий, він пісенний по своїй суті. У якомусь сенсі, це не висока поезія, але він якось пішов у люди... Я ж просто написала собі вірш, виклала у Фейсбук, а потім "сарафанне радіо" його донесло через Оксану Забужко, яка ті вірші перепостила, до сестер Тельнюк – а вони вирішили, що хочуть створити пісню.
Оксана Стефанівна на певному етапі підтримувала мене як автора, в своєму видавництві "Комора" видала книжку моєї прози "Червоні на чорному сліди", – трохи оточила мене своєю материнською опікою (усміхається)... А тут, у випадку з "Повертайся живим", так склався пазл, що сестри Тельнюк – це теж її друзі...
Насправді це така дивна ситуація, коли щось, що ти зробив, воно, тобі вже не належить: люди створюють якісь флешмоби-переспіви, а ти просто спостерігаєш за цим якось збоку тільки.
– Вірші одразу "лягли" на музику, чи текст таки коригувався у процесі перетворення на пісню?
– Ні, вони там мінімально втрутилися – лише дописали сам приспів, вигадали, як його заспівати. Насправді цей процес відбувався без мене – я вже тільки результат почула.
– А якою була історія написання оцих шести строф поезії "Повертайся живим"?
– Була довга пауза, коли я взагалі майже не писала віршів. А потім улітку 2014-го щось у мені поламалося і навпаки – змусило говорити з самою собою, здебільшого віршами...
Було так – одного дня я потрапила на якусь розвеселу вечірку і, зрештою, звідти втекла, а потім ми з моїм чоловіком і сестрою йшли вночі центром, пройшли Грушевського, Майдан... У голові ще досі гупала електронна музика, а ми йшли Майданом – чи не вперше дозволивши собі бути тут після всіх зимових подій – і мовчали. Після того я прийшла додому і написала вірш "Перерахуй на п'ять касок і випий три шоти..." А ще за кілька днів – "Повертайся живим".
– Тема війни на сході України проходить крізь вашу творчість червоною ниткою. У новій збірці "Глибина різкості" навіть є окремий розділ "В'єтнамки і берці". Але тим не менш, "Повертайся живим" у цій книзі немає, хоча цей твір був би там, як мінімум, доречним. Чому вирішили не включати його в цю збірку?
– Спершу я включила його до збірки. Потім подумала-подумала – і прибрала. Здалося, що він трохи не вписується... А, може, справа в іншому. В якийсь момент мене почало дратувати, що багато хто знає мене лише за цим віршем-візитівкою. І видалося, що буде чесніше лишити його виключно у форматі пісні.
– Із творчими візитами ви доволі часто буваєте нині на Донбасі. Поділіться, будь ласка, своїми враженнями від цих поїздок, від спілкування з тамтешньою аудиторією.
– Уперше я поїхала туди рік тому. У нас був такий невеличкий тур звільненими містами сходу. Тоді були Сергій Жадан, Андрій Курков, Мар'яна Садовська і я, – така дивна комбінація. Ми відвідали Слов'янськ, Краматорськ, Сєверодонецьк... І чесно, я була якось заскочена і вражена, бо зовсім не чекала, що зали на 500 місць будуть забиті, що люди навіть слухатимуть стоячи...
Я просто не думала, що там є аудиторія, яка так жадібно чекає на все українське, що їм привозять. І спершу враження були якісь дуже сюрреалістичні, тому що ті люди – це така собі проукраїнська діаспора в межах сходу, і вони такі аж надміру затяті патріоти, що в Києві видається трохи старомодним. А там усе це на зовсім іншому градусі відбувається. Хоч якраз можна зрозуміти, бо це – певного роду захист, система розпізнавальних знаків "свій-чужий"...
І я зробила висновки, що там є своя аудиторія, яка дуже чекає на все, що везеться, як вони кажуть, із України. Хоча здавалося б, там Україна теж, але... От заради цих людей туди варто їздити і їздити, аби лише запрошували, і була якась нагода.
– Ця наша новітня війна ввійшла не лише у вашу творчість, а й у життя. Ваш чоловік, письменник Артем Чех, служить в АТО. Із ним вдається побачитися там, під час оцих творчих візитів на схід?
– Так склалося, що цього разу (26 квітня 2016-го, – ред.) в Сєверодонецьку я провела два дні ще після виступу, тому що мій чоловік (він просто служить поряд, у Попасній) приїхав до мене на романтичне побачення. Хто б міг подумати, що після десяти років подружнього життя у нас будуть такі побачення в сірій зоні АТО! Це було так дивно і... романтично! (сміється, хоча ті емоції нагадують радше сміх крізь сльози, – авт.).
Хоча б заради того, щоб зайвий раз побачитися з ним, варто було їхати в цей тур. Ми гуляли цим Сєвером просто як туристи, і я побачила звичайне собі провінційне містечко – нічим не гірше й не краще від тих, які бачила по всій Україні.
Артем у складі 59-ї бригади вже вісім місяців там, що називається "на нулі". Ось зараз чекаємо нарешті наказу про демобілізацію п'ятої хвилі.
– Ще до війни у вас із чоловіком був досвід дауншифтингу. Про це у вашій новій поетичній збірці є вірші. І все ж цікавить, як ви, кияни, відважилися на це? І які, врешті, висновки зробили?
– Напередодні нового 2009-го року ми з Чехом, моїм чоловіком, кинули все у місті – орендовану квартиру, якісь роботи, те-се – і переїхали жити до села Мрин у Чернігівській області, в дім, який побудував колись мій прадід. Це було спонтанне рішення, насправді... Дім був холодний – ми його три дні розігрівали...
Часом доходиш до певної точки, коли на питання – хто я? що я? навіщо я? – не знаходяться відповіді. Тоді, можливо, краще просто зупинитися, адже зупинка – це також рух. І ми зупинилися. Перший рік просто мовчали, гуляли годинами в лісі, дивилися кіно, писали... Виявилося, що це так круто – просто зупинитися посеред свого життя і робити лише те, що хочеться (усміхається). Потім народився Андрій (син Ірини Цілик і Артема Чеха, – ред.) і ми з ним прожили в селі ще два роки (всього вийшло близько трьох років). Потім нас знову потягнуло до нашого любого Києва. Але мене гріє думка про те, що колись, якщо мені захочеться, я знову можу утнути щось подібне – сховатися від усього світу і більше спілкуватися з самою собою.
– Повертаючись усе ж до теми творчості, ваш спільний тур з Іздриком охопив 27 міст. Це доволі масштабно. Наскільки виснажували вас оці мандрівки, і як вдавалося при цьому займатися ще й вихованням маленького сина?
– Таких великих турів у мене ще ніколи не було. І я сприймаю його як таку захопливу пригоду, бо це можливість проїхати всією Україною – схід, захід і все, що посередині, і як я кажу, навести різкість на різні міста, різних людей... Якщо Іздрик сприймає це як таку данину важку (сміється), то я на все це дивлюся поки що з відкритим серцем. І велике щастя, що є в мене потужна армія бабусь, які мене підтримують, бо інакше я не знаю, як можна бути мамою, котра постійно там-десь подорожує. Тому мені дуже пощастило!
– У вас – письменницька сім'я. У сина вже помічали певні здібності до віршування?
– Він відчуває природу слова, дуже круто римує. Мені цікаво насправді подивитися, що буде далі. Я в ньому це підтримую: ми часто граємо в ігри, спрямовані на розвиток от саме відчуття природи слова. Але рими він уже зараз добирає – ого-го – які. Скоро будуть поетичні сімейні батли, відчуваю! (Сміється).
– Ваша нова поетична збірка називається "Глибина різкості". Чому така назва? І чи варто сприймати цю книгу як підбиття вами певних підсумків у житті?
– Книга складається з віршів досить "свіжих", писаних упродовж останніх двох років. До цього у мене була довга перерва, коли я вірші раптом перестала писати, а тут якось понеслося... Насправді не знаю, які там підсумки... Але от у цей вік Христа – мені зараз 33 роки – все одно є відчуття якогось етапу. Принаймні, за останні два роки все в моєму житті змінилося настільки, що я ніколи б не подумала, що можуть бути такі паралельні виміри, в яких існуватиму... Воно все якось і у вірші, звісно, вилилося. Глибина різкості – так, це наведення різкості на певні речі. Оскільки я режисер, то мені властиво використовувати знайомі терміни (самоіронічно всміхається, – авт.).
– От ви самі плавно й підвели до питання про свою режисерську діяльність. У 2013 році під час міжнародного кінофестивалю Berlinale відбувся перший публічний показ вашого другого фільму "Помин". А зараз ви вже працюєте над третьою короткометражкою "Дім". Коли плануєте її завершити?
– "Дім" майже завершений. Якось дивно: я його з пост-продакшеном досі тягну і тягну. Я його зняла на початку цієї весни, і сама, врешті, не знаю, що ж я зняла. Не те щоб я не була задоволена результатом, але якісь у мене з цим фільмом складні стосунки, бо і тема важка, і фінал важкий – жорстокий... І мені так хотілося б завершити його по-іншому... Але я закінчила його чесно – по-іншому не вийшло. І тепер мені важко прийняти, що я зняла такий фільм, але вже нікуди від нього не дінуся. Тож я його закінчу, покажу, а ви вже потім скажете, що ж там вийшло. (Прем'єра короткометражного фільму "Дім" відбулася на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі, стрічку було відзначено нагородою Журі Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI). – НСКУ).
– А зробіть, будь ласка, кілька спойлерів, аби ясніше розуміти, в чому там гострота проблематики.
– Якщо коротко, то цей фільм про те, що коли в твоєму житті нібито не залишилося нічого, і вороги підійшли так близько, що... У мене навіть є вірш, написаний за мотивами цього фільму ("Ось ідуть двоє. Такі натомлені, клумаками, мов дітьми, обвішані...", – ред.), в останньому рядку якого йдеться про те, що двоє героїв ідуть і розуміють, "що назад шляху немає. І вперед немає, насправді, теж".
За великим рахунком, ці герої не те щоби були вже зовсім вигаданими. І цей вірш – про моїх прапрабабцю і прапрадідуся. Колись вони мали досить велику садибу на Житомирщині, але зрештою, були розкуркулені, зіслані... І якимось чином моїй прапрабабці вдалося втекти з етапу на Соловки. А її чоловіку – ні. І от вона прожила після того довге життя в Києві... Але більше вони ніколи не побачилися.
Загалом, у цьому фільмі – така містична історія про те, що свій дім ти можеш носити в собі, навіть якщо дому в тебе вже, фактично, немає. Це те, що в тебе не може відібрати ніхто – навіть вороги.
- Два варіанти сценарію Ірини Цілик "Дім" на СМ читати тут >>>