Кореспонденти порталу "Знай" розпитали молодих талановитих сценаристок-режисерок Оксану та Марину Артеменко, активних учасниць Сценарної Майстерні, про стан українського кінематографа, фінансування, проблему пошуку акторів, втіхи та розчарування в кіні та про свій нинішній проект...

Кінострічки дівчат бачили на всіх континентах

Фільми показували на десятках фестивалів. Від Європи до Перу, і в Африці були, і в Японії. Потішила реакція після показу у Румунії. Ми подали фільм "Абонент", і нам прийшов відгук "Дякуємо вам за фільм, у нас та сама ситуація" із колл-центрами і службами.

Уже після початку подій на Майдані, у 2014 році, це ж кіно потрапило на фестиваль у Сочі і там отримало диплом від Гільдії кінознавців та кінокритиків із формулюванням "Ваш дзвінок дуже важливий для нас". "Абонента" взяли на російський фестиваль, який не має статусу міжнародного. Він був єдиним зарубіжним фільмом на той час на "Кінотаврі" при тому, що всі фільми були російські та російською мовою, а наш єдиний був українською. І чому нас туди відібрали – це взагалі загадка.

Задля успіху національного кіно має бути професійна кіноосвіта

"Коли вона досягне рівня закордонних навчальних закладів. І коли у нас буде достатня кількість режисерів, які змогли б випускати велику кількість конкурентних між собою фільмів. Якщо виходить, скажімо, 20 картин на рік – це замало", – розповіла Марина.

Оксана додала, що "буде тоді, коли наші сценаристи, наші режисери будуть не лише слухати критику, а будуть прислухатись до неї і реально її чути. Я дуже вірю, що ми це застанемо".

Серед наших стрічок улюбленців не маємо

Наш шедевр ще попереду. Кожен автор – самокритичний. Завжди проходить якийсь час, озираєшся на власний фільм і думаєш – а я б оце інакше зробив, або оце. Кожне кіно – етап із минулого, хочеться щось інше пробувати, експериментувати.

Останнім часом всім раджу подивитись "Таємне життя слів" Ізабель Койшет. Цей фільм вражає. Сюжет може вкластися у півгодини, але дивишся, а після перегляду починаєш думати. Він не залишає порожнім. Взагалі радимо дивитися все і побільше. Інколи зустрінеш людину у потязі, починаєш спілкуватись про якісь фільми – класичні, а люди їх не знають. Може це через те, що ми маємо стосунок до кінематографу, проте кіно – це теж мистецтво, як література, образотворче мистецтво. Чим більше ти дивишся, тим більше розумієш. Не кожного дня ми можемо досвід отак прямо у житті на вулиці отримати, а кіно такий шанс дає як одне із джерел цього досвіду.

На ролі 14-річних підлітків доводиться брати 29-річних акторів

Дуже складна ситуація із наймолодшими акторами. Ми навіть почали шукати головного героя для нашого нинішнього проекту про підлітків-школярів – у інших сферах. У нас наприклад був знятий фільм "Ваня", там найстаршому виконавцю – 14 років.

Ми намагаємося працювати із професіоналами. Зараз шукаємо молодь, яка виглядала б на 15 років. По віку на них можуть бути схожі максимум студенти 1–2 курсу акторських ВУЗів. А перший курс вміє фактично трішки більше, ніж ті, хто не вчаться. Ми шукаємо таких, у яких було відчуття акторської природи: не просто людей "з вулиці", яким дали текст і вони прочитали, а щоб відчули.

Імениті режисери світового рівня інколи працюють із непрофесійними акторами. Проте у них зовсім інші умови ставлять, ніж у нас. Наприклад, на зйомки фільму "Не менше 50 кг" нам дали 4 дні. Непрофесіоналу багато часу йде на те, щоб пояснити, що треба зробити. У підготовленого актора є розуміння професійної лексики, йому кажеш, що ти хочеш – він це зробить. Новачку не можна показати на собі, бо він почне не грати, а копіювати твій приклад. У цьому складність.

Як потрапити в наш фільм

Додаватись у Facebook до нас не треба. Приходити, пробувати, старатись, крім бажання, мати трішечки таланту, бути щирим і не боятися. Є люди, які бачили нас в університеті, приходять на наші майстер-класи, потім у Фейсбуці пишуть: "А я от був у вас на майстер-класі, а я от вас бачив", і ми спілкуємось лише онлайн, а у житті ця людина боїться підійти. Через те, що люди соромляться, дуже багато не відбувається того, що могло би відбутись хорошого. Важливо і об'єктивно оцінювати власну зовнішність. Якщо вам під 40, і ви не виглядаєте на 15, то ви нам не підійдете на 15-літнього, ніякий грим тут не допоможе.

Український режисер не може заробити кінематографом

У нас більшість молодих талановитих режисерів працює обов'язково ще десь, окрім зйомок кіно. У абсолютно різних сферах – і дотичних, і недотичних до кіно.

Наразі гроші на стрічки дає без повернення коштів лише Держкіно. Трапляються приватні інвестори, проте вони вкладаються лише у те, від чого хочуть отримати потім матеріальний зиск. Що має потенціал, наприклад, окупитися у прокаті. Існують компанії, які займаються "продакт плейсментом" (рекламою певних брендів у кіно), але вони вкладають лише якийсь відсоток. Це може бути 3–5% від всього бюджету фільму.

У інших країн є купа кінофондів, є закони про кінематограф, коли різні податки із різних товарів ідуть у ці фонди: державні лотереї, тютюн, алкоголь.

Українці найбільше люблять мелодрами, фільми жахів та бойовики. Так колективно отримують емоції, яких в реальному житті майже немає: то весь зал налякано завмирає, потім разом сміються.

Нам подобається працювати окремо, а кличуть – разом

Ми не згодні майже постійно! Проте кіно – це колективне мистецтво. І завжди, окрім режисера та сценариста є ще ряд людей, які можуть допомагати вирішувати питання. Коли заходимо у глухий кут у нашій суперечці, звертаємось, наприклад, до продюсера, чи ще до когось, кому довіряємо. Нещодавно, нам дали гарний майстер-клас спільної творчості письменники брати Капранови прямо на кінофестивалі "Відкрита ніч". Ми спробували, в нас із першого разу не дуже вийшло, думаєм іще спробувати Проте метод підходить лише дуже близьким людям. Можете у них запитати, про що ідеться, ми не знаємо, чи маємо ми право ділитись цією таємницею.

Віталій Капранов, письменник: "Справа в тому, що близнюки від народження, а може, й до народження вчаться спілкуватися так, щоб не конфліктувати. Тому важко пояснити це вміння тим, хто не має брата-близнюка чи сестри-близнючки. А головний принцип такого спілкування – це спільна мета. Тобто усі суперечки розглядаються у головному вимірі: чи наближують вони процес до мети. Якщо наближують – сперечаємося, якщо ні – відкладаємо і вирішуємо більш нагальні питання. Ну і звісно, довіра. Коли ти знаєш, що твій опонент не хоче довести, що він кращий, не плекає особистих амбіцій і т.ін., тут суперечка автоматично стає конструктивною.

На фото – сестри Артеменко на зйомках стрічки "Не менше 50 кг"