В рамках Днів українського кіно, що відбулися в Лондоні у грудні 2015 року, голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко розповів оглядачеві Російської служби ВВС з питань культури Олександрові Кану про відродження традицій поетичного кіно України, пошуки нової національної ідентичності, а також про те, чому українська влада заборонила показ деяких російських фільмів.
Олександр Кан, "ВВС Україна"
ВВС: Як ви підходили до формування програми Днів українського кіно тут, у Лондоні?
Пилип Іллєнко: Ми формуємо програму таким чином. По-перше, в країні, де ми представляємо фільми, ми не показуємо фільми, які вже відомі публіці. У нас є велике досягнення торік – фільм "Плем'я", але він уже був у прокаті у Британії. Ми вирішили його не везти в Лондон, а привезти фільми сучасні, кількох останніх років, ігрові, художні, чудовий документальний фільм, який ви вчора бачили разом з нами.
Ми завжди привозимо збірку коротких метрів, тому що це молодіжне кіно, це наше майбутнє, це те, що ми будемо дивитися через 10-20 років. Ці автори стануть нашими метрами, я сподіваюся. І класика – трошки класики не завадить, тому що ми є великою кінематографічною країною. В Україні є кіноісторія, якою можна і треба пишатися, починаючи навіть не з Олександра Довженка. Ви прекрасно знаєте речі, які робилися на Одеській кіностудії ще до Першої світової війни: Віра Холодна – українка, зірка німого кіно, – і до так званої школи поетичного українського кіно, до якої належав мій батько.
ВВС: І ось зараз, дивлячись на добірку фільмів, яку ви привезли, таке відчуття, що цю лінію продовжує і фільм "Поводир", і незакінчений фільм "Толока". І таке відчуття, що це магістральна лінія українського кінематографа. Чи так це?
П.І.: Я б так не сказав. Насправді український кінематограф дуже різноманітний: і за жанрами, і за меседжами, і за художніми прийомами. Але є певна традиція і є якісь постмодерністські прийоми з цитування, відсилання до того, що було зроблене раніше. Звичайно, традиція українського поетичного кіно зберігається. Те, що ми знімаємо зараз, дуже сильно відрізняється від кіно 60-х, 70-х, 80-х, але іноді тематика не змінюється. Тому що теми, які зачіпало українське поетичне кіно, стали навіть актуальнішими. І не рефлексувати наші митці не можуть, і це їхнє право, а наш обов'язок – підтримувати їх у цьому, в їхній творчій самореалізації.
ВВС: Ми говоримо про цю фольклорно-поетичну лінію українського кіно, про цю дуже важливу лінію заперечення, відторгнення радянського досвіду, яка бере початок з "Чорного птаха" [вочевидь "Білого птаха з чорною ознакою". – НСКУ] і яка виразно звучить у фільмах "Поводир" і "Той, хто пройшов крізь вогонь". Обидві лінії спрямовані в минуле. А що з майбутнім? Де той європейський вибір, який проголосила країна?
П.І.: Без минулого немає майбутнього, без коренів немає крони і без самопізнання немає розвитку, тому для українців і України дуже важливо зараз дати собі відповіді на низку питань, важливих для нашої культурної та національної самоідентифікації. Хто ми в цьому світі? Ми – радянські люди? Чи українці? Ми нація, яка існує століття або ми – плід соціально-етнічного експерименту радянської влади? Саме відповідь на ці питання зараз найбільш актуальна в Україні, тому адресація до різних, ще не пережитих у художньому сенсі проблем, у наше недалеке минуле – це вкрай важливо для української нації. І без того, що ми сформуємо для себе відповіді на ці питання, нам буде дуже складно в майбутньому відчувати себе членами однієї – є таке красиве українське слово – спiльноти.
ВВС: Ця війна не могла не торкнутися кіно. Досить згадати трагічну долю українського кінорежисера Олега Сенцова, який перебуває в ув'язненні. Зв'язки між Росією і Україною, що здавалися непорушними, зруйновані у всіх сферах. Розкажіть, що відбувається з російським кіно в Україні.
П.І.: Я б розділив те, що відбувається з російським кіно, на два аспекти. Є російське кіно, яке є мистецтвом, яке не заборонене в Україні. На жаль, російські продюсери часто не хочуть його виставляти в прокат в Україні. Наприклад, російський дистриб'ютор не запропонував фільм "Левіафан".
А є російське кіно, яке мистецтвом не є, яке є пропагандою в гірших традиціях, яке займається просто промиванням голів людям, яке створює такий суперпозитивний образ російських силових структур. Ми чудово знаємо, що сьогодні ці структури роблять проти України. І на сьогодні ми змушені були цей контент обмежити для поширення в Україні. Ця практика створена нашим агентством, починаючи з серпня 2014 року, і потім це знайшло втілення і в нормативно-правовій базі. Парламент прийняв відповідний закон – на сьогодні ми неухильно дотримуємося його правил. І хотілося б сказати, що ми відкриті до культурного, художнього діалогу. Але ми не можемо під час цих драматичних подій, які ми переживаємо, допускати в Україну ворожу пропаганду.
ВВС: Протистояння між Росією і Україною меншою мірою стосується мови. Продукція американського, західного кінематографа займає неабияке місце в усьому світі і в Україні. До недавнього часу в український прокат виходили західні фільми з російським дубляжем. Як ідуть справи з цим тепер?
П.І.: Це питання було вирішене сім років тому. Більшість американських і європейських фільмів, які виходять у прокат в Україні, мають український дубляж. Більше того, був період, коли виходило кілька версій: і російський дубляж, і український. І так вийшло, що глядачеві більше подобається український дубляж. Він був якіснішим і цікавішим, у нас є маса талановитих перекладачів, хороших акторів, які трудяться над дублюванням фільмів українською мовою. Зараз більшість зарубіжних фільмів в українському прокаті йдуть українською мовою, це дуже позитивно сприймається публікою. Я знаю багатьох людей, які в інтернеті шукають фільми саме українською, з українським дубляжем, тому що він хороший.
ВВС: На Лондонському кінофестивалі торік показали документальний фільм Сергія Лозниці "Майдан". З тієї програми, яку ви привезли, з цією темою більш-менш перегукується фільм з англійською назвою "Once Upon a Mine" ("Одного разу на міні") Вовки Солов'я, режисера, що живе в Америці. Ця тема взагалі пасує українському кіно?
П.І.: В основному реагує документальне кіно, тому що воно швидше, тому що це жанр, який легше і швидше рефлексує. Нині маса українських режисерів перебувають у зоні бойових дій, знімають величезну кількість цікавого матеріалу. І ми накопичуємо масу цікавих спостережень, масу цікавих речей, які можна буде далі перевтілювати в художні й документальні фільми. Багато зроблено вже, в різних жанрах, і повний метр, і короткий, і репортажний жанр документалістики, який з часів Майдану набув цікавих форм і отримав динамічний розвиток. Ми можемо тут згадувати фільми хлопців-волонтерів, які вийшли на Майдан з камерами, як зі своєю зброєю. І вони мотивували дуже багатьох.